З Відня й із Донецька

Анастасія Левкова
Анастасія Левкова

Для нинішнього огляду пропоную дві книжки: одна – про видатну людину початку ХХ століття у (переважно) Відні, Кракові, Києві, інша – про «маленьких людей» нашого часу в Донецьку, Донецьку, Донецьку.

Таня Малярчук. Забуття

Таня Малярчук. Забуття. - Львів: Видавництво Старого Лева, 2016
Таня Малярчук. Забуття. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2016

Я надто любила Таню Малярчук у її попередніх творах, і було цікаво, чи сприйму її іншою. Мені подобалась подієва непередбачуваність її фабул і емоційна – її героїнь; описи побутових дрібниць у її текстах виростають у важливі елементи сюжету, впливають на світогляд героїв – і це мені теж дуже подобалось.

Утім, не буду приховувати, що «Біографія випадкового чуда» (2012) настільки повторювала стиль попередніх творів, що ставало ясно: це лише чергова добре написана Танею книжка, з ротацією вже випробуваних прийомів.

«Забуття» стало тим романом, який означив нову Таню, Таню, яка вже виросла з усіх тих вигадок і нісенітниць (на обкладинці «Згори вниз» (2006) про авторку було написано, що її улюблене заняття – вигадувати нісенітниці), що їх любила не тільки вона, а і її читачі, які, втім, за ці 4-10 років також могли змінитись.

Отже, романізована біографія. Отже, В’ячеслав Липинський.

У текстах цього жанру інтрига майже ніколи не полягає у фабулі, бо зрозуміло, що герой усе одно помре. Питання тут в іншому: на чому саме акцентуватиме автор? Наприклад, В. Домонтович на прикладі своїх героїв намагається показати протистояння з епохою (наприклад, «Самотній мандрівник простує по самотній дорозі» про Вінсента Ван Ґоґа) або «незвершену», «несповнену» любов, «любов до далекої» (романи «Аліна й Костомаров», «Романи Куліша») тощо. Джуліанові Барнзу в романізованій біографії Дмітрія Шостаковіча «Шум часу» передусім ідеться про протистояння митця з тоталітарною владою. Приклади можна множити.

Про що йдеться Тані Малярчук у її романі про українського мислителя, історіософа, соціолога, теоретика українського консерватизму, поляка за походженням В’ячеслава Липинського?

Можна говорити про його свідомий вибір українства («Я українка, бо я так вирішила» – заявляла героїня Жанни Слоньовської у «Домі з вітражем» – авторка, очевидно, мала приклади з історії), про любов, у якій двоє мають надто різні цінності, щоб бути разом; про розчарування в тому, чому присвятив життя.

Але також цей роман – про:

1) кита часу, що заковтує у себе все (ключ авторка дає у самому тексті);

2) про рукописи, які чи то горять, чи то не горять – залежно як це трактувати, але, зважаючи на додаток до роману – передруковану з української емігрантської газети «Свобода» (одне з чисел 1983 року) статтю українського журналіста Евгена Зиблікевича про те, як рятували архів Липинського, рукописи таки не горять, хоч Таня й називає цей роман «Забуттям»;

3) про покликання обробляти своїх кілька чи кільканадцять пазлів, навіть якщо не уявляємо повної мозаїки. Знаючи те, що було по смерті Липинського, з одного боку, стає дуже гірко: далі стався Голодомор (Липинському пощастило, що він помер до нього: в 1931-му) і загибель більшості українських селян, на яких український мислитель уповав у справі творення української держави. З іншого боку, що б ми мали сьогодні, якби не все те зроблене, написане, пережите українськими діячами початку ХХ століття (а також його середини й 1970-х років)?

Для мене є ще одна інтрига романізованих біографій – вона стосується письма як такого: завжди цікаво, що саме автор бере з джерел – листів, щоденників, газет і журналів, сучасних героєві, як саме препарує взяте з джерел, а що вигадує сам. І завдання автора – препарувати факти так, сплести фактичне й вигадане так, щоб вийшов органічний текст без видимості швів. Читаючи про Липинського, я забувала, що читаю Таню Малярчук (хоча саме її ім’я як письменниці, а не постать Липинського спонукала мене взятися за цю книжку), це вже не мало значення – мала значення історія українського мислителя початку ХХ віку.

У романі, крім частини про Липинського, є й інша: про сучасну героїню, зацікавлену його особою, про її родину, її тривоги й страхи. З одного боку, може здатися, що ця лінія тут зайва, «Забуття» могло б обійтися без неї, та з іншого боку, з неї прозирає та сама добре знайома нам Таня: з її сюжетною та емоційною непередбачуваністю (так, якраз тут інтрига є), з побутовими – подекуди вельми зворушливими – дрібницями, які творили полотно ХХ століття і метафорично показують неврози тієї епохи.

Але, звісно, лінія сучасної героїні потрібна авторці не стільки для того, щоб створити сюжетну інтригу. З історій її предків читач роману може замислитись над тим, що (і це – 4, про що цей роман) більшість сучасної України у сенсі ідей стала можливою завдяки героїчним смертям, АЛЕ: більшість сучасної України у сенсі її людей є можливою завдяки зрадникам і боягузам – тим, хто вижив і дав життя нащадкам, які тепер переосмислюють і намагаються втілювати ті ідеї. У плині часу творяться мости між нами і ними – не лише між дідами й нащадками, а й між людьми, які не пов’язані ані родинними – вертикальними, ані часовими – горизонтальними – зв’язками.

Олена Стяжкіна. Мовою Бога

Олена Стяжкіна. Мовою Бога. Переклад з російської Катерини Сінченко. - Київ: Дух і літера, 2016
Олена Стяжкіна. Мовою Бога. Переклад з російської Катерини Сінченко. – Київ: Дух і літера, 2016

Ім’я Олени Стяжкіної відоме мені зі статей у журналі «Український тиждень». З них я знаю авторку передусім як історикиню й публіцистку, яка раніше жила в Донецьку і викладала в тамтешньому університеті, досліджувала різні аспекти історії Донбасу, після початку окупації перебралася до Києва, також часто буває у Вінниці, де викладає у ДНУ, який, як відомо, також переїхав.

На певному етапі я дізналася, що Олена Стяжкіна – також письменниця, з-під її пера в Україні і в Росії вийшли 10 художніх книжок, вона лауреатка міжнародного літературного конкурсу «Російська премія» у 2013 році (премією нагороджують письменників, які пишуть російською, а живуть в інших країнах).

Та слід визнати, що можна було цього спеціально й не дізнаватися, – письменниця вгадується і у публіцистиці цієї авторки. Якось на історичній лекції Стяжкіної у львівському Центрі міської історії позаду себе я почула вигук одного з її колег: «Письменниця!» – роздратовано-зачаровано, голосно прошепотів він, адресуючи це чи то сусідці, чи то самому собі, чи то феномену як такому, адже не кожен історик може по-письменницьки бачити історичні явища (той коментатор, очевидно, не може) і не кожен письменник може похвалитися тим, що займається історією професійно.

У той час як ми очікуємо майстерно написаних творів про новітню російсько-українську війну, виходить повість Олени Стяжкіної «Мовою Бога» – тільки не про фронт, а про життя в окупованій зоні, в Донецьку. Ймовірно, про це можуть написати ще менше людей, ніж про фронт – про нього письменники можуть розпитати військових (ми з ними по один бік барикад), натомість про життя в окупації можуть знати або ті, хто там живуть (і, навіть якщо й ризикують про це писати, то не можуть видавати, принаймні під своїм іменем), або ті, хто там жили й досі мають міцні зв’язки з тими, хто там лишились. Це і є випадок Олени Стяжкіної.

Це повість не лише про тих, хто протистоїть владі так званого «ДНР» або її уособлює, – для канви тексту істотне значення має те, що це повість про єврея (звідси, слід розуміти, й назва тексту), який має за плечима кілька тисячоліть особливої історії втеч і протистоянь свого народу.

Отже, з одного боку єврей Ревазов, який не терпить окупантів і має виразний кодекс честі; з іншого боку – Діма – значно молодший за Ревазова сопливий сльозливий чолов’яга з нестійкою психікою, який понад усе прагне вибитись у верхівку влади і викликає не ненависть, а огиду та жалість (книжка вкотре дає зрозуміти, хто виходить у верхівку за таких умов). Яким було Дімине дитинство, хто його батьки, хто він за національністю – про це у повісті нічого не сказано: може, авторці йшлося про те, що ця категорія населення Донбасу – безрідна, рід для неї нічого не важить.

Очевидно, що без знання міста, людей цього регіону немає сенсу братися за цю тему. Певний час українським читачам здавалося, що специфіку регіону розуміє Сергій Жадан. Тривалий час він романтизував своїх героїв (їхніми прототипами, припустимо, можуть бути ті самі, що прототипи Стяжкіної). Стяжкіна їх аж ніяк не романтизує, її завдання – персоналізувати абстрактне для багатьох читачів місто в абстрактному для ще більшої кількості читачів стані окупації.

Побутовизм і акцент на переживаннях «маленької людини» – виразний бік стяжкінських текстів, і це те, що споріднює її з іншими зразками російської літератури – і сучасної, і класичної. Майстерність авторки також виявляється у метонімічності та метафоричності її письма (оцініть, наприклад: «У мовчанні завжди є місце для себе. Неметушливе, надійне, оббите ілюзіями, а згори – обрáзами, у найбільш роздертих місцях – пофарбоване спеціальною водонепроникною фарбою, м’яке і всюди – за розміром»).

Наостанок кілька слів про майже забутий жанр повісті. Пригадую свої дитячі й підліткові роки, коли повістями в основному жилося, саме їх переважно читалося, вони живили жадобу і до знань (важливо було, про щó написано), і до краси (хоч тоді про якість художнього тексту уявлення були інші). У повісті можна сказати багато про що (більше, ніж в оповіданні), але вона концентрована на темі, лаконічна. Її можна прочитати за один день, один вечір – і враження від неї не розвіюється протягом періодів між читаннями – на відміну від роману, який в один прийом прочитати дуже складно. Читаючи «Мовою Бога», я шкодувала за повістями, яких так бракує сучасній літературі.

Анастасія Левкова

Анастасія Левкова (нар. 1986 р. у м. Карцаґ, Угорщина). Закінчила Національний університет "Києво-Могилянська академія" (магістерська програма "Теорія, історія літератури та компаративістика", 2010). Літературознавиця, журналістка. Ініціаторка й кураторка проекту «Приватна урбаністика» на сайті журналу «Тиждень» (tyzhden.ua), редакторка відділу культури «Українського журналу» (УЖ) (Прага). Авторка роману у щоденниках "Старшокласниця. Першокурсниця". В минулому - арт-директорка мережі книгарень «Є», нині - заступниця директорки з розвитку Українського інституту книги