Антон Паперний: «Найперше слід перекладати класиків ізраїльської літератури»

Антон Паперний

Антон Паперний

Культурна взаємодія України з міжнародною спільнотою відбувається не в останню чергу завдяки українській діаспорі, що допомагає презентувати в світі наші найкращі здобутки. Приклад харків’янина Антона Паперного, який із 1991 р. живе в Ізраїлі, доводить: навіть одна людина може багато зробити для того, щоб Україна стала ближчою та зрозумілішою тим, хто має про неї досить обмежені уявлення. Перекладаючи на іврит поетичні тексти українських авторів, Антон Паперний дає змогу заговорити до ізраїльського читача цілій плеяді українських авторів – від класиків (Шевченко, Франко) до сучасників (Андієвська, Андрухович, Кіяновська тощо). Як ведеться українській поезії в Ізраїлі, чим живе зараз івритомовна віршована традиція, якими шляхами приходить покликання та муза до перекладача, – про все це пан Антон люб’язно погодився розповісти читачам «ЛітАкценту».

- Розкажіть, будь ласка, коли ви вперше взялися за переклади з української? Що вас до цього спонукало?
- Вперше – у 1996 році, коли я навчався на підготовчому відділенні університету ім. Бен-Гуріона, що в Беер-Шеві, Ізраїль. І це взагалі була моя найраніша спроба перекласти будь-який вірш на іврит. Одного разу дорогою на пари почав подумки перекладати «Реве та стогне Дніпр широкий», хоча про те, щоб узятися за поему «Причинна» повністю, я тоді не міг і мріяти. Та й той переклад мені зараз соромно згадувати. Хоча, чесно кажучи, після всіх редагувань і переробок окремі місця з нього залишилися навіть у нинішній редакції.

Початковим поштовхом було бажання спробувати себе. Ось просто стало цікаво – зможу чи ні. Підготовче відділення, на якому я навчався, призначалося для репатріантів, які ще недостатньо знали іврит, тож поглибленому вивченню мови там приділяли велику увагу. Після армії деяка мовна база в мене була, тому я потрапив до старшої групи, а мої студії – як завдяки вже отриманим навичкам, так і завдяки зусиллям нашої викладачки Сари Евен-Зогар – пішли дуже успішно. Мені було настільки приємно відчувати свої успіхи в опануванні мови предків, що ідея випробувати свої сили в такий спосіб з’явилася сама собою. Потім були невдалі переклади з івриту російською (українською теж, але вони були ще гіршими) і такі ж невдалі – з російської івритом, але починаючи з 2000 року, відколи я повністю перейшов на переклади на іврит, їхній рівень мені поступово вдавалося підвищувати. З березня 2007 року, після того, як я ознайомився з поезією Катерини Калитко, переклад української поезії івритом став моїм основним поетичним хобі. Щоправда, для цього довелося опановувати українську ледь не з нуля, оскільки за 16 років я її майже забув, тим паче, що бідність словникового запасу не була моєю єдиною проблемою. Літера ґ, харківський правопис, слова, яких я навіть не чув у Харкові, – усе це було для мене відкриттям.

Окремо хочу згадати про тих, кого я вважаю своїми вчителями, причому деякі з цих людей навіть не знали про моє існування.

Найперший мій вчитель – журнал «Барвінок», редактором якого тоді був Анатолій Давидов. Журнал виходив українською та російською, і саме завдяки його двомовності я виявив для себе, що коли перекладати слова вірша буквально, вони не римуються. А ось текст трохи змінили – і все заримувалося. Цьому ж сприяли мультфільми, які я дивився обома мовами, казки Корнія Чуковського – нам їх читали українською в дитячому садочку, а також Незнайко та Вінні-Пух, з якими (у книжках, а не в мультфільмах) я познайомився українською навіть раніше, ніж російською. Десь у п’ять років я мав нагоду запізнатися з творчістю Всеволода Нестайка – це була його казка «Олексій, Веселесик і жарт-птиця», яку бабуся читала мені, одразу перекладаючи на російську, але всі імена й прізвиська героїв, а також вірші вона, на моє прохання, лишала, як в оригіналі. Тоді я раптом усвідомив, що є слова й вислови, які перекласти майже неможливо (наприклад, жарт-птиця).

У четвертому класі я отримав ще дві нагоди побачити методи роботи перекладачів. Але цього разу йшлося не про зіставлення перекладу з оригіналом, а про порівняння кількох перекладів. Ярослав Гашек потрапив до мене майже одночасно українською та російською, а в книзі Роберта Бернса, яку батьки подарували мені на день народження, були зібрані переклади тих самих віршів, зроблених різними поетами. Передмова до книги, присвячена історії видань Бернса російською мовою, не лише стала для мене зразком того, як створюються переклади, а й продемонструвала, як перекладати не варто.

Велику роль у формуванні моїх літературних вподобань відіграли моя перша шкільна вчителька Надія Костянтинівна Бугай та вчителька української мови й літератури Олександра Яківна Дегтярьова, які прищепили мені шанобливе ставлення до української мови. Я помічаю, що часто мені кортить братися насамперед за ті твори, які я пам’ятаю зі шкільної лави. Наприклад, уривок з Шевченкової поеми «Сон», який ми вчили напам’ять у 8-му класі, я переклав набагато раніше, ніж решту тексту.

- Хто вам допомагав обрати ваш професійний шлях в Ізраїлі?
- Багато чим я завдячую своїм університетським викладачам літератури – проф. Хамуталь Бар-Йосеф і проф. Орі Бернштейну, які доклали немало зусиль, працюючи над моїм стилем і спрямовуючи мою перекладацьку діяльність у потрібне русло. Зокрема, Орі Бернштейн допоміг мені опублікувати добірку сонетів Костянтина Бальмонта у часописі «Мікаров». У цьому контексті назву також д-ра Велвла Черніна, в якого я не слухав жодного курсу, але саме він був тим, кому я показав свої переклади ще на початку 1999 року, і завдяки йому побачила світ моя перша публікація – той-таки «Реве та стогне Дніпр широкий» в антології перекладів української та російської поезії, яку видав Ар’є Вудка.

Обов’язково слід згадати редакторів тих часописів, де публікувалися мої переклади, бо їхні поради й зауваження допомагали мені не лише відкоригувати подані тексти, а й підвищити свій загальний рівень як перекладача. Це Ран Яґіль і Амос Едельгайт, співредактори часопису «Емда», де в 2001 році спільно з Романом Ватером (який виконав більшу частину роботи) я опублікував свої переклади з російської в рамках антології російської поезії від Золотого віку до наших днів; це Йосі Грановський, головний редактор часопису «Мітан», де свого часу в статті, присвяченій Адаму Міцкевичу, було надруковано мій переклад сонету Пушкіна «Суровый Дант не презирал сонета», а тепер періодично публікується сучасна українська поезія; це Ракефет Ядідья, яка видає веб-часопис «Шахерезада» і Авіталь Ґлоберман, редакторка веб-часопису «га-Хотем».

Неможливо переоцінити допомогу моїх друзів: видавця Йоава Ітамара, який редагує та корегує майже все те, що я готую до публікації, і завдяки якому побачили світ усі мої матеріали на сайті «Всесвіт культури»; Бориса Геруса, постійного першочитача моїх перекладів і доброго знавця польської літератури, який дуже допоміг мені своїми зауваженнями щодо джерела алюзії у вірші «Колискова» з поетичного циклу «Данешта» Катерини Калитко.

Важливою віхою для мене стала співпраця з україномовним ізраїльським часописом «Соборність», який виходить під редакторством Олександра Дека, голови об’єднання українських письменників Ізраїлю. Годі й казати, що жоден переклад неможливий без розуміння тонкощів оригіналу, а цей часопис, з одного боку, допомагав мені опановувати українську мову, а з іншого, на його сторінках я мав можливість опублікувати власні переклади української поезії та спробувати себе в перекладах з івриту українською (щоправда, головному редактору довелося добряче попрацювати, аби довести ці переклади до пуття). Окрім того, саме Олександр Деко був ініціатором моєї роботи з віршами Дмитра Павличка й Тараса Шевченка, сам би я на такі переклади не наважився.

- Над чим ви зараз працюєте? Чи маєте якісь творчі плани на майбутнє?
- Зараз – над сонетами Франка. Сподіваюся випустити їх окремою книжкою. Наступного року хочу також видати когось із поетів Розстріляного Відродження, але загадувати поки рано.

- Ваш магнум опус?
- Якщо говорити про переклади, які вже з’явилися в книжковому форматі, то на сьогоднішній день – з огляду на обсяг роботи та рівень текстів – це збірка Дмитра Павличка «Єврейські мелодії» (вийшла друком у видавництві «Соборність» наприкінці 2011 року). Не менш важливою стала для мене збірка поезій Катерини Калитко «Золото, смирна і мед», яка побачила світ у видавництві «Макаф» наприкінці 2014 року. Хотілося б назвати своїм magnum opus переклади Тараса Шевченка, але через брак (а точніше за повної відсутності) коштів мені так і не вдалося видати їх окремою книжкою. Деякі його вірші публікувалися в ЗМІ, «Заповіт» навіть було виконано й записано на івриті, але цього, звісно, недостатньо.

- Ви перекладаєте і визнану класику, і тексти авторів XXI ст. Що, на ваш погляд, може виявитися актуальнішим і цікавішим для ізраїльських читачів – творчість українських корифеїв чи молодшого покоління письменників?
- Ближчою буде творчість сучасних письменників. Але в кожного з поколінь ізраїльський читач зможе знайти ті поезії, які найбільше його зацікавлять. Серед класиків — це насамперед Іван Франко, Леся Українка, Михайль Семенко. Серед наших сучасників – не хочу нікого ображати, мені дуже подобаються вірші всіх поетів, яких я перекладаю (інакше не перекладав би), – але мені здається, що найбільші шанси мають Катерина Калитко, Юлія Мусаковська, Любов Якимчук, Богдана Матіяш, Василь Махно, В’ячеслав Гук, Маріанна Кіяновська, Галина Крук, Таня-Марія Литвинюк і ще чимало авторів.

- Де, на сторінках яких видань ізраїльські читачі можуть ознайомитися з українською поезією та прозою? Хто з українських авторів нині публікується в Ізраїлі?
- Найбільше публікацій було в друкованих часописах «Мітан» і «Макаф», а також у мережевих виданнях, таких як «га-Хотем» і «Йкум тарбут». Свого часу (у 2008 році) добірка Катерини Калико з’явилася в інтернет-часописі «Шахразада», вірші Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки й Дмитра Павличка публікувалися в україномовному журналі «Соборність», дещо з поезій Тараса Шевченка — на порталі «Захід-Схід». Крім того, в інтернеті, зокрема на Ютубі, можна знайти записи деяких українських пісень у моїх перекладах на іврит, а також у перекладах Цві Ґілада, зроблених за підрядниками. Їхній виконавець – Ісраель Год, з яким, як і з Цві Ґіладом, я познайомився в рамках проекту «Так це звучить в оригіналі», метою якого є переклад справжніх версій українських і російських пісень, на музику яких в Ізраїлі покладено інші, зовсім відмінні тексти. Утім кілька пісень були записані поза межами проекту. Приміром, нещодавно завершилася робота над піснею «Дивлюсь я на небо» (цей переклад було виконано на честь 200-літнього ювілею Михайла Петренка з ініціативи нащадка поета Олександра Петренка), на черзі – «Чорнії брови, карії очі» Костянтина Думитрашка.

- На вашу думку, чи вплинув Майдан і постреволюційні події на зацікавлення українською культурою в Ізраїлі?
- Більше ці події позначилися на зацікавленні подіями в Україні з боку преси. Кількість матеріалів, присвячених Україні, зросла одразу з початком акцій протесту на Майдані. На зацікавлення читацької аудиторії українською культурою більше впливають новини саме культурного життя (наприклад, переклади української поезії), особливо повідомлення в електронних ЗМІ – є сайти, які розміщують у себе огляди публікацій з блогів та інтернет-видань.

- Якою ви бачите сучасну українську поезію? Чи існують наразі схожі тенденції в українській та ізраїльській поетичній творчості?
- Характерними тенденціями для сучасної ізраїльської поезії є захоплення верлібром, іноді з внутрішньою римою (римованих віршів досить мало), алітерація, гра слів і використання всіх можливих значень слова в одному контексті, біблійних та інших алюзій або навіть буквальних цитат із Біблії, – такі творчі прийоми були поширені в єврейській поезії ще понад тисячу років тому, але зараз часто стають «прикрасами» вірша замість рими. Схожі тенденції я бачу в багатьох українських поетів.

Водночас хотілося б відзначити поширеність у сучасній українській поезії віршів із неточними римами, написаних тонічними розмірами, – деякі з них читачеві, який не розуміється на тонкощах поезії, можуть видатися верлібрами. Мені особисто такий стиль дуже подобається; до того ж неточні рими (насамперед асонанс) доволі поширені в ізраїльській поезії XX століття (наприклад, у віршах Натана Альтермана).

- Останнім часом в Україні вийшло друком кілька перекладних книжок ізраїльських письменників, а саме: вірші Тірци Атар «Від війни плачуть» і «Верлібри» Велвла Черніна, збірки оповідань Ліора Даяна («Люди воліють тонути в морі») та Етґара Керета («Раптом стукіт у двері»). Наскільки ці тексти репрезентують нинішню літературу Ізраїлю? Кого ви порадили б перекласти для української читацької аудиторії насамперед?
- Вірші Тірци Атар, над якими працювала Анна Хромова – це чудова поезія в чудових перекладах. Авторських перекладів «Верлібрів» Велвла Черніна я ще не бачив, але знайомий з Велвлом особисто і, пам’ятаючи його підхід до перекладацької праці, не сумніваюся, що вони не поступаються наприклад, його перекладу «Слова о полку Ігоревім», опублікованому ще в 1999 році. Тим паче, що, як я вже зауважував, форма верлібру дуже поширена в сучасній ізраїльській поезії, тому цю збірку можна назвати досить репрезентативною. Міг би ще порадити антологію сучасної ізраїльської поезії «І покоління приходить…», яка теж нещодавно з’явилася друком в Україні і дає уявлення про нинішнє поетичне середовище в Ізраїлі, а також переклади, здійснені Іваном Потьомкіним, який перекладає і класиків, і сучасних поетів. Чимало таких перекладів увійшли до його збірки «Заплутавшись у гомоні століть», новіші публікуються в мережі. З українськими перекладами Етґара Керета та Ліора Даяна я також, на жаль, поки не мав нагоди ознайомитися, але творчість, наприклад, Керета мені подобається, стиль цього автора був темою обговорення на наших лекціях в університеті.

Я гадаю, що найперше необхідно перекладати визнаних класиків ізраїльської літератури, зокрема таких поетів, як Натан Альтерман, Леа Гольдберг, Рахель (повне ім’я Рахель Блувштейн), а особливо тих, хто народився й виріс в Україні, наприклад, Шауля Черниховського, Хаїма-Нахмана Бяліка, Авраама Шльонського. Деякі їхні поезії неможливо зрозуміти, не знаючи джерел алюзій, що в них містяться, хоча український читач тут може опинитися у привілейованому становищі. Ось, наприклад, кілька рядків з балади Черниховського «Донька рабина»:
Ой у Дубні у місті козаки гуляли,
Вихвалялися, гукали «Будем драти, браття,
На онучі відтепер тканини шовкові!»

Натомість вряд чи ізраїльський читач зрозуміє ці вірші без пояснень упорядника, адже Шевченко, до творчості якого апелює поет, майже не видавався на івриті.

Також я назвав би імена Єгуди Аміхая (його перекладає Анна Хромова), Давида Авідана, Натана Заха, Йони Волах.

- Що, на вашу думку, варто робити для того, аби краще налагодити україно-ізраїльський культурний діалог?
- Аби краще налагодити україно-ізраїльський культурний діалог, його треба налагоджувати. Якщо дозволити собі трохи помріяти (бо ця пропозиція звучить утопічно), то потрібна постійна програма перекладів української літератури на іврит та ізраїльської літератури українською; найкращим варіантом було би заснування двох часописів – одного в Україні, а другого в Ізраїлі, – які спеціалізувалися б на перекладах і видавалися коштом ізраїльських та українських бізнесменів, зацікавлених у розвитку свого бізнесу в тій чи тій країні. Можна ж помріяти. Мистецькі заходи проводяться й зараз. І книги перекладів виходять. Але якби заснували такі періодичні видання, з’явилася б можливість регулярно освітлювати ці події в розділі критики, доносячи інформацію до широкого загалу.

Також необхідні зусилля публіцистів, літературознавців, істориків (і тут ці часописи також могли би бути корисними), спрямовані на подолання взаємних упереджень (іноді абсолютно безпідставних), адже серед наших народів досі є чимало людей, які ставляться одне до одного, керуючись винятково цими негативними стереотипами, що зводить намарно усі конструктивні починання.

Спілкувалася Ольга Максимчук

Для довідки:

Охочі можуть послухати українські пісні на івриті у виконанні Ісраеля Года (запис здійснює акомпаніатор Меір Раз). За цими посиланнями представлено переклади Анатолія Паперного:

https://www.youtube.com/watch?v=KhL0nvGRR_w («Взяв би я бандуру»)
https://www.youtube.com/watch?v=KQiI4stohf8 («Дивлюсь я на небо»)
https://www.youtube.com/watch?v=gAlAG3fhgGA («Заповіт»)
https://www.youtube.com/watch?v=y5Dona3uaFc («Гуде вітер вельми в полі»)
https://sites.google.com/site/izzywebsit2/httpssitesgooglecomsiteizzywebsit2systemapppagescreatepagesourcehome-4/unharness-the-horses («Розпрягайте, хлопці, коні»)

А за цими посиланнями можна послухати українські пісні у перекладах Цві Гілада:

https://sites.google.com/site/izzywebsit2/httpssitesgooglecomsiteizzywebsit2systemapppagescreatepagesourcehome-4/poor-mosquito («Ой, що ж то за шум учинився»)

https://sites.google.com/site/izzywebsit2/httpssitesgooglecomsiteizzywebsit2systemapppagescreatepagesourcehome-4/my-grisha («Гриць мене, моя мати»)

https://sites.google.com/site/izzywebsit2/httpssitesgooglecomsiteizzywebsit2systemapppagescreatepagesourcehome-4/cozak («Їхав козак за Дунай»)

https://sites.google.com/site/izzywebsit2/httpssitesgooglecomsiteizzywebsit2systemapppagescreatepagesourcehome-4/dnieper («Реве та стогне Дніпр широкий»)

Коментарі

новини
анонси
книга дня
© Літакцент, 2007-2017. Передрук матеріалів тільки з дозволу редакції.
тел.: , , е-маіl: redaktor(вухо)litakcent.com
Двигунець – Wordpress
Дизайн – Юрій М. Барабаш