Актуальні книжки для підлітків

Володимир Чернишенко

Володимир Чернишенко

Постійно ловлю себе на тому, що всі книжки, які потрапляють до рук в останні місяці, так чи інакше апелюють до нашої дійсності, дарма де і коли їх було написано. У кожній виринають алюзії з нашим повсякденням, із нашою війною і нашим тилом. Іноді це настільки приголомшує, що думаєш – якби ми навчилися просто писати про себе, це була б найсміливіша фантастика, найвідвертіша соціальна проза і найприкріша документалістика водночас.

Посттравматичний синдром чорно-білого мага

Саллі Грін. Напівзагублений / Пер. з англ. В.Морозов. - Львів: ВСЛ, 2016

Саллі Грін. Напівзагублений / Пер. з англ. В.Морозов. – Львів: ВСЛ, 2016

Вихід заключної частини трилогії Саллі Ґрін минув непомітно, надто якщо пригадати розголос, медійні акції та «книжку в клітці» – все це супроводжувало вихід першої частини «Напівлихий». Фішка видання, нагадаю, в одночасному виході книжок багатьма мовами по всьому світі, тобто і права купувались, і переклад робився тоді, коли реальна реакція ринку на авансом оголошений бестселер була ще невідома. Мені тільки чується, як після другої книжки Старий Лев сказав «упс, помилочка вийшла», а після третьої – нічого не сказав, тільки гмикнув – раз треба, то треба.

Натан – чорно-білий маг, який стикається з потворною репресивною системою тоталітарного суспільства білих магів, яке переслідує і знищує чорних. Він і сам – об’єкт переслідувань, катувань та нелюдських експериментів, його багато років тримали в ув’язненні, вишколюючи для вбивства власного батька. Цікаво, що на створення цього світу авторку надихали книжки Солженіцина. Читачів «Саду Гетсиманського» каральна машина Саллі Ґрін особливо не вразить. Вирвавшись із полону, Натан вступає до спілки незгодних, які планують повалення диктатури та створення справедливого та рівноправного суспільства білих і чорних магів. Завершальний акорд цієї боротьби – це третя книжка серії.

«Напівлихий» демонструє зростання хлопчика в абсолютно несприятливих умовах цькування і залякування, у ньому головний герой – непотрібна дитина, а це добротний і вдячний сюжет ля підліткової та юнацької прози. У «Напівдикому» спостерігаємо дорослішання цього хлопчика, його знайомство з «внутрішнім звіром» (прихованою сутністю), усвідомленням самого себе. Предметом же третьої частини став, на мою думку, посттравматичний синдром.

Дилема, чи має людина право вбивати поганих людей, у третій частині вирішена. І, на щастя, без однозначної відповіді. А ось стан Натана – ветерана війни, який дуже багато чого втратив, у заключних розділах і власне розв’язка книги – це окрема і дуже цікава розмова. Тема ця знайома українцям не з чуток, адже тільки лінивий психолог ще не висловився про проблему реабілітації демобілізованих військових. Понівечена війною свідомість потребує розрішення, звільнення – це проблема, яку неможливо вирішити, якщо боротися з нею самотужки. І це проблема, про яку треба говорити. Звідки про неї відомо авторці з мирної Австралії – загадка.

Інша дилема – це статеві уподобання Натана. І це одна з небагатьох книжок в українській дитячій літературі, де обговорюється гомосексуалізм героїв.

Переклав книжку Віктор Морозов, переклад вдався, хоча й поставив перед перекладачем складне завдання – адекватного перекладу лайливих виразів. Головний герой надто вже матюкливим видався! Окрім кривав остей та страшностей, також і лексикон Натана забезпечив книжці рейтинг 16+.

Розчарувати «Напівзагублений» може хіба що тих, хто очікував у ньому відповіді на всі питання попередніх частин. Нічого подібного не стається, виявляється, що питання читачі самі собі подомислювали, таємничі чари Воленда так і залишаться просто «таємничими чарами», зате кінцівка потішить усіх. цього я певен.

Про нас, якими ми є і не є

Люсі-Мод Монтгомері. Рілла з Інглсайду / Пер. з англ. А.Вовченко. - Львів: Урбіно, 2016

Люсі-Мод Монтгомері. Рілла з Інглсайду / Пер. з англ. А.Вовченко. – Львів: Урбіно, 2016

Одразу зізнаюся, що цю книжку я читав вдруге – і то за короткий час. Нинішні видавці своїми новинками як правило задовольняють мій читацький апетит вчасно, тому це – справжня рідкість.

Коли три роки тому «Урбіно» видало найпершу книжку про Енн, то я й уявити собі не міг, що цикл завоює у нас стількох прихильників, а завершиться – саме такою книжкою. Такою доречною і такою потрібною саме зараз.

Пройшовши з сиріткою Енн дитячі роки, часи дівоцтва, порадівши її заміжжю, народженню дітей, послідкувавши за їхнім зростанням, читачі (і я у їх числі) готові були прочитати нову милу та дотепну історію зі світу Монтгомері… А отримали натомість історію про те, як цей світ було зруйновано. Перша світова війна, яка розгорнулася в Європі, не просто зачепила родину Енн – власне Енн та її родина опинилися у вирі цієї війни. І книжка ця – про Велику війну, хоча оповідь ні на мить не покидає острова Принца Едварда…

Ідилічний світ долини Райдуг приголомшує звістка про початок війни, про вступ до неї Британії, а отже – і Канадського домініона. Злочини німцеької армії в Бельгії, поруйнована Франція, нестійкий східний фронт, поразки в Месопотамії – усі ці речі заступають собою світ затишних віталень, дитячих ігор і кохання, такий любий читачам. Жінки та дівчата створюють осередки червоного хреста, шиють одяг для солдатів, збирають гроші для війська на благочинних заходах. А чоловіки, а надто молоді хлопці, – записуються в добровольці.

Книжка «Рілла з Інглсайду» описує глибокий тил. А більшість її українських читачів якраз і перебувають у глибокому тилу, коли про обстріли, боєві зіткнення та смерть дізнаєшся з новин чи телефонних дзвінків. Фактично кожну ситуацію, описану Монтгомері у книжці, можна легко приміряти на себе. Разом із Енн та її рідними ми отримуємо новини про потоплення пасажирського лайнера Луїзітанія, а бачимо перед очима збитий боїнг. Отримуємо новини з Фландрії, а думаємо про околиці села Водяне. Читаємо про чергове глибоке занепокоєння президента Вілсона, а бачимо безпомічну ООН…

Так, за нинішніх обставин ми схожі на героїв цієї книжки. Але ми й не схожі на них. Розмах волонтерського руху в оповіді Монтгомері вражає і дивує навіть українців, привчених пишатися своїми волонтерами. У світі Енн кожен, хто не допомагає солдатам, вартий осуду. Пацифіст з окремою думкою на прізвисько «Місяць з баками» – заслуговує загальної зневаги. А скільки таких «пацифістів» оточують нас – не злічити! Ніхто не намагається уникнути військової служби, навпаки – здоровий хлопець, який не йде на війну видається чимось немислимим. Чи багато з нас, здорових та дужих чоловіків, відчували бодай іноді те, що пережив Волтер Блайт, відтягуючи до останнього запис у військо? Як воно було б – отримати поштою білу пір’їну… Двоє синів Енн та Гілберта вирушають на війну, найменший готується йти до льотної школи, а дочки – як би зараз сказали – волонтерять у кожну вільну хвилину. Здається, війна торкнулася кожного. Так, як вона торкнулася нас усіх нині. Тільки у Монтгомері всі це розуміють, а нам – зрозуміти ще належить.

Остання книжка про Енн – блискуче завершення епопеї. Це той випадок, коли читач отримує від книжки все і навіть більше, і при цьому не хоче продовження. Епоха закінчилася, те, що буде далі – цілком інша історія, у якій ітиметься про інший світ, який може стати трішечки кращим завдяки мужності на фронті й у тилу.

Раджу читати всім, але досі книжок Монтгомері ви не читали, то… починайте з найпершої.

Соціально незахищені індіанці
part-time-indian1

За визначенням одного із книжкових оглядачів, книжка Шермана Алексі «Абсолютно правдивий щоденник індіанця за сумісництвом» має все, для того, аби здобути всі можливі нагороди і бути забороненою. Справді, у повісті органічно вмістилося надзвичайно багато незручних речей, дражливих тем, глибоких підтекстів… Ключове слово – органічно…

В центрі сюжету – підліток-індіанець Арнольд Спіріт, якого всі кличуть просто Молодший. Він живе у резервації індіанців племені Спокани. Відтак на сторінках книжки розгортається широке полотно, яке описує і соціальну нерівність, і злидні, і всезагальний відчай. «Індіанцям не годиться реалізовувати свої мрії,» – підсумовує Шерман. Навіть місцева школа існує ніби як для відчіпного. Вважається, що індіанцям взагалі знання ні до чого – водити вантажівку чи працювати на фабриці вони зможуть і без цього…

Веселуха починається з того, що Арнольд вирішує перейти на навчання у школу в містечку. Там навчаються білі. «Люди, які мають майбутнє» – за визначенням героя-оповідача. Звісно, таким кроком юнак наживає собі ворогів у резервації, звичайно, наражається на цькування у новій школі, ясна річ, стає предметом зневаги вчителів… Його найкращий друг Роуді не говорить з ним, батько дівчини, яка йому подобається, грозиться порішити його, «хай-но лиш полізеш до неї в трусики». Але річ у тім, що Арнольд теж не в тім’я битий. Він дуже здібний і старанно вчиться, він добре грає в баскетбол, чудово малює комікси і вміє знаходити друзів. Загартований у бійках у резервації, він зрештою дає відкоша білим хлопчикам-мазунчикам… Але чи принесе це йому щастя? Варто дізнатися з книжки.

Життя індіанців у резервації болісно нагадує життя українського глухого села. Взяти хоча б тему алкоголізму. «Як пом’янути людину, яка напилася і згоріла живцем у власній хаті? Звісно ж напитися!» або «Ясна річ у них була вечірка. І звісно ж вони назюзюкались – вони ж індіанці!». Алкоголізм так міцно вкорінений у резервації, що вже й не зрозуміло чи то злиденне життя йому причина, чи навпаки – він сам причина злиденного життя.

Інша прикметна річ, це відчуття меншовартості, яке супроводжує вихідця з резервації все життя. У нас в Україні селюк може досить зграбно вивчити російську мову і в місті вже ніхто й не здогадається, що він не «городський». Індіанець же затаврований кольором шкіри, відтак індіанцем залишиться довіку. І водночас індіанці надзвичайно шляхетні. Разючий приклад – один з епізодів книжки, коли на традиційному індіанському святі американський міліонер вирішує широким жестом повернути бабусі Арнольда коштовний, давній індіанський костюм, який, як він вважає, було викрадено у Споканів. Арнольдова бабуся просто каже : «Це костюм з іншого племені, у мене такого ніколи не було», – і запросто відмовляється від сотні тисяч доларів…

Ну і звісно, у книжці присутня і політична складова, ледве помітна. але дуже потужна. Правовірні католики у резервації святкують американське свято – день подяки. «А ми за що дякуємо, тату? – Либонь за те, що вони не винищили нас усіх…»

Але насамперед, «Абсолютно правдивий щоденник…» – це чудова підліткова повість, яка оповідає про зростання надзвичайно цікавого, талановитого і доброго хлопця у надзвичайно складних умовах. Про його порозуміння з самим собою та довколишнім світом. Про вибір та власну ідентичність. Про статеве дозрівання, перше кохання, дружбу…

Лишається лише сподіватись, що котресь із українських видавництв колись подарує українському читачу цю надзвичайну книжку.

Коментарі

новини
анонси
книга дня
© Літакцент, 2007-2017. Передрук матеріалів тільки з дозволу редакції.
тел.: , , е-маіl: redaktor(вухо)litakcent.com
Двигунець – Wordpress
Дизайн – Юрій М. Барабаш