Джуліан Барнз на зв’язку

Віра Кузнецова

Віра Кузнецова

Мушу зізнатися, що коли кілька місяців тому Джуліан Барнз запитав мене про рецензії на його перекладені українською книжки, мені стало трохи ніяково. Бо ж натоді їх було обмаль. А публічного літературо- чи мистецтвознавчого (чи бодай якогось) обговорення за три роки (від виходу перекладу «Відчуття закінчення») не було взагалі.

І ось, у першій половині жовтня, перша зустріч Читацького клубу «ЛітАкценту», присвячена «Шумові часу». Це була неочікувана й від того ще приємніша новина. І в доброму сенсі тремтливе передчуття. Яке виправдалося. Бо вийшло надзвичайно цікаво, багатобічно й пізнавально. Впродовж бесіди мене не полишала думка про те, як втішно було би Барнзу, якби він її чув. І я не помилилася. Бо на мій лист із враженнями від розмови пан Джуліан дуже по-барнзівськи відповів, що «не проти був би бути мушкою на стіні зі синхронним перекладом у вусі».

Та, як чи не кожен неординарний твір, «Шум часу» залишив по собі запитання з припущеннями щодо відповідей на них. Які були адресовані авторові.

Отож, слово Джуліану Барнзу:
– Чому Ви обрали для оповіді композитора? чому радянського композитора? чому Шостаковича?
– Я зацікавився Росією й класичною музикою майже одночасно – у 15–16 років, тобто в 1961–1962 роках. Я два роки вивчав російську мову в школі, а на початку своєї музичної освіти відкрив для себе Шостаковича – його «П’яту симфонію» (звісно). І відтоді його музика була зі мною завжди. Потім у 1979 році вийшла книжка Волкова, і хоч узагалі я не дуже цікавлюся життями композиторів, вона мене захопила, і я усвідомив, що Шостакович був «прикладом», як і композитором, і цей «приклад» втілював майже ідеальне зіткнення між Владою й Мистецтвом. Після цього я читав книжки про Шостаковича, коли вони виходили (хоча «Шостаковичеві війни» мене завжди не дуже цікавили). Та лише кілька років тому я подумав про те, щоб написати його історію. Часто мої книжки мають оцей початок у віддаленому минулому – початок, про який я, звісно, тоді не знаю. Тож я довгий час мав ДДШ на думці, а потім знайшов спосіб написати про нього.

– Епіграфом до «Шуму часу» є така фраза: «Один чує, один пам’ятає, один п’є». Читачі легко розшифровують за сюжетом першого й третього,  але хто такий той, що пам’ятає?
–  Епіграф до роману – оригінальна російська приказка, яку я десь прочитав, розрізнено читаючи російські джерела. Але не пам’ятаю де! А мої російські друзі/колеги, котрі впізнавали (чи виявляли) всі інші російські вислови в книжці, ніколи про неї не чули. Хай там як, коли я прочитав розповідь двоюрідної сестри (?) ДДШ про зустріч ДДШ, його приятеля та жебрака на станції під час війни і про пригоду «горілчаної тріади», я зрозумів, що маю початок для книжки, бо ці дві речі ідеально поєднувалися. В оригінальній розповіді не вказано ім’я пасажира-супутника ДДШ, тож я зробив його «тим, хто пам’ятав». Він мав бути трохи таємничим, трохи напіввигаданим.

– Як вважаєте, можливо, використання інших творів Шостаковича (наприклад, сатиричної кантати «Антиформалістичний райок») дало б змогу розкрити Шостаковича повніше, парадоксальніше, адже він був значно неоднозначнішою особистістю, ніж видається з роману?
–  Щодо «Райка», так, я знав про нього. Та в житті ДДШ було так багато всього іншого, що я міг згадати. Чому було не згадати Блокаду Ленінграда, конкурс на новий радянський національний гімн (рясний сатирою) тощо. Бо я хотів, аби «Шум часу» був стислою книжкою, з чітко й чисто видимими лейтмотивами. Тож я вирізав багато того, що міг би вставити, якби писав традиційнішу романізовану біографію ДДШ.

Схоже, своїми відповідями Барнз доповнив нашу дискусію. Наче таки чув її. Сподіваюся, не лише мені вони дали відчуття, що він поближчав до нас.  

Власне, це те, що я хотіла сказати назвою цього блогу. Не журімося, що Барнз не приїздить до нас (поки що). Усміхнімося, бо він із нами на зв’язку.

Тож із добрим почином і в добру путь, Читацький клубе!

Коментарі

новини
анонси
книга дня
© Літакцент, 2007-2017. Передрук матеріалів тільки з дозволу редакції.
тел.: , , е-маіl: redaktor(вухо)litakcent.com
Двигунець – Wordpress
Дизайн – Юрій М. Барабаш