Бал дебютантів: політ над зозулячим гніздом

0000
У художній прозі 2016 року дебютувало п’ятнадцять авторів із вісьмома збірниками прози й сімома романами. Зоряна Биндас, Ольга Волинська, Максим Гах, Сергій Демчук, Алла Дорош, Остап Дроздов, Юлія Ілюха, Павло Кирик, Сергій Комберянов, Мирослав Лаюк, Марися Нікітюк, Сергій Осока, Марина Смагіна, Валерія Чорней, Марина Єщенко. (Когось обов’язкового пропустила, бо не буває інакше. А з названих раджу щонайменш чотири імені запам’ятати – вони прийшли нині, щоб залишитися надовго).

Щоб зорієнтуватися на початках – кілька очевидних речей.

Замилування 90-ми триває, в прозі принаймні – уже і стилістично, насамперед стилістично; уже і в тих, хто народився у 90-х. Звідси – сталий і почасти «успадкований» розрив між словами, емоціями і змістами. Бо воно і зрозуміло: ставлення до події в того, хто її пережив і хто не переживав, буде різним, бо різним буде якраз фактор виживання. Це як автор-єврей, який пише про Голокост, і автор-не-єврей; вони напишуть геть різні книжки. Даруйте, що порівняла для багатьох ностальгійні 90-ті (і я знову говорю про стиль) з Катастрофою. Хоч це й дивно, але урбаністична начебто стилістика 90-х нинішніх дебютантів повернула до села; неочікувано багато цього року книжок не про місто. І до речі, стало якось очевидно: наші літературні 90-ті сягають наших же «орнаментальних» 20-х. І ось тепер настав третій виток – цілком як у діаматі: спростування спростування.

Якщо і виринає історія, то вона або біографічна, або автобіографічна – і жодних варіантів поза тим. Шукають істину в собі, верифікують її собою ж. По ходу – ті самі проблеми, що в у «дорослих» авторів: розповідачів у нас цього року особливо не додалося. Попри те, що переважає не довгий роман, а саме мала проза, апріорі спрямована на розповідь. Розказувати історії нікому тут не цікаво, хіба що химери Нікітюк та жіночки Дорош самі про себе нічого не розповідають, а «діють», як і годиться літературним персонажам. І то хоч би якими вражаючими були інтонації Осоки, вони теж не належать оповідачу історій.

А от найцікавіше таке. Поєднаємо ці два моменти і отримуємо не те щоб сюрприз, а своєрідну пригоду. Психологічне мотивування героїв цих свіженьких книжок і магістральний мотив цих новеньких проз сягає виснаженої, як здавалося, формули – «класова ненависть». Даремно, либонь, задавалося те виснаження. Тут є один вражаючий ракурс: у способах письменників-неофітів мислити категоріями спільноти, класу, групи (до «держави» і «нації» поки що ніхто не добрався) соціальна несправедливість – як виявляється – не залежить від аморальності конкретного індивіда в соціумі. Навіть більше: конкретний індивід – навіть у біографічних творах! – не дуже комусь і цікавий отож.

Я гіперболізую, звісно, обнуляю індивідуальні результати на користь загального заліку. Але стале зростання уваги до соціальної проблематики в різних за жанром творах – про це можна говорити, бодай в «лабораторних умовах» дебютної прози; без жартів.

Сергій Комберянов «Крадії пам’яті» (К.: Смолоскип)

102842.gif

Над групою персонажів, що невідомо як (і неважливо нащо) втратили пам’ять, проводять невибагливі психологічні експерименти. В результаті ці семеро перетворюються на зграю з відповідною «природною» структурою. «Зверху» від сильних, красивих, молодих, розумних – «вниз» до старих, потворних, слабких, дурних. Формується плем’я в два підходи. Спочатку в контрольованих умовах лікарні, потім в умовах виживання у природі (відповідні формули поп-культури при цьому відтворюється щедро). Все, як за підручником соціальної психології.

Коли ж пам’ять повертається, виявляється, що природна ієрархія зграї була прямо протилежна соціальній. Омега-самець є впливовим суддею. Альфа-самець – малолітнім наркоманом. Буквальна годувальниця (кухарка) тут, на галявині, потерпає від голоду, нездатна себе обслужити. І тільки вагітна альфа-самиця незмінна в обох світах: залишається функціональним фізичним тілом із усіма перевагами молодості, краси і фертильності. Якось дуже чесно все.

Повідомлення прозоре: соціальні ролі є конструктами. Тільки розповідає нам цю історію соціальний аутсайдер – в обох системах: і в багатому будинку, і на лісовій галявині. Ми перебуваємо «усередині» системи цінностей Єлисея-Івана. А оскільки говорить у «Крадіях» він, то і точкою відліку в цій системі теж є саме він. Всі – потвори, він – пророк/царевич Єлисей. Чернець Іван (ака Єлисей) у фіналі констатує: таке кохання, як є у нього до Саломеї, здатне подолати все. Тож останній бастіон не пав. Бо він, приваблений красою і утриманий юністю, вже розуміє, але ще не здатен це сказати: кохання також є продуктом суспільних домовленостей. За свободу слід заплатити невизначеністю.

Вони всі мають біблійні імена великих грішників. Нам про все це детально і не ясно нащо розкажуть у фіналі. На щастя, непоясненою залишається хороша сцена на початку. Вони щойно прокинулися, бачать голі тіла одне одного й соромляться, навіть не пам’ятаючи, що голизна «неприродна». Вони відчувають повинну, ще не знаючи: вона є ідеальною мотивацією, щоб вижити. «І пізнали вони, що нагі». За мить до вигнання з раю таке собі…

Хто має право на те, щоб карати грішників? Ясно хто. А хто все це закрутив у Комберянова? (цей останній спойлер притримаю).

Ольга Волинська, «За крок до неба» (К.: Санченко: Електрокнига)

7ee3d0c4

Сім оповідань, у кожному з яких герої створюють штучні умови виживання: ускладнюють собі всіляко життя, аби перевірити, тварь лі я дрожащая. Успішний міщук б’ється об заклад об’їхати за тиждень десять провінційних українських міст – без грошей і речей (гімн нон-консюмеризму). Відомий психіатр кидає роботу, родину, коханку і поселяється у глухому селі, щоб найти ліки від невдалих стосунків (гімн успішній комунікації). Хлоп після шоку від смерті батька починає вгадувати думки і підіймає на тому бізнес (міф про емпатію). Професор інформатики, покладаючись на свою автоматичну пам’ять, дає клієнтам поради на всі випадки життя (осана інтелектуальному снобізму). Відчайдушно нещаслива і озлоблена через те жіночка впадає в кому; там вона проживає життя, на яке заслуговує (полегшена «Різдвяна пісня»). Герой закохується нараз у двох подруг – гарну і негарну, одружується з потворою, а вона ще й відьмою виявляється (ода фізичній красі). Він одержимий манією оберігати її життя; сам «при виконанні» і помер (переспів «побачення в самаррі»).

Очевидна штучність ситуацій: Волинська відверто експериментує над маріонетковими персонажами. Скажете мені, що в такому вихолощеному світі 16-річна селянка і 50-річний політик мають говорити однаковісінько, і я вам повірю (або ні). Либонь, це і є лейтмотивом «Кроку»: люди міняють обставини, але самі при цьому до перетворень не надають – такі ось принципово однорідні. Але є таке: мандрівні герої Волинської «продають» свої пригоди як соціометричний зріз суспільства. І що? Підступні селяни, які годують бомжів, а потім здають тих ментам. Цигани, котрі викрадають п’яних дівок із дискотек, і беруть їх у довічне рабство. Поп-зірки сексуально нерозбірливі, професори зарозумілі, психіатри безумні, а всі лікарі вимагають хабаря. Набір міських жахалок (Дніпро, до речі, впізнається). Читаючи який, саме час подумати: художня проза соціальні стереотипи репродукує чи продукує? Навіть іронія, зауважте, є способом відтворювати упередження. Навіть у слабкій прозі, яка відверто демонструє всі білі нитки, якими прошито соціальну стратифікацію.

«За крок до неба» – колекція інакшостей і тенденційностей, такою вона, здається, і планувалася. Ось тільки в ній «збита» шкала оцінювання і точку відліку, з якою на той «інакший» світ нам пропонують дивитися, намалювати доведеться кожному самотужки.

Остап Дроздов, «№ 1» (Л.: В-во Анетти Антоненко)

102059.gif

Головне надбання багатослівного й безсюжетного (до сліз знайоме поєднання) роману – безіменний головний герой. Йому сорок, він успішний в своїй професії, живе з «коханою людиною» невизначеної статі – це всі його об’єктивні характеристики.

Точніше, антигерой. Не те, щоб він ненавидів цих недоумків із порепаними п’ятами, що б’ють поклони у церквах, чи цих старих виродків, які смокчуть цукерки у театрі, чи тих навіжених психопатів, які їдять у поїздах копчені крильця і варені яйця, чи тих хвойд, котрі одружують на собі першокурсників і родять нещасним підкаблучникам дітей, чи цих… Хоча ні, якраз ненавидить – акуратно і захоплено. Це єдина доступна йому емоція.

Як психологічна проза ця книжка-апологія – повний провал. Цікавіша вона як соціальна проза.

Соціальне розшарування в «Першому» – магістральний мотив. Розповідач пояснює свою класову нетерпимість такою собі генетичною травмою, перевагами постпам’яті (є і такі, переваги хвороби). Він – із родини репресованих галичан.

Чому ось, скажімо, за призивом в АТО не має йти друг героя, аспірант-пацифіст, у якого горить кандидатська і який не мотивований воювати за землі, які не вважає українським? (Так, галицький сепаратизм, його і про нього в «Першому» багато). Друга від військової служби «відмажуть», зробивши «липову» медичну довідку. На передову підуть інші. Як ось Вадим зі Сходу, який обрав добровільну службу, щоб не потрапити до буцегарні за крадіжку, а там ще грошей підзаробити захотів. Це уже на фронті він взявся імітувати дії і погляди свідомих однополчан і «став людиною». Тепер він – «звір-атошник», коханець подруги розповідача. Вона його підчепила, коли волонтерила. Жінці не бракувало вільного часу, але бракує грошей, а на волонтерстві можна добре заробити, як всі і роблять (таке в цій книжці розказують). Це ще одне питання, яке для себе герої «Першого» вже вирішили: волонтери – це ті, хто збагачуються або шукають сексуальних пригод.

Але щодо того, чому богослови-аспіранти воювати не можуть, а злодюжки-східняки повинні?.. Згадала. В Першу Світову був інтенсивний інтелектуальний рух соціал-дарвіністів. Вони були пацифістами, як і свідомі герої Дроздова. Для них була війна страшною не тому, що гинуть люди, а тому що гинуть не ті, хто має за результатами природного відбору, а гинуть натомість призовники – фізично й соціально здорові… В такому контексті герої «Першого» дуже послідовні гуманісти-дарвіністи.

Мирослав Лаюк, «Баборня» (Л.: ВСЛ)

babornia_0

Сатиричний сімейний роман. Ефектно звучить? – Ефективно працює.

Два часові шари – ранні 1970-і й наші часи. Тоді: любовний трикутник на селі – молода учителька Марія Василівна, її чоловік-підполковник Семенко і місцевий лісник Онуфрій; коханець чоловіка застрелить і втече з країни. Зараз: крутять млявий роман ангелоподібна онука Онуфрія й мажористий онук Марії (кажуть, що вони не кревні; кажуть – віримо), візитує Україну аргентинець Онуфрій, розчаровується в коханці, спогад про якого трепетно зберігала літня вчителька біології. Проступає ще один часовий пласт – 1955 рік: повстанця Онуфрія і його наречену Гафію (нині – безумна безхатченка) катував радянський підполковник; вбивство у 70-х відбулося не через ревнощі, а через помсту. Любові, навіть грішній і потворній, в історії української родини, здається, місця немає.

Очевидна тема: інституція і людина – хто виживе у цьому зіткненні? Така сама очевидна відповідь. Лаюк уміло міркує про інституції і системи, в яких людині доводиться виживати, спокутуючи якісь свої апріорні гріхи. Інституції тут на будь-який смак. Релігія. Діаспора. Військо – УПА чи «червоні». Бізнес. Власне, притулок для людей похилого віку (це і є баборня, якщо не знали – я не знала). Але принцип у них у всіх один – це суть дисциплінарні спільноти, участь у яких у кожного з членів є добровільною, але й уникнути її неможливо. Більше, як і її покійний чоловік-військовий, Марія – частина дисциплінарного репресивного апарату: вчителька. І вона на своїй функції знається. Психологічних терор, на котрому тримається система освіти, Лаюк описує так безжально, гірко-смішно і чесно, що не впізнати/задати його неможливо. І заслужена учителька, яка доводить до смерті неблагополучного учня – тут не ексцес, а просто побічний продукт системи.

У цій книжці щонайменше п’ять обманних фіналів: Померла? Не померла? Померла, але не та? Простила? Помстилася? і т.і. Це не прояв авторської незрілості, це свідомий і сильний насправді у випадку «Баборні» оповідний прийом. Вийти з гри, правила якої тобі відомі наперед і згоду притримуватися яких ти дав, майже неможливо. Принаймні, не з першого разу. Таке собі можуть дозволити тільки аутсайдери за визначення. Ні, не мертві – на них правила розповсюджуються теж. А ті, кого легко не помітити – старі: «Чому коли кажуть щось прикре, то намагаються підсилити свою образу словом “стара”: стара корова, стара проститутка, стара зараза? Чому похилість віку принижує людину?». Книжка про гідну старість? – Аж ніяк. Книжка про рятівну старість.

Сергій Демчук, «Тіні на сходах» (К.: Український письменник)

aHR0cHM6Ly9z_22222

Два надкороткі романи і два десятки малої «міської прози», в якій хоч би хто претендував бути героєм, головним залишається Київ. «В’ячеслав Медвідь-лайт». Медвідь, до речі, є тут автором передмови – ідеальне попадання. Титульний короткий роман починається зі спроби зґвалтування вітчимом 11-річної дівчинки. Її вчасно врятували і відправили до Америки в обійми нової родини. Але за кілька років інтетом розгулялося порно, де ця юнка робить мінет негру. Чим сильно американську родину розчарувала… І на цьому омажі чорнусі 90-х у «Тінях» справа не закінчуються.

Тихін, київський журналіст, живе на першому поверсі, бо там немає більше жилих помешкань. Він – справжнісінька «підпільна людина»: за людьми спостерігає, людей ненавидить, але діяти проти чи на боці людяності не здатний. Має тут бути кохання! – Буде. Закохується у богемну дівчину з п’ятого поверху. Це захоплення «підпільнику» коштує глибинного занурення у чорнуху, котрої він уникав по життю. Через емпатію, каже. Бреше, здається. А тепер: бандитські розборки з 90-х, криваві оборудки з нерухомістю, побутове вбивство, вбогий похорон, чоловічі бійки, вечір сучасної поезії. Щодо останнього, де чорнуха – там і «чорний» гумор, все логічно. (Хоча я воліла б у такому романі реальних людей не впізнавати; памфлет як дебютна проза справляє прикре враження). Чорнушні сцени і смисли для закоханого героя «Тіней», з одного боку – щось гранично людське (за що людей варто не любити). А з іншого – суто трансгресивні переживання, переступи (саме так люди і люблять).

Опиши щось, і воно навічно стане частиною твого хисткого внутрішнього світу. Попри відповідні декларації, Демчук уникає в своїх історіях будь-якої раціоналізації досвідів, він нічого не пояснює, він просто говорить (і то переконливо!) про якусь таку правду тіла, що ці досвіди безпосередньо переживає. Його проза натуралістична. Абстрактні ідеї про «людську природу» цього письменника не цікавлять (NB: це не оцінка, це констатація). Його Тихін у журналістській роботі шукає очевидного, безпосереднього і отож непоміченого. Якщо на когось впаде ліфт, каже, то він за два дні напише замітку, як той ліфт поремонтували. Хороший, добре мотивований художній підхід. Демчук його поділяє зі своїм героєм.

Марина Єщенко, «Поговори зі мною» (К.: Поліграфсервіс)

1

Строката нерівна збірка, що місцями разюче нагадує жіночу прозу кінця 90-х – Є. Кононенко, Л. Пономаренко, М. Кривенко, ін. Та кожна четверта жіночка в цій книжці вагітна! (А індекс дитячої смертності в «Поговори» може раптом і приголомшити). Єщенко належить до однієї письменницької групи з Демчуком. Отой «н’ю-ню-реалізм» (гротеск плюс чорнуха плюс мелодраматичність) характерний і для її творів. Взаємне інфікування?

Проблемне подружжя тішиться, що їх син-даун загинув при пожежі, і тепер можна родити здорове немовля. Юнка чекає на вечір батька, який вийшов із тюрми за вбивство матері; знервована спогадами, вона втручається в сімейну сварку в метро і вбиває (хтозна?) чоловіка. Онука «ворога народу» звикла пристосуватися під інших, не виділятися – треба для того завагітніти від хоч-кого і убити новонароджену дитину, будь ласка; хіба що стане сил опритомнити вчасно. В день похорону бабці у молодої незаміжньої жінки стається викидень; вона його сама спровокувала; тут важить забруднений кров’ю стілець вчасно сховати – таке ось коло життя.

У другій частині книжки – тексти гротескні, почати іронічні. Вони знижують і обігрують сурову тематику перших оповідань. Скажімо, описати пару, в якій жінка дарує квіти, заробляє на їжу і переживає, що чоловік блює в туалеті – токсикоз, значить, одруження. На кожну перервану чи недобровільну вагітність першої частини тут випаде вагітність уявна, істерична. На кожне сексуальне насильство – ігри в серійне зґвалтування, щоб позлити заявами до відділку татка-міліціонера.

Зближення суперечливих умовиводів – провідна логіка цієї книжки. Парадоксальним постає і її основне послання. Кожен випадок насилля, який Єщенко описує, має педагогічне навантаження. Очевидні висновки: бити жінок недобре, відмежуватися від родини неправильно, прилаштовуватися до чужих цінностей небезпечно. Ми ті висновки з легкої подачі авторки легко і зробимо. Проте, сам факт насилля стає інструментами цього моралістичного послання. Що змусить сумніватися в його етичній значущості… Перше оповідання в книжці: вагітну байстрюком жінку виганяють з рідного села – її дочка, теж вагітна невідомо від кого, повертається до села. Як скасувати цю дурну безкінечність, рецептів не буде.

Сергій Осока, «Нічні купання в серпні» (Л.: ВСЛ)

9786176792628_1

Ще один збірник оповідань про зачудування селом. Там, де у Єщенко – гротеск, у Осоки – елегійність. Містечковий Філіп Делерм із тим самим замилуваннями маленькими радостями сільського життя – смаком квашених помідорів і запахом свіже патраної річкової риби. Тихе і сентиментальне буття на лоні природи… І все це – неправда. Ця добротна книжка написана про інше. Дитинство в селі у прабаби є своєрідним передчуттям чогось важкого і складного, що має ось-ось статися (дорослішання?); і тут важиться саме передчуття. (Більше тут).

Далі буде…

Ганна Улюра

Народилася 1977 року в Миколаєві. Кандидат філологічних наук. Авторка трьох наукових монографій. Як літературний критик співпрацює з «Збруч», «Лівий берег», «Барабука», «УП». Колумністка газети «День». Головний редактор літературного порталу «Litcentr»