Препарування дракона

Мирослав Лаюк. Баборня : роман / Мирослав Лаюк. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2016
Мирослав Лаюк. Баборня : роман / Мирослав Лаюк. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2016

 

Марія Василівна Семенко – біологиня. Самка Біолога, як її учні звуть позаочі. Ми зустрічаємо Марію в двух площинах тексту: у сучасній, де Марії Василівні 71 рік, а також історичній – там їй майже 30. І тоді, й тепер Марія – червона ручка в руках освітянства, «вогонь чересел педагогіки».

 Тридцятилітня вчителька Марія, зраджуючи чоловікові-підполковнику, кохається в карпатському лісі з лісником Онуфрієм. Шал їхньої пристрасті змушує її подумки промовляти латиною назви рослин та тварин, аби не кричати вголос від насолоди. Колись тут, у цьому лісі, «шастали» «лісові хлопці» (кажуть, навіть зарізали вчительку), а тепер – закрутиться сюжет роману, відбудеться одне релігійне диво, станеться одне вбивство – нібито через ревнощі, а може, й ні. Марія Василівна втратить і коханця, і чоловіка та проживе своє довге життя одиначкою: ми зустрінемо її міською жителькою, вчителькою у школі, однією з тих літніх осіб, чиї двері «виламують соцслужби, аби знайти застояний труп». Хронологія «Баборні» дуже прозора: хоч автор називає точно лише одну прохідну дату, але від неї можна відштовхнутися і, за бажання, вирахувати: сучасність – це 2014-й, минуле – 1972-й. Детективна лінія разом із розв’язкою буде зрозумілою навіть не одразу після вбивства, а ще до того, як воно станеться. Читачеві на радість, найтаємничіший скелет акуратно випаде із шафи заздалегідь і буде сумирно лежати в очікуванні, поки до нього дійде справа, не заважаючи Марії Василівні все життя подумки повертатися до карпатського епізоду, міркуючи про долю, відплату й власну роль у подіях сорокарічної давнини.

Трансформація характеру головної героїні буде доволі передбачуваною. У 2014-му Марія Василівна все ще чіплятиметься за латинські назви рослин і тварин, але вже з геть іншої причини. Це звичка, яка дає їй можливість менше нервувати, а заразом постійно пересвідчуватись у правильності власних принципів. До слова, цим механізмом користуються люди з обсесивними розладами – їм часто потрібні певні повторювані дії, як ось у кожному новому приміщенні торкнутися настільної лампи тощо. Для 70-річної Семенко ці латинські назви – ніби хлібні крихти, вона розкидає їх по своєму побуті, торкається цими назвами квітів на власному підвіконні, розторопші, яку запарює кип’ятком завучка, вона тулить їх у безкінечні, штучні, притягнуті за вуха метафори (на кшталт: «мов миша (Mus), яка перегнала сову (Strix)»).

Марія Василівна наче й не винна в тому, що з пристрасної коханки перетворилася на одновимірну біологиню. Хіба вона може не описувати світ за допомогою списків («розкладати світ на 1, 2, 3 й А, Б, В»), хіба може не виставляти людям оцінки від 1 до 12 і карати їх за помилки? За логікою автора, такою ніби робить її логіка системи: якщо ти погоджуєшся діяти як мент, будь готова до наслідків («Бути вчителем – це найбільше з усіх отримувати квіти […] Учитель – заквітчаний мент»). Цікаво, що разом із сплощенням героїні життя та шал залишають і сам текст «Баборні» – перетворюючи останню третину книги на нарізку відчутно затягнутих сцен із вітчизняного серіалу.

Розділи про минуле написані іронічно, в них мова дихає. Село на крупі Карпат живе й пліткує, свідки Єгови догола роздягають директора школи і змушують його лізти в річку, залишивши там гріховні помисли, атеїстичний гурток називається «Сяйво надії». Характери тут настільки вітальні, що їх порівнюють з італійськими акторами: Богородиця – як Джина Лолобріджида чи Клаудіа Кардинале, найбажаніший чоловік у селі – «якийсь собі Марчелло». «Багряне букове листя», «чудесні молоді стегна», «страшенно пізній метелик», котрий сідає на плече і дає зрозуміти, що вже нема сенсу чинити спротив бажанням, – ось «хмарки тегів», які Лаюк розкриває на якісному літературному рівні.
 
2014-й одразу шкрябає виделкою по склу, від середини книга помітно пробуксовує. І це не дивно. Для розмови про ретро вже давно сформовано класичний дискурс, тим паче, якщо йдеться про Карпати та село. Це, даруйте за пафос, – величезна скриня з літературними скарбами. Якісно розкривати «хмарки тегів» сучасного побуту, школи, сучасних сімейних стосунків, та ще й у міському середовищі, значно важче. Тому коли, наприклад, до сюжету вводять нового персонажа – нахабного онука Марії Василівни Марка – він одразу починає реготати, лаятися, хапати зі столу ковбасу немитими руками, називати бабусю «Бамбері» й казати їй «Може, хочеш дунути?» Швиденько виявиться, що батько Марка – колишній мент, нині підприємець, який «у дев’яностих зумів захопити собі достатньо ресурсів, щоб стати одним із центральних олігархів регіону». Навіть убивство в «сучасній» половині книги не витримує порівняння з убивством із першої половини – і сюжетно, й лінгвістично. Тут теж одразу вилазить на поверхню серіальна текстуальність – бійка біля нічного клубу, знайдений під мостом труп, корупційна складова.

Зі скелетом з шафи автор розбирається вже навіть не засобами вітчизняних серіалів – він на повну вмикає латиноамериканський. Але у фіналі роман раптом оживає: розділ під заголовком «Витає дух смерті» вибухує жвавими діалогами (якими читач матиме змогу насолоджуватися вже до самого кінця тексту), тут-таки вистрибне суто літературний чортик із табакерки, ще один розділ здивує свіжою формою оповіді.

Ось ці якісні стрибки від сторінок, котрі читаєш із щирим захватом, до тих, які хочеться (але ніяково) прогорнути, і назад, ця амплітуда неоднорідності і є головною претензією до дебютного прозового тексту Мирослава Лаюка.

Що стосується сенсів та загального настрою автора – що ж, на Марію Василівну Семенко міг би очікувати більш безжальний фінал. Якщо освіта – це страшний дракон, котрий на десятиліття викрадає дітей у свій полон, якщо вчительки – його наречені, тоді Марія – безумовно, найкраща (тобто, найгірша) з них. Інтонаційно Мирослав Лаюк обмежується тим, що чесно препарує своїх героїв, і в середині кожного знаходить саме те, що мав знайти: мозок, серце, статеві органи. Іноді здається, що автор лише анастезував своїх персонажів, зробив надріз під наркозом, уважно подивився всередину, зашив назад і відпустив із миром, не ставлячи за мету прирізати, на зразок «лісових хлопців», ані вчительку, ні дракона. Проте це, безумовно, його право.

Альона Кухар

Народилася в Чернігові, закінчила філософський факультет МДУ ім. Ломоносова, працювала в ЗМІ у Москві. Після анексії Криму повернулася до України, працювала заступницею головного редактора Tyzhden.ua, у 2017 році - культурний оглядач Tyzhden.ua. З жовтня 2017 року - очільниця відділу міжнародних відносин Українського інституту книги