Неук, мерзавець і дельфін: антилегендарний Павло Тичина

Павло Тичина — найвідоміший український поет 20-х років, ба більше — всього ХХ століття. Ніхто з письменників не породив стільки пародій на свої твори і стільки анекдотів про своє життя. Пародії складав народ, анекдоти — колеги по перу.

І це при тому, що у Тичини було аж два персональні іміджмейкери — партія і дружина. Партія, котра «веде», ще на початку 1930-х призначила Тичину народним поетом. Переляканий, зате обмилуваний владою Тичина прожив цілком мирне життя: він не писав нічого крамольного і навіть не прийняв десталінізацію, його твори щороку виходили десятитисячними тиражами, його вивчали у школах і вишах, за популярністю з ним міг зрівнятися хіба Корнійчук, але той був драматург, а не поет.

01

Проте дружина, Лідія Петрівна Тичина, вважала, що по смерті поета настане доба забуття і зневаги. Їй уже ввижалося, як суворі чиновники забороняють Тичину, викреслюють його ім’я з видавничих планів і шкільних програм, згадують його старі гріхи, витягують на світ якісь забуті рукописи і вишукують у них буржуазний націоналізм та контрреволюцію. І Ліда Петрівна швиденько освоїла репутаційний менеджмент.

Вона пошерстила щоденники покійного чоловіка і замалювала та повидирала звідти все, що їй не подобалося: від згадок про інших жінок до прізвища Хвильового. Спогади, зібрані для мемуарного збірника про Тичину, вона прискіпливо перевірила, у результаті не всі побачили у виданій книжці свої тексти. Образ поета у вірної дружини вийшов десь такий, як у пісні групи «Комбінація» середини 90-х: «Чтоб не пил, не курил и цветы всегда дарил. В дом все деньги отдавал, тёщу мамой называл. Был к футболу равнодушен…» Павло Григорович справді не курив, не цікавився і тим більше не займався спортом, а тещу Катерину Кузьмівну любив і поважав, аж на її похоронних документах написав прізвище Папарук-Тичина.

Лідія Папарук і Павло Тичина

Лідія Папарук і Павло Тичина

До речі, і дружина, і її мама теж фігурували в анекдотах про Тичину, як-от «історія про його одруження з Лідою Папарук. Залицявся він довго, років п’ятнадцять-шістнадцять, присвячував вірші, щодня умлівав біля неї — і все не наважувався освідчитися в коханні. Нарешті Лідина мама заперла їх в окремій кімнаті, сутеніло, Ліда була готовісінька, Павло Григорович темпераментно зітхав і крутився на дивані. Нарешті він наважився спитати:
— Чи можу я вас поцілувати?
Ліда відповіла ствердно. Тоді Павло Григорович зняв з носа пенсне, чмокнув Ліду в щічку, знову надів пенсне, склав чинно руки на колінах. Нарешті діло було в шляпі.
На дітей він ще досі не наважився».

Тичина справді був делікатним, соромливим, вразливим, а ще невпевненим і закомплексованим, але зовсім не стерильним. І коли уважно почитати його листування й щоденники та спогади про 1920-ті роки, з них постає цікавий, живий, антилегендарний Тичина — він сам спростовує чимало легенд про себе.

Павло Тичина. Дружній шарж М. Н.

Павло Тичина. Дружній шарж М. Н.

Не пив
Племінник поета Юрій Євгенович Тичина пригадував майже таку картину, яку прагнула створити Ліда Петрівна: «Практично не вживав (Павло Тичина) алкоголю. Може, зрідка, заради компанії, міг перехилити малюсіньку чарочку доброго вина, переважно грузинського. Що ж до самого вина, то віддавав перевагу сухому й пропагував його серед родичів, бо знав про схильність багатьох із них до оковитої». Дивно, що Тичина пив вино чарочками, призначеними для міцних напоїв. Хоча племінник міг би написати й «мензурками», адже йому важило наголосити, що поет до алкоголю ні-ні.

А от Іван Сенченко взимку 1923 року був свідком, як Тичина прийшов у гості до Миколи Хвильового після ідеологічного конфлікту між ними. Тичина написав вірш «Псалом залізу», де є рядок «Ненавидим залізо й мідь…», а Хвильовий заперечив адресованим Тичині віршем «Кохаємо залізо й мідь…»

«Як вони зустрілися? — питає Сенченко. — Хвильовий хвилювався й готувався до зустрічі, дома були вжиті належні заходи. І ось Тичина прийшов, не такий, як усі, і водночас такий самий. На столі в господаря стояли вино й горілка. “Боги тільки вино п’ють”, — думав я, стежачи за великим поетом. Яке ж здивування моє було, коли він одгетькнувшися від вина помахом зневажливим долоні, сказав: “Я гіркеньку люблю!” Гіркеньку любив і господар. Змісту розмов не пам’ятаю, минуло ж сорок сім років (зустріч відбулася в 1923 році, взимку). Але вони добре біля гіркенької присіли, в кімнаті було тепло, затишно, панував настрій симпатії й приязні».

Попереду зліва направо: Володимир Сосюра, Павло Тичина, Микола Хвильовий. Харків, 1923–1924 рік

Попереду зліва направо: Володимир Сосюра, Павло Тичина, Микола Хвильовий. Харків, 1923–1924 рік

Схожу ситуацію описував і Юрій Смолич, в офіційні спогади Смолича про Тичину вона не потрапила: «Як загальновідомо, був непитущий (хіба що інколи чарочку при гостях з якоїсь нагоди). Але пригадую такий епізод з року 23 чи 24, коли П. Г. ще мешкав у ванній кімнатці в редакції газети «Вісті»: заходжу до П. Г. в якійсь справі. При столі сидить двоє: він і С. В. Пилипенко (Папаша), між ними пляшка мутного самогону, на папері хвіст оселедця, і п’ють, за браком чарочок, з порожніх консервних (маїсове молоко “АРА”) бляшанок».

Іншим разом Смолич згадує про зустрічі «у вірменському шиночку, де Павло Григорович вчився вірменської мови від власника забігайлівки. Либонь, ота шклянка вина, купована за гроші П. Г., і була заплатою за навчання».

Натомість сам Тичина у червні 1924 року пише Ліді Папарук із Харкова в Київ про пиво, а не про вино. Як проходить його тиждень: «…п’ю пиво в борг (у вірмена, конєшно), двічі на тиждень хату замітаю, щодня (крім вівторка) обідаю — от вам і дні усі в рощоті».

ВАПЛІТЕ. Харків, 1927. Павло Тичина сидить крайній ліворуч

ВАПЛІТЕ. Харків, 1927. Павло Тичина сидить крайній ліворуч

Не лаявся
Смолич спростував ще одну легенду про те, що Тичина зроду не лихословив, бо й слів таких не знав. «Тихішої, привітнішої, скромнішої й соромливішої людини, як П. Г., мабуть не тільки в літературі, але й на світі не було. І, певна річ, П. Г. ніколи не лаявся, ніколи не вимовив жодного брутального слова. Але одного разу він вилаявся матерно — це коли, ліквідуючи ВАПЛІТЕ, Хвиля закинув нам, ваплітовцям, що твори наші з “подвійним дном” і ми приховані націоналісти».

Очевидно, це справді була така дивовижа, що її запам’ятав і Аркадій Любченко: ««П. Тичина лайнувся по-матірному на засіданні ВАПЛІТЕ — це від нього ми почули вперше. Лайнувся і враз замішався, засоромився. А ми сміялись».

Проте в листах Тичина дозволяв собі висловлюватися простіше. Пише він про Київ Михайлові Івченку: «Гарний Київ, що й казать, а все-таки після кожного мого пробування там у мене осадок буває. Хай їм хрін, тим київським атмосферам! Не полічіть за грубість».

Іншим разом у щоденнику під час відпочинку в Новому Афоні в Абхазії Тичина занотовує: «Сьогодні купався аж двічі, матері його чорт. Море».

Павло Тичина та Олена Журлива (Пашинківська)

Павло Тичина та Олена Журлива (Пашинківська)

Не знав жінок
Мадонни, Ундіни, Гудруни,
Ізольди мої злотокосі,
Любив я вас тисячу тисяч,
А жінки не знаю ще й досі,
— зізнавався Тичина у віршах, плюс на дітей він так і не наважився, як делікатно сформулював цей момент Олексій Полторацький. Кажучи прямолінійніше, ніхто не вірив, що поет знавав плотські утіхи, а вірна дружина і шкільні вчительки свідомо популяризували його безтілесний образ.

Юному семінаристу довго не відповідали взаємністю. Ні сестра панни Інни, яку він так дитинно й злотоцінно любив, — тепер уже знаємо, що то були сестри Нюся й Поля Коновал. Ні «пантера чоловічих сердець» Олена Пашинківська, чия сестра Катерина теж знала про закоханого поета і їхні романтичні стосунки. Розбита таборами і прикута до ліжка Олена Журлива (літературний псевдонім Пашинківської, у заміжжі Котової) наприкінці 1960-х устигла написати спогади про Тичину, але кажуть, що Ліді Петрівні вони не сподобалися і вона спересердя їх знищила. В архіві самої Журливої збереглася тільки одна сторіночка без початку і кінця:

«…Скільки сміху, веселощів. Я щаслива, що піддурила П. Г. Беру проліски, “а що у білому кульочку?” — питаю. “Зубний порошок”, — відповідає П. Г. Я ображено кажу, що мені ніякого зубного порошку не треба, а П. Г. каже: “То треба хоч подивитись, який він”.

Неохоче заглядаю в кульочок і бачу цукерки, які звались рахат-лукум, були вони обсипані цукровою пудрою. Знову вибух сміху, тепер уже П. Г. радіє, що так влучно обдурив мене…

На другий день я поїхала до Києва, а через два дні одержала від П. Г. коротеньку записочку, у якій він писав, що остання зустріч зі мною була яскравою, “в моїй душі засвітився вогник, — писав він, — який ніяк згаснути не хоче”».

Павло Тичина та Олена Ржечицька

Павло Тичина та Олена Ржечицька

Роман з іншою Оленою, студенткою-художницею Лялею Ржечицькою, спалахнув у Межигір’ї наприкінці літа 1920 року. У серпні Тичина звіряється щоденнику: «Знову захотілося самотнього життя, розмови з усім світом, спостерігання за Лялею»; «Як пролопотить ніжками Ляля — мені чогось так радісно стає». Сам себе невпевнено запитує: «Побачив Лялю. В Межигір’я пішла. Оте струнку створіння дорожче мені за всі світи чудові? Не може буть, не знаю».

У вересні поет уже не сумнівається: «Ливень застав нас із Лялею на Виноградній горі. Спочатку ми під деревом стояли і я щоразу нагору вибігав: весело було, що стільки хмар жене!.. Униз побігли тільки тоді, коли на нас і нитки сухої не було. Розвалена гостиниця. Через вікно. Сиділи до півночі. Я цілував Лялю всю, всю! Перед самим собою одзначаю, що я вчора чистіший з чистих був».

Ляля Ржечицька вийшла заміж за художника Василя Кричевського-молодшого. У той самий час романтичного і натхненного Павла Григоровича чекала нещасна Ліда Папарук. Чекати довелося майже двадцять років: познайомилися вони 1916 року, коли Ліді було шістнадцять, офіційно зареєстрували шлюб 1939 року. З 1923-го по 1934-й Тичина жив у Харкові, а Ліда в Києві. Чи знала вона, що її поет у столиці одружився? І що думала про його першу дружину?

Не сварився
І дратувався, і сварився, і комизився. Щоправда, після того дуже страждав. У червні 1920 року помер брат Михайло Тичина. Павло дуже гостро переживав смерть Міші; маленька братова дочка Оля якийсь час жила у дядька. Якось Тичина насварився на бідну дівчинку і потім довго каявся: «Естет я нещасний, жалкий борзописець, — і до людини підійти не можу! Розсердився зараз на Олю. За дрібницю, на якій я настоював. Розплакалась. Стало совісно, — покійний Міша з докором дивиться: “Не обижайте моєї Олюні!” Як можна! — приголубив я, та пізно, зібралося, бідне, та й подріботіло в клас, хоч йому ще й рано. А я з вікна дивлюсь, як червоненький башличок із льодку на льодок перекочується, щоб не впасти. Як виростеш велика, Олю, забудь про цю хвилину! Нещасний я “діяч” культури. Взагалі я груба й дика людина».

У грудні 1942 року гітлерівці знищили рідне Тичинине село Піски і його жителів. Від рук карателів загинула Оля Тичина з двома малими дітьми.

Павло Коломієць. 1918

Павло Коломієць. 1918

Не ображався
Звичайно, ображався, адже був надзвичайно вразливим, але так образитися, щоб перестати розмовляти з людиною, — цього від Тичини не чекав ніхто.

На початку 1920-х Тичина познайомився з поетом Павлом Коломійцем із Конотопа. Коломієць був такий собі Форест Гамп двадцятих: пройшов революцію й війну, але зумів зберегти якусь незаплямовану дитячу чистоту. Тичина до нього дуже прив’язався, не раз приїздив у Конотоп, а далі вони разом мандрували по довколишніх селах із читанням віршів. Збереглося й фото Тичини з дарчим написом Коломійцеві від вересня 1924 року.

Та на кінець 1920-х ця дружба не просто урвалася, а перейшла у неприязнь, як згадував Василь Мисик: «Якось ми з П. Коломійцем виходили з Будинку ім. Блакитного й зустрілись із Павлом Григоровичем, і я помітив раптову настороженість у його погляді, а з моїм супутником обмінявся він тільки чемним — надто чемним — вітанням.

Тоді ще спало мені на думку, що стався той конфлікт, мабуть, після опублікування у “Вітрі з України” вірша П. Тичини “Охляло сонце” із строфою:
Хай буде рух! Душі! Знаття!
Нехай і боротьба звірина! —
Лиш так оновиться людина
І вся матерія життя.

Можливо, П. Коломієць із властивою йому прямотою закинув Тичині ту “боротьбу звірину” (у вірші на тлі прекрасної природи, де вітер з моря обвіває “рожеві ноги й повну шию” жінці, яка знімає чужу білизну, показується сварка й бійка).

Згодом П. Тичина виправив рядок:
Нехай і боротьба, одміна!
значно послабивши його звучання».

Востаннє рядок про боротьбу звірину було надруковано 1932 року у збірці «Поезії». Коли через сім років вірш увійшов до збірки «Вибрані твори» (1939), «боротьбу звірину» змінив рядок «Нехай і боротьба, одміна!»

Павло Коломієць застрелився 1930 року. Його збірка «Партитура тривоги» вийшла вже по смерті автора.

09

У день смерті Тичини Юрій Смолич згадував про двадцяті роки. У цьому спогаді поет — академік, лауреат, міністр — постає живою звичайною людиною.

«Павло Григорович ніколи не був мені якось особливо близький по-дружньому, в побуті. Та й був він такої вдачі, що не було в нього в побуті близьких людей з літературного кола. Він був самітний за вдачею.

Але для мене, в моєму житті, Тичина посідає особливе місце: я знаю його з першого — саме першого, не фігурально, а календарно точнісінько дня. Адже коли в двадцять третьому році я ввійшов ото в кабінет Блакитного, перший, з ким звів мене Блакитний того ж таки дня, тієї ж таки години, був Павло Григорович. Після того й пішло наше з ним літературне життя — де паралельно, де схрещуючись та пересікаючись. Якийсь час ми наче й приятелювали в побуті — це тоді, як був він ще не одружений. Тоді, як мешкав він у закутку приміщення «Вістей», а тоді нарешті дістав кімнату, десь на Московській вулиці в Харкові. Була то колишня кухня, навіть з підлогою, викладеною білим і червоним кафелем. Я бував тоді в нього, і ми інколи разом виходили на прогулянку або заходили на розі в маленьку харчевню — випити пляшку кефіру. Навіть зрідка випивали по маленькій чарці. Потім прийшло його перше одруження з акторкою, забув її прізвище, потім вона стала дружиною Ватулі. Потім — розходження, вже в Києві, либонь, після перенесення туди столиці. А перед тим — зустрічі все там же в редакції «Вістей» у Василя, і, інколи, шклянка вірменського вина внизу під «Вістями», у вірменському шиночку, де Павло Григорович вчився вірменської мови від власника забігайлівки. Либонь, ота шклянка вина (купована за гроші П. Г.) і була заплатою за навчання».

Павло Тичина. Дружній шарж художника Сашка (Олександра Довженка). Харків, 1923

Павло Тичина. Дружній шарж художника Сашка (Олександра Довженка). Харків, 1923

У 1920-х Тичина ще не перетворився на пам’ятник: він пив, залицявся, кохався, сварився. Його ще можна було критикувати. Статті «Дутий кумир» Валер’яна Поліщука та «Поет перебільшеної слави» Володимира Гадзінського викликали тоді бурхливе обговорення. Тоді ж таки Олександр Довженко намалював пророчий дружній шарж: зігнутий, скрючений, похилений вітром Тичина. Навряд чи 1927 року ваплітянин Павло Тичина боявся репресій і заслання, бо ще не міг їх передбачити, але вже у двадцятих Олексій Полторацький теж помітив «гнучкість» геніального Тичини.

«Павле Григоровичу, спасибі за ваші вірші, які живуть разом з тими, хто мав колись щастя їх прочитати. Спасибі за те почуття піднесеності, яке я пережив, прочитавши в Ровно у вітрині з газетами ваші “Танці на мечі”. Здавалося, сам стаєш талановитішим, чеснішим, радіснішим, більшим, приторкнувшися до кришталевої чаші чистого таланту. Спасибі Вам, дорогий, протирічливий, надламаний епохою, чарівний птах, розчавлений сталінським асфальтовим котком. Я прийшов до вас додому в 1927 році і звернув увагу, що полиці у вашій бібліотеці тримаються на звичайних дверних гачках. При потребі їх можна розібрати, скласти, як купу дощок.
— Для чого це, Павле Григоровичу?
— А хто знає, — відповідаєте Ви, — а може, зашлють кудись до Туруханського краю, то якось треба буде везти з собою.
Вас було надламано на все життя, — одна з незчисленних, нікому не потрібних втрат, які зазнала країна, її люди, її духовне життя. Почитайте вірші Тичини, написані на Кавказі: перша половина — геніальний опис природи. Друга половина: а ці гори нагадують мені, що в сусідньому Іраку кляті імперіалісти нещадно експлуатують місцеве населення… — і пішла газетна стаття на міжнародну тему!»

Це кілька історій-антилегенд про Павла Тичину. Сам про себе він писав Михайлові Могилянському: «Ви знаєте, лежу ночами й думаю: великий я неук — це раз; великий мерзавець — це два і взагалі дельфін з божої ласки». Неуцтво і нездатність творити — постійні комплекси Тичини, а от про дельфіна не знаю що й подумати.

Більше статей про 20-ті від Ярини Цимбал читайте тут.

Коментарі

новини
анонси
книга дня
© Літакцент, 2007-2017. Передрук матеріалів тільки з дозволу редакції.
тел.: , , е-маіl: redaktor(вухо)litakcent.com
Двигунець – Wordpress
Дизайн – Юрій М. Барабаш