Бізнес-література

Богдана Романцова
Богдана Романцова

Бізнес-література вже давно є окремим і досить прибутковим сегментом книжкового ринку. Наївно вірити, що ці видання можуть своїми цінними порадами перетворити українського малого підприємця на бізнес-зірку рівня Річарда Бренсона. Швидше, уважний читач може винести кілька практичних порад, як поліпшити роботу в компанії, де він працює, ― і не обов’язково на керівних посадах. Адже принципи командної співпраці, взаємодопомоги й обміну послугами, за великим рахунком, універсальні. І всі три автори, про яких ітиметься, більш або менш образно і докладно пояснюють, як конкурувати й отримувати умовне печиво та символічний капітал в очах колег. Решту ж порад про те, як із мільйонера перетворитися на мільярдера, можна відкласти до ліпших часів.

Основне правило, яке засвоїли автори успішних бізнес-видань, досить просте й очевидне: хоч би про що ти хотів написати, розкажи історію, а краще ― багато історій. Сучасний читач утомився від повчань іще в дитинстві, а ось від хорошої історії не відмовиться і в дорослому віці. Тож навіть якщо ви далекі від бізнесу, перемовин, стартапів і цитат Гейтса у якості статусів у соцмережах, такі книжки можна читати як сучасні збірки байок ― із конфліктом, щасливим вирішенням і обов’язковою «силою» наприкінці.

Коли йдеться про бізнес-видання як окремий сегмент ринку, то мене дивує не так їх велика кількість, навіть надмір, як майже абсолютна відсутність серед цих нескінченних історій успіху оригінальних українських книжок. Адже тип ринку, рівень розвитку країни та досвід капіталізму у 20 чи 200 років диктує свої умови. Тож те, що чудово працює в Кремнієвій долині, може бути зовсім не придатним для нашої умовно ринкової умовно економіки. На жаль, поки що українські підприємці готові читати лекції про свій успіх, але не готові писати про власний шлях, а тому ми приречені вдовольнятися перекладеними виданнями.

«Робота рулить», Ласло Бок

 Ласло Бок. Робота рулить. - К.: Наш формат, 2016

Ласло Бок. Робота рулить. – К.: Наш Формат, 2016

«Робота рулить» ― це «Робінзон Крузо» у світі HR. У складний момент життя Ласло Бок опинився на острові розстріляних кар’єрних ілюзій, де вже нема місця для могил, натомість є гугл. Просто тому, що гугл є всюди. Від користування гуглом автор перейшов до роботи у компанії «Google» і закінчив нескінченними зізнаннями гуглові і його розробникам у коханні.

Структура цієї публіцистичної праці ― цілком у дусі Дефо: кожний розділ супроводжує підзаголовок-опис, у якому досить докладно описано зміст розділу і навіть наведено рекомендації читачам, тож, за великим рахунком, сам розділ можна і не читати: «Ларрі та Сергій заклали підвалини політики Google у підході до співробітників. Візьміть за основу їхній приклад ― сформуйте принципи, за якими буде жити і працювати ваша команда».

Життя у Ласло Бока було строкатим: він працював у ресторані, бібліотеці, був рятувальником у басейні, допомагав проблемним підліткам, консультував корпорації на зразок «General Electric». Але всюди до людей ставилися однаково байдуже, тож метою Бока стало змінити ставлення компаній до свого головного ресурсу ― кадрів. Для аналізу автор обрав саме «Google», бо він там працює, до того ж це «унікальна компанія», «найкраща компанія для роботи», якщо вірити журналу «Fortune», окремий світ, де не носять костюмів і мріють систематизувати всю інформацію в світі. Проте навіть співробітники не до кінця розуміють, як працює цей світ, а от Ласло Бок розуміє. Головна заповідь автора проста: «Робота рулить», ― а за межами роботи, за великими рахунком, нічого й не існує. На другому розділі це все починає нестерпно нагадувати гакслівське навіювання: «Як добре, що я бета. Діти-альфи ходять в сірому. У альф робота набагато важча, ніж у нас, тому що альфи страшенно розумні. Як добре, що я бета».

Ласло Бок створив книжку за всіма правилами американського курсу academic writing: пишіть структуровано, наводьте приклади з власного життя, жартуйте, знову структуруйте, а ще викреслюйте. Тож коли автор на початку підрозділу пише про «перший наріжний камінь нашої (тобто гуглівської, а не загальнолюдської ― Б.Р.) культури», можна бути певним, що другий підрозділ починатиметься фразою «другий наріжний камінь нашої культури ― це». І так ― до третього, бо тричастинна культура ― найархетиповіша з усіх можливих. На архетипах побудовано всю книжку: тричастинна структура розростається, наче дерево Іґґдрасіль ― величезне, неосяжне, незнищенне.

Хоча «Робота рулить» має і непогані практичні поради, як організувати команду і знищити бар’єри між працівниками, у книжці чимало й ідеалістично-патетичних гасел на кшталт «Ми віддані постійному вдосконаленню наших операцій», ― тож у читача буде стійке відчуття, що він перебуває на якомусь тренінгу для майбутніх лідерів. Така всеосяжна корпоративність зачаровує, але водночас відштовхує своєю безкомпромісністю. А принади офісу, перелік можливостей і бонусів для працівників перетворюють компанію на ідеальний симулякр повноцінного життя, «Англію Англію» у світі IT.

«Пришестя роботів. Техніка і загроза майбутнього безробіття», Мартін Форд

Мартін Форд. Пришестя роботів. - К.: Наш Формат, 2016
Мартін Форд. Пришестя роботів. – К.: Наш Формат, 2016

У 1811―1813 роках Англію охопила низка заворушень: працівники ткацьких фабрик, занепокоєні все більшою потужністю машин та все меншою кількістю робочих місць, почали ці самі машини нищити, покликаючись на вчення нікому не відомого Неда Лудда. Повстанців назвали луддитами ― на честь людини, якої, швидше за все, навіть не існувало. Далі все було стрімко та ефективно, у дусі часу: частину заворушників стратили, решта розійшлася сама. Це був не перший випадок війни проти машин ― пристрої Архімеда теж багатьом не подобалися, ― і далеко не останній, адже історія, як відомо, рухається по спіралі. І сьогодні поруч із технологічними досягненнями маємо черговий виток неолуддизму.

Мартін Форд своєю працею наробив чимало шуму. Причина проста: ворогів прогресу завжди багато і вони схильні об’єднуватися в своєму протистоянні все більшій механізації та автоматизації побутових і промислових процесів. І тут Беньямін вже плакав би, а Ортега-і-Гассет сказав би щось про маси.

Найбільше Форда лякає те, що машини із знаряддя перетворяться на працівників, тобто матиме місце суб’єктивізація технологій. Тож під загрозою опиняться не лише блакитні комірці, а й білі з їхньою начебто інтелектуальною працею ― адвокати, журналісти і лікарі. Проте приклади, які наводить автор, ― робот Баджі, який працює у супермаркеті, охочі до спілкування гуманоїди компанії Suitable Technologies, задумливий механічний вантажник від Industrial Perception, якому поки що нелегко розрізняти ящики за розміром, ― викликають не страх, а симпатію і навіть почасти співчуття, адже аура в них точно потужніша за міфічних фордівських безробітних, які будуть змушені жити на соцвиплати років за двадцять.

Форд обіцяє, що після солодкого (здешевлення їжі і покращення якості навіть недорогих продуктів) на нас чекає гірке (брак робочих місць і соціальних гарантій), проте цей прогноз видається не цілком продуманим. Адже будь-які нові технології спричиняють не лише зникнення частини робочих місць, а й появу нових, зокрема, пов’язаних з обслуговуванням цих технологій. Тож йдеться не про кризу, а, швидше, перерозподіл людських ресурсів.

Кожен розділ книжки ― це нова технологічна проповідь, і навіть звичну для американців структуру воскресних читань Форд більшою або меншою мірою зберігає: цікава історія, трактування цієї історії, покарання, яке чекає на тих, хто не буде дотримуватися заповідей і загальне благословення всім, хто автора підтримує.

Загалом правильні висновки Форда щодо хибності великих вкладень у нові технології без попередньої їх апробації поєднуються із імпліцитним страхом, що у певний момент роботи почнуть виконувати так багато функцій людини, що перестануть від нас відрізнятися. Так, це черговий страх перед андроїдами, які мріють про своїх технологічних овець, ― але цього разу в науково-популярній обгортці.

«Домовлятися завжди», Ґевін Кеннеді

Ґевін Кеннеді Домовлятися завжди. - Х.: КСД, 2016
Ґевін Кеннеді Домовлятися завжди. – Х.: КСД, 2016

Ґевін Кеннеді чудово усвідомлює: найбільше сучасне покоління інтернет-серферів любить тести і списки. Тож у своїй книжці «Домовлятися завжди» автор не пошкодував місця ані для першого, ані для другого. Десять ознак, що вами маніпулюють, три риси ділової людини, чотири ситуації, яких варто уникати і, звичайно, «тести для самоконтролю». Останні автор пропонує не задля оцінки отриманих знань, а як набір парадоксальних tips, що можуть підказати, як поводитися в складних та конфліктних ситуаціях. Ось типовий приклад: «Уявіть, що ви продаєте яхту і знаєте, що вам дуже пощастить, якщо отримаєте за неї більше, ніж 300 000 доларів. Поки ви плануєте розмістити оголошення, підходить зацікавлений яхтсмен і пропонує за ваш човен 330 000 доларів відразу готівкою. Ваші дії?» Звичайно, тут ідеться не про яхту чи величезні бізнес-угоди, а про саму схему переговорів, спосіб отримати за власну пропозицію найбільшу компенсацію.

В основу будь-яких переговорів, стверджує автор, закладено низку ритуалів. Без виконання цих ритуалів взаємодія неможлива, хоча, здавалося, обидві сторони могли б суттєво зекономити час, просто чесно сказавши, що вони готові запропонувати. Проте цивілізація побудована на виконанні ритуалів, які мають підтвердити статус різних сторін і засвідчити, що світ є стабільним, тож лишається дещо, на що можна покладатися. Крім того, якщо обидві сторони пристануть на першу-ліпшу пропозицію, в обох лишиться відчуття, ніби вони могли досягти більшого, коли вже інша сторона так легко пішла на домовленість. Перша пропозиція, прийнята без обговорення, піддає сумніву і угоду, і впевненість перемовників у собі.

Як і Мартін Форд, Ґевін Кеннеді наводить чимало прикладів з власного життя: сварки в ресторані, аеропорту, проблеми з поселенням в готелі, ділові перемовини ― стандартний набір тем, що є в кожному підручнику з іноземних мов, оскільки такі ситуації є найпоширенішими причинами взаємодіяти з незнайомцями. Перемовини ― це сучасний театр, де все актори конкурують за ту саму роль, використовуючи різні маски та бутафорію. Тож головне завдання ― не відкинути маски і допоміжні засоби, а використати їх найбільш ефективно.

Найкращі перемовники, на думку автора, ― діти, оскільки вони ніколи не зупиняються, не думають про майбутнє і їм не притаманне почуття сорому. На них не діє приховане залякування, жалісливі історії й тонкі натяки, отже, у певному сенсі діти ― найбільш егоїстичні, а саме тому найкращі гравці у цій сфері.

Образ перемовника у «Домовлятися завжди» вочевидь ідеалізовано, його названо «невідомим героєм сучасності», хоча насправді це ― лише більш або менш вправний посланець, що пов’язує разом різні ланки взаємодії. Хоча, звичайно, без медіатора сам процес сильно гальмував би, або й взагалі не відбувся б.

На відміну від двох попередніх видань, книжку Кеннеді можна назвати універсальною. Адже всі ми ведемо переговори, причому постійно, від самого народження, навіть не замислюючись над цим. Особливо актуальним для нашого читача є чітко обґрунтоване розрізнення між перемовинами і скаргами: якщо в основі перших ― раціо, то скарга ― це лише емоційний сплеск, яким не варто зловживати. Тож замість того, аби у черговий раз жалітися, варто продумати, як аргументовано викласти своє невдоволення, аби це мало якнайбільший ефект. Наприклад, замість сварки з недолугим офіціантом варто повідомити йому, що очікуєте компліменту від закладу у якості компенсації. Цей простий підхід ― компенсація за незручності ― може видатися «широкій українській душі» меркантильним і приземленим. Проте він, на відміну від нашого легендарного ідеалізму і міфічної щедрості, працює.