Тамбурин для містера Нобеля

1
Боб Дилан – лауреат Нобелівської премії з літератури за 2016-й рік

Формулювання Нобелівського комітету таке: «за створення нової поетичної мови у руслі великої американської пісенної традиції».

Рокери тріумфують.

Фанати шаленіють.

Професійні письменники морщаться.

Боба Дилана висували на здобуття Нобелівської премії давно, починаючи ще з 1996 року. Рано чи пізно це мало статися і нарешті сталося.

Для мене, наприклад, логіка Нобелівського комітету цілком зрозуміла. Пісні Боба Дилана змінили світ. Він став звучати по-іншому, ніж звучав до нього. Тому що Дилану вдалося вчинити найбільшу революцію в рок-музиці: основну ставку у пісні зробити на текст, тобто поезію, тоді як до нього ставку робили здебільшого на музику. Після нього і після «Бітлів» (які, до речі, навчалися на піснях Дилана) розвиток рок-музики пішов саме цим шляхом і йде ним, здається, і досі.

Ризиковане присудження Нобелівської премії Бобу Дилану – це данина пошани цілій епосі, насамперед епосі 60-х років минулого століття, яку можна назвати також епохою Боба Дилана. Це данина пошани його Тамбурину, а під цей тамбурин співало й співає не одне покоління людей в усьому світі. Зрештою, це данина пошани тим ідеям та ідеалам (естетичним та етичним насамперед), які увійшли в плоть і кров сучасної постмодерної людини і вплинули на формування її світогляду і смаку.

ForgottenDylanMain

Магія диланової поезії (як і будь-яка магія взагалі) майже не піддається аналізу. Його пісні замало читати, їх треба слухати, розуміти і відчувати, магія його поезії первозданна – не лише у текстах і мові (а в його піснях таки багато «тексту» – вони тривають по шість, по вісім, по одинадцять хвилин, це, фактично, невеличкі поеми) але і в голосі, мелодиці, інтонаціях. Поезія Дилана – складне синтетичне явище, поєднання традиційного світогляду американської народної пісні і європейських модерністських «фішок» 19-20-го століть, із сюрреалізмом, потоком свідомості і театром абсурду включно, не кажучи вже про поезію американських бітників. Причому ця «димна суміш» на диво органічно і доволі точно відбиває світовідчуття людини другої половини 20-го століття. Хто я? Де я? Що я роблю в цьому світі? Що буде зі мною і з цим світом далі? Ці та інші питання (у різноманітних варіаціях) раз у раз постають у найсильніших піснях Боба Дилана, таких як «Видіння Джоанни» («Visions of Johanna»), «Блюз підземної туги» («Subterranean Homesick Blues»), «Містер Тамбурин» («Mr. Tambourine Man»), «На трасі 61 знову» («Highway 61 Revisited») «Провулок розпачу» («Desolation Row»), «Мов перекотиполе» («Like A Rolling Stone») та ін.

Історія Боба Дилана – це історія художника, який попри все залишився вірний самому собі, своєму внутрішньому чуттю. Адже починав Дилан як фолк-музикант, автор гостросоціальних «протестних» пісень (мінімум дві з них увійшли в історію світової культури як гімни антивоєнного руху і руху за громадянські права: «Blowin’ In The Wind» («Лиш вітер тобі відповість») і «The Times They Are A-Changin’» («Часи, вони міняються»).

Скільки доріг людині пройти,
щоб справді людиною стать?
І скільки голубка морів пролетить,
щоб берег свій відшукать?
І скільки снарядів іще рвонуть,
і коли заборонять війну?
Лиш вітер тобі на це відповість,
лиш вітер тобі відповість.
(«Лиш вітер тобі відповість», 1962 р., тут і далі переклад пісень мій – М.Б.)

68009_big
«Я використовував усі свої знання для створення всеохопних фраз, здатних передати відчуття, яке є квітесенцією духу того часу. Гадаю, мені це вдалося», – розповідав Боб Дилан у документальному фільмі Мартіна Скорсезе «Нема шляху додому» («No Direction Home»)  2005 р.) – «Я вважав, що треба було вичавлювати весь сік і проникати в суть якомога глибше».

Гей, збирайтеся люди,
Де б ви не були.
І погляньте, як води
Кругом прибули.
І погодьтесь, що скоро
Ви змокнете всі.
Доки сонце вам
Усміхається —
Далі треба пливти,
Щоб на дно не піти,
Бо часи, вони міняються.
……………………………………
Йдіть батьки й матері,
З усього світу йдіть.
І не лайте, чого
Не змогли зрозуміть.
Ваші доньки й сини
Без команд вміють жить,
Ваша давня дорога
Кінчається.
Поможіть їм
Або із нової зійдіть,
Бо часи, вони міняються.
        («Часи, вони міняються», 1963 р.)

Дилана називали «голосом покоління», «совістю покоління», кожну його нову пісню чекали як Євангелія. Він показав життя глибинної, неголлівудської Америки (альбоми «Вільготний шлях Боба Дилана» («Freewheelin’ Bob Dylan») 1963 р., «Часи, вони міняються» («The Times They Are A-Changin’») 1964 р. Расова дискримінація і загроза Третьої світової війни, злидні і беззаконня в американській глибинці, маніпуляція масовою свідомістю, витіснення, виштовхування високого і духовного за межі повсякденного життя людини, заміна їх сурогатами масової поп-індустрії – усі ці теми знайшли своє відображення у піснях «Балада про Голліса Брауна» («Ballad of Hollis Brown»), «Оксфорд таун» («Oxford Town»), «Господарі війни» («Masters of War»), «Самотня смерть Гетті Керрол» («The Lonesome Death of Hattie Carroll»), «Проливний дощ скоро вдарить» («A Hard Rain’s A-Gonna Fall») та ін.

Bob-Dylan-1965-630x420

А де ж ти бував, мій синку малий?
А де ж ти бував, улюблений мій?
Я лазив на двадцять імлистих верхів’їв,
Я брів шістьома кривими дорогами,
Я дерся крізь нетрі семи темних пралісів,
Я був біля мертвих п’ятьох океанів,
Я виходив тисячі миль в пащі цвинтаря,
І проливний, і проливний, і проливний, і проливний,
І проливний дощ скоро вдарить.
……………………………………………….
А що ти робитимеш, синку малий?
А що ти робитимеш, улюблений мій?
Я збираюся йти, поки дощ не ударив.
Я піду у найглибші, найдрімучіші нетрі.
Де людей так багато, а їх руки порожні,
Де частинки отрути наповнюють води,
Де хатинка в долині зустрічає в’язницю,
А обличчя катів завжди добре приховані.
Там де голод бридкий, а про душі забули,
Там де чорний це колір, а нуль це твій номер.
І я це розкажу, я цим буду жити і дихати,
І  відлунням від гір увійду в кожну душу.
І я буду пливти, аж прийдеться тонути,
Та я чутиму пісню іще й не почавши співати —
І проливний, і проливний, і проливний, і проливний,
І проливний дощ скоро вдарить.
                («Проливний дощ скоро вдарить», 1963 р.)

І ось раптом, на пікові своєї популярності як фолк-виконавця, тобто співака, який виконує свої пісні в народному стилі під акустичну гітару, Дилан робить доволі ризикований крок – починає грати рок-н-рол у супроводі рок-гурту з «електричними» інструментами. Його тексти втрачають соціальну загостреність (точніше, ця загостреність відходить на другий план, стає ніби складовою частиною багатокомпонентного злютованого сплаву). Потік розмаїтих сюрреалістичних образів переповнює його пісні, це вже не наївні, хоча й важливі запитання юного ідеаліста, це радше їдкий сміх Арлекіна, безкінечно самотньої і тотально зневіреної особистості, яка, наче перекотиполе, не може ні за що зачепитися у цьому світі і єдиний свій порятунок знаходить у мистецтві:

Дай почезнути у нетрях димових кілець ума,
під руїнами всіма, вдалині од зимних мрев,
переляканих дерев, на вітристі береги,
де не з’явиться туги недремна варта.
Танцювать з алмазним небом у розкрилених руках,
силуетом на морях, із майданами піску,
власну пам’ять і судьбу заховавши в глибину –
дай забути про сьогодні аж до завтра.
                («Містер Тамбурин», 1964 р.)

Карколомний крок Дилана з переходом у рок-музику і відходом  від суто «протестних» пісень у сфери багатошарової «галюциногенної» поезії значна частина публіки сприйняла, що називається, «в штики». Важко було змиритися з тим, що «голос покоління», «совість покоління» співає щось не те, виходить за усталені рамки, зриває звичні наліпки і відмовляється танцювати під чиюсь дудку. Взаємини з публікою псувалися. На концертах слухачі дружно гуділи, намагаючись заглушити виконавця, а із залу доносилося біблійне: Юда!

bob-dylan-759

Втім, Дилан не зрадив свого внутрішнього чуття і, зрештою, виграв усе: славу, гроші, а тепер, виходить, і Нобелівську премію. Три його «електричні» рок-н-рольні альбоми 60-х років («Все як удома» («Bringing It All Back Home») 1965 р., «На трасі 61 знову» («Highway 61 Revisited») 1965 р., і «Блондинка на блондинці» («Blonde On Blonde») 1966 р.) музичні критики вважають вершинними у його доробку і загалом еталонними в історії світової рок-музики.

Портрет Боба Дилана буде неповний, якщо не згадати про його любовну лірику. Дилан – автор першокласних любовних пісень, переспіваних десятками суперових виконавців. «Дівчина з північних країв» («Girl From The North Country»), «Не вагайся, все гаразд» («Don’t Think Twice, It’s All Right»), «Чоботи з іспанської шкіри»  («Boots of Spanish Leather»), «Любов мінус нуль / Безкінечна» («Love Minus Zero / No limit»), «Цілком як жінка» («Just Like a Woman») і багато інших. Палітра його любовної лірики надзвичайно багата. Тут і зворушливі зізнання, і гірка, іронічна посмішка, і драйв безоглядної пристрасті, і безмежне захоплення коханою, у якому можна уловити «повів» шекспірівських сонетів:

    Моя щонаймиліша –
    промовиста, як тиша.
    Ніколи не клянеться,
    правдива, як лід, як жар.
    Скрізь несуть троянди,
    і обіцяють все на світі,
    вона ж сміється, наче квіти –
    кавалерам страшний удар.
                («Любов мінус нуль / Безкінечна», 1965 р.)

Дилан різний. Дилан постійно змінний. Дилан невловимий, як Сковорода, про якого він не писав ніколи, втім це ще треба перевірити. Слухаючи його пісні 60-х, 70-х, 80-х, 90-х, 2000-них і нарешті 2010-х років, можна не впізнати виконавця.

Чесно кажучи, мені важко уявити Боба Дилана лауреатом Нобелівської премії та і взагалі будь-якої іншої премії – а він їх отримав чимало, одна Пулітцерівська чого варта. Ні, не тому що, мовляв, «не тягне». Просто, які б ти наліпки не наклеював на тамбурин, він же так тамбурином і залишиться, правда?

У пана Нобеля багато класних подарунків од видатних письменників і науковців 20-го, а тепер і 21-го століття. Бракувало тільки Тамбурина. Тепер він у нього єсть.

Гей, Містер Тамбурин, чувак, заграй мені!
Я не сплю, я не кваплюся, я підожду.
Гей, Містер Тамбурин, чувак, заграй мені!
На світанні-дзеленчанні за тобою піду.