Бал дебютантів: політ над зозулячим гніздом

1
Продовжу з того місця, на якому зупинилася. З ризикованих пригод соціальної проблематики в  межах окремо взятого страту прозодебютантів–2016. Серйозно: в якому ще році ви зможете пригадати щонайменш п’ятнадцять перших книжок, при цьому в більшості своїй – невипадкових?

Алла Дорош, «Баобаб та інші історії» (К.: Санченко: Електрокнига)

baobab-2
Книжка з тринадцяти оповідань, на позір – описання побуту і всяких біографічно-авантюрних дрібничок. Антон Санченко в передмові відзначає інтонацію Дорош. Слушно: двоє з цьогорічних дебютантів – Осока і Дорош – вправно працюють саме з інтонацією. І обоє звучать дуже чисто при цьому, хоч виконують і напрочуд різні партії.

Четверо людей втягнуті в аферу із діамантами в Африці: останній із кдб’шної династії, скоробагатько 90-х, який нині опанував майстерність великих грошей, іноземець-інтелектуал, «золотий юнак». Збагатиться (у сенсі грошей) тільки один із них, але зміняться всі: хтось набуде сміливості сказати жінці «я тебе люблю», хтось виявиться спроможним вийти на Майдан, хтось – готовим до камінг-ауту. Дівчина їде до Ірландії, вона на межі нервового зриву, і їй треба відпочити. Починається все красиво: шалена природа, бурні п’янки, безумне кохання. Натомість випливає інформація про минуле родини, куди її занесло: інцест, зрада, вбивство, ну, й ІРА, ясно. Двоє молодих людей отримують шанс на нове життя в еміграції. Він замість спортивної кар’єри обирає вічні тріпи й роботу вантажником, вона виходить заміж за іншого – тепер вони снять одне одного. Танька – старша подруга дівчинки-розповідачки, місцева шльондра з бабкою-перекупкою і братом-наркоманом (надворі явно 90-ті). Чистішої і щирої людини, ніж Танька, придумати важко. З її смертю закінчується дитинство, бо приходить натомість розуміння: життя несправедливе.

Те, що насправді хвилює, натомість проговорено не буде. Треба соціальних катаклізмів у Ліберії, щоб не говорити про пригнічену Україну напередодні 2013-го. Треба терористичних вибриків ІРА, щоб промовчати, від чого дременула в Ірландію юна міс. Коли американські стипендії висмикували молодих людей із українського мороку 90-х, то завжди це був подарунок долі чи ні? Чому розказуючи про любовне життя Таньки, вона – уже доросла – мовчить про своє?.. Є про що помовчати.  

В основі більшості оповідань – авантюра, а то й детективний сюжет. Для початку: причина тут завжди виявляється ретроспективно, після події, й прояснює подію. Але злочин, розслідування і викриття винуватців Дорош цікаві, либонь, в останню чергу. Це як той баобаб із назви, котрий якщо тут і є, то виключно у вигляді розхожої цитати з «Маленького принца». Африка тут є, так, але баобабів немає. Авторці цікавіше відстежувати, як змінюється людина – поступово чи стрімко, – потрапивши в ситуацію, котра вимагає тих змін. Адаптуйся або помри – тільки так.

Марися Нікітюк, «Безодня» (Л.: В-во Анетти Антоненко)

d313e04-marysya-nikityuk

Титульна повість сильного збірника, як і інші тексти тут, дуже «кіношна». Двоє ментів – продажний досвідчений шкуродер і авантюрний мажор-наркоман із блатом «в органах» – потрапляють до захованого в соняшниках українського села. А далі все, як у динамічному ужастіку: людські жертвопринесення, канібалізм, корумпованість влади, матріархальні секти і правильний контроль електорату над виборними посадами (див.: жертвопринесення й канібалізм). Тільки сенс тут не в карколомних пригодах, а в викривально-притчовому пафосі. Соціальний світ навіть не намагається бути тут справедливим. Але він бодай отримує шанс бути сенсовним. (Більше тут).

Павло Кирик, «Робота» (К.: Смолоскип)

Kyryk

Шістнадцять оповідань, переважно над-коротка проза. Український юнак, якому 21 рік, тимчасово живе в Кракові. Підшукує квартиру. Влаштовується на роботу – годувати голубів на площі перед Вавелем. Ви герою вже позаздрили люто? Я – так. Але дочитайте до кінця, щоб не довелося годувати ще й рибу у Віслі. Співбесіда, на якій питають, що ти сказав би собі в дитинстві. Хазяїн, котрий здає в оренду квартиру, аби мати два дні на місяць із ким поговорити – така оплата. Сусіди, що змінюють не тільки час, вивішуючи графіки і оголошуючи правила спільного життя, а й простір – із кожним новим сусідом приростають кімнати. Хтось телефонує по вимкненому телефону. Хтось приходить на неоголошені побачення… Добром не закінчиться, ясно.

Такий собі «знежирений» Кафка. Процес пішов – чи прийдеш ти до судового засідання і на власну страту, вже неважливо. Ще менш значуще, винний ти чи ні. Світогляді структури над-логічні: щось відбулося й уже самим своїм фактом довершеності це має сенс. Треба зайти роботу – зроблено. Треба виконувати дивацькі правила невідомого сусіда на зразок «не залишай води у чайнику» – роби це. Треба реалізовувати свою тонку душевну організацію, волаючи в польській кнайпі українською, що ти є морем – ок. Не запитуй, навіщо й чому – просто роби це. Те, що ти не зробиш, зробить щось із тобою – гра наввипередки зі смертю.

Це перше оповідання в книжці – «Робота».

Наступні повністю розвінчають цей запропонований тимчасово кафкіанський світ. Наступні п’ятнадцять оповідань «вторгнуться» в життя тих, хто ледве промайнув у «Роботі». Відтоді стане ясно: хто телефонував йому, хто любив, хто жив поруч і що він робив у тому Кракові. І проясниться, що щойно ми прочитали сповідь самогубці із відчутними психічними проблемами. Зворотна логіка «Роботи» зіштовхується з прямою логікою наступних оповідань – і це творить цікавий ефект. Це не збірник оповідань по суті, а короткий роман-колаж, цілком реалістичний біографічний роман.     

Втім, перевести цього кафкіанського самогубцю в «реальний» світ коштує дорого. Сам він не здатний сплатити викуп за ту силу, котра дозволяла йому існувати в простій викривленій реальності, де примус дорівнює життя (свобода волі – вона на дні Віслі, все). Тому платять інші. В кожному оповіданні присутня смерть. Хоч це й дивно, проте уникнути відтак її випадає тільки юнаку-самогубцю з інтродукційного твору.

Максим Гах, «П´ятий парк» (Брустури: Дискурсус)

gah-tytul234

Жанровий роман про таємні товариства, який зі шкури пнеться, аби не здаватися «жанром». Жанровий роман ідей? – Ідея тут щонайменш наявна (якщо стане сил продертися до неї через до смішного неоковирне письмо). Найближчий сусід «Парку» – Вільям Гібонс і кіберпанк загалом; та його частина принаймні, яка сягає технік «роману змови». І хай не образиться Гібонс за таке порівняння.

Йому 27 років, працює нічним сторожем на метеостанції. Одного дня виявляється втягнутим у масштабні події, апокаліптичного масштабу. Ще з радянських часів нам у мозок через воду і гречану кашу заселяють нанороботів, а той хлопака – передавач, котрий цих роботів контролює. І тут ось починається нове буремне Дімине життя.  

Побуває на вечірці «мажорів», бухатиме в парку з бомжами, спілкуватиметься з колишніми сбу’шниками (котрі, як відомо, колишніми не бувають), з еко-протестною сектою, з топ-менеджерами, регіональними політиками і IT’ішниками (нові еліти), з біженцями у маленькому приморському містечку. І всі ці персонажі, які претендують на панораму сучасного суспільства, говоритимуть і думатимуть так, ніби є плодом уяви нічного охоронця Діми. Зрештою, деяких із них він таки нафантазував (якщо не всіх).

Діма чесно повідомляє: він – фізик-метеоролог, а отже, й тлумачення реальності відповідні: нанороботи, екологічні катастрофи, розумне життя неживої природи. Стався землетрус і зникло під водами рідне місто. Цю трагедію треба пояснити. Є таке пояснення: це таємний механізм у мозку Діми, над котрим у радянському дитинстві проводили експерименти, запустив процес знищення ворожого оточення. Всесилий і безсилий інфантильний герой Гаха. Бодай він розуміє, що в тій книжці відбувається. А він-то переконаний: перед нами парафраз Великого Виходу – «вийди з системи!».

Як щодо ідеї? Роман про таємну змову – один із небагатьох жанрів, який надається до картографії реальності. З одного боку, тут змова; а де змова – там і а) великий бізнес, і б) людська взаємодія; з іншого боку – обов’язкова утопія з виявлення незахоплених змовою територій. Будь-який «роман змови» – це фінансова аналітика. Еко-тероризм за Гахом (той самий «п’ятий парк») – це якраз і є докапіталістичний простір, буквально успадкований від соціалістичної утопії… Це книжка не про пригоди нанороботів у каналізації. Це авантюри грубих фінансових потоків.   

Юлія Ілюха, «Неболови» (Х.: Віват)

nebolovi_230h320

Замальовки, оповідки, новели, етюди: на позір – чисте побутописання, де факто – колекція типажів. Ця книжка не є «зліпком із реальності» – просте життя простих людей. Вона наскрізь літературна, позаяк виходить на узагальнення про саму цю «простоту простої людини». Як її можна написати, при цьому не ставши банальним? – головне питання в «Неболовах» (часом риторичне, на жаль).  

У самотньої баби Галі на покинутому хуторі помирає кіт Сірий. Студентка-філоложка закохалася у музиканта, який старцює вагонами метро. У самотньої сільської жіночки єдиний син отримав стипендію на навчання в Каліфорнії. Колишня моделька, дружина заможного чоловіка, працівниця банку (все по черзі) натикається в підземці на афериста – фальшивого АТОшника. Брат і сестра, перебувши важкі досвіди з матір’ю-пиячкою і сиротинцем, приживаються в новій родині…

Уже ясно, що тон цій книжці задають не сюжети? Вони всі – переважно сльозливі драми. Побудовані на одному прийомі: ми щось знаємо про героя, герой – ще не в курсі, але скоро все зрозуміє. Кіт помре на руках у баби. Коханець, навчивши юнку «мріяти», повернеться до родини. Син у ту далеку Каліфорнію не доїде. Cтаршому солдату з позивним «Барбі» нічого робити в мирному Києві, вона повертається на фронт. Ні, рулять тут не сюжети. Ефект твориться, коли банальні історії «стикаються» з пластичною точною художньою мовою.

Герої Ілюхи – суцільні нон-конформісти. Але той спротив, який вони скеровують на систему – це нон-конформізм або підлітка, або людини, доведеної до відчаю. Як наслідок: одержимі ідеєю зруйнувати систему зсередини, вони не помічають моменту, коли стають частиною системи. Самопоселенка баба Галя ні від кого не залежить на тому хуторі. Але помирає кіт, і вона йде на поклон до фельдшера. Єдиного сина збиває п’яний водій і намагається відкупитися в матері. Та бере до рук рушницю і вбиває убивцю. «Барбі» втікає на фронт – там немає того, що в мирному житті їй здається брехнею… Навіть уже не типажі, а намагання відновити певну колективну й індивідуальну ідентичність ображеної людини через компенсацію її втрат. Поплакати над несправедливою  долею когось – теж компенсація.

Авторка до своїх героїв поблажлива. Зрештою, умови жанру, в якому вона працює, вимагають цього. Отже, нам покажуть детально, коли і як формуються ілюзії її героїв. І нам не покажуть, як і коли їх буде зруйноване.  

Зоряна Биндас, «Трубачі з Підгорбиків» (Тернопіль: Крок)

byndas

Ця книжка має поступати в комплекті (для увиразнення всіх складових) із сатирою Лаюка і гротеском Нікітюк. Плюс гумор Биндас. І жанр дуже типовий для нашої гумористичної прози – роман у новелах. Сміх – штука колективна; сміючись із чогось/когось ми утворюємо нестабільне, зате чітке «ми». Над факторами, що поєднують того, хто сміється, із тим, над ким сміються, і міркує авторка «Трубачів».

Трубачі – родина з села Підгорбики; того, що поблизу Лозового (Тернопільщину викаже говірка героїв). Дід, баба, дві онуки, які наїжджають на літо з міста. І один рік у середині 1990-х, сповнений пригод дивакуватих односельчан; їх примітили розсудливі і здатні бачити смішне очі старої Трубачихи. Сюжети неоригінальні (у переказі бодай). Невдаха-футболіст отримує від вболівальників курячим яйцем по ніжних однойменних місцях; уявляєте його реакцію на пропозицію турботливої баби після гри: «Може, вжарити по яйцю»? Новенький водій маршрутки на Підгорбики після першого ж рейсу звільняється – не витримав місцевого колориту (а що робити, коли треба негайно відлупцювати п’яничку-чоловіка чи транспортувати козу, треба і край?). Трубачиха ловко викриває ксьондза, який краде сусідську картоплю. Стара йде на кладовище зустрічати онуку з дискотеки; сільські казанови упісяні від страху. Порадилися – треба міняти дерев’яні туалети на муровані, і старі вбиральні зламали (нових не побудували, ясно); добрий люд почав використовувати не за призначенням стіну клубу, на котрому скоро проступив лик Діви, а там і туристи з району; акурат до першого дощу. І далі в тій самій тональності.  

Найцікавіше в цій книжці – погляд розповідачки, яка щиро своїх героїв любить і уважно слухає.  До речі, це і найслабше в ній. Комічне все ж вимагає певної емоційної «анестизованості» розповідача. «Епілог», скажімо, коли Трубачі всі уже померли, але у селі про них згадують і сумую/ностальгують за ними; цей епілог напрочуд чужорідний у романі елемент. Туга за спостерігачем, який зробив свою справу? – Сумнівно.

Однак, сміх Биндас все ж супроводжує така собі «нечутливість» (необхідна!): щоб ці славні люди стали смішними, треба їх у певний спосіб очуднити. Як не за допомогою «холодного» розповідача, то як? Ось тут і спрацьовує гео-класовий фактор. До прикладу, можна поселити героїв у богом забуте поліське село (вдале місце для колоритного гумору, згодна). До прикладу, перенести їх у такі уже далекі дев’яності (найкращі часи для авантюрників-невдах, так).      

Марина Смагіна, «Волковиці» (К.: КМ)

Marina_Smagina__Volkovitsi

Витриманий містичний роман. До легенд і містики Карпат жанрова література звертається регулярно, і цей корпус творів нині успішно поповнився.

Волковиці – гуцульське село (так, знову село) на березі гірської річки Дзінкої. До добряче захованого в горах селища приїздить Марійка. Там вона зустрічає таємничого старця Йосипа, котрий розповідає їй пригоду, що сталася на селі на самому початку ХХ ст. Була собі така Анна, дочка власників село-формуючого маєтку. На Різдво дівча почало бачити жахіття і гуляти уві сні лісом понад Дзінкою, і через тринадцять років з такої прогулянки вона не повернулася. Анна повторила (?) долю такої ж юної жінки, яка загинула різдвяного дня у Двінкій. Ця історія виявляється сном; чи до дівчати мертвий прадід завітав – два варіанти на вибір. Але вона запускає довгий процес із викриттям родинних секретів і вікових проклять. Таємниця проклятої родини – нелегітимний позашлюбний зв’язок панича і селянки (ось і класовий конфлікт).

Прокляття, відьми, потерчата, привиди – повний набір «формули», нічого зайвого, мінімум необхідного. Але – що цікаво – потрібної містичності «Волковиці» надає не це.

У романі щонайменш одинадцять розповідачів: мертвий прадід, жива поки що баба, етнограф, перелюбний шляхтич, його дружина, їхня причинна дочка, звідьмачена юнка, нащадок прокляття та інші. Охочіше за себе свідчать саме балакучі мертві: в їхньому розпорядженні містичні видіння, сни, з’яви, знайдені щоденники тощо. Живі герої Смагіної брешуть, недоговорюють, криються – вони забувають. І саме про пам’ять авторці йдеться! Коли мертві знають про життя значно більше за живих, це надає містичному роману необхідний градус розжарювання і приємно-бонусну глибину спостережень.

У світі живих тут: пам’ять – критично обмежений ресурс. Юнка заповнює прогалини в родинній історії й наприкінці роману стає частиною своєї проклятої сім’ї (не геппі-енд, це точно). Та й сирота Йосип, зеро-пацієнт, був мотивований своїм горем: він нічого не знав про своїх предків, відрізаний від них смертю. Прокляття в романні Смагіної, між тим – це не знання, а саме пам’ять. Живі мають величезну прерогативу: забувати. І коли вони від цієї «суперсили» свідомо відмовляються – бути біді.    

Валерія Чорней, Яблуко в тайстрі (Л.: ВСЛ)

323744

Не поспішаємо прощатися з карпатськими селами. Українське поетичне кіно пам’ятаєте? За аналогією: «Яблука в тайстрі» – український поетичний роман. І магістральна тема відповідна: генетична пам’ять родини й народу. Або словами самих героїв Чорней: «Послання любові для народу – це є ваша душа».

Гуцулку звати Клереверик Афинка (так, ім’я – квіточка, прізвище – ягідка). В гірському селі Народному її виховувала травниця-бабка і батько-різьбяр. Бабця заповідає їй шукати чарівне червоне яблуку, а батько – гарного хлопа, через якого Клеверик буде творити своє мистецтво. Щодо останнього, то ним стає фото оголеної натури; а у Чорней «відверте» і «сороміцьке» – це антоніми, а «мистецьке» і «народне» – синоніми. Сама Клеверик пише вірші, котрі складає до тайстри й котрі прозу Чорней час від часу перемежають. Вкрай слабкі вірші: Клеверик – либонь, таки муза, а не творчиня, тож насправді потребує чоловіка-деміурга.

Озброївшись бабиними й батьковими порадами, дівчина рушає спочатку до сусіднього містечка, і дальше – до міста Горба. Тут дівча має купу роботи: вона мусить повернути зір сліпим серцям городян. Для того вона плете крила з вербових «котиків»; розмальовує вкриті сажею будинки гірською глиною; читає казки деревам; грає на дримбі птахам; запарює чудотворні чаї; розказує політикам, як керувати державою, і модельєрам, як створювати одяг – та продовжує пошуки червоно яблука. Саме в Горбі живе чоловік, створений для неї – і він теж спілий серцем. Вона його зцілить, показавши, як має виглядати «гола серцем» жінка. Він їй «подарує» чарівне яблуко – своє, адамове. У фіналі  рідному селі гуцулки – у Народному – вони відкриють Народний музей.       

Один із популярних притчових сюжетів: чиста душа співає щиру пісню – хто чує її, стає на мить кращим. Зазвичай героєм такого сюжету є дитина. У Чорней за героїню – простодушна горянка. Від банальності «Яблуко» рятує якраз цей демонстративно наївний пафос. Сюжету ця оповідка і потребує саме гранично простого, а пафосу – гранично високого. Притча як вона є. Примітив як художній стиль. Містерія – за формою і змістом. Екзальтація героїні, яка то ридає, то кричить від щастя, здається, виправдана. Екстатичні стани Клеверик – це насправді знання, хоч і призначене воно виключно для «своїх»… Чому ж музей у фіналі? Музей – це осередок пам’яті, а не знання. Але ж то Народний музей! – скажете ви, і я погоджуся.  

***
Ця активована увага до соціальної проблематики, як і повернення до тем і стилів наших 90-х – я в них бачу водночас і якусь неопрацьовану травму, й водночас нездатність культури визнати, що вона може і має право ненавидіти. Хаос, у якому ми зараз перебуваємо, вимагає пояснень: пошук відповідей заводить у лабіринти 90-і (і це найочевидніший маршрут). Ненависть-поза-полем-зору призводить до очевидних образів: соціального розшарування, соціальної несправедливості. Питання, на яке шукають відповідей цьогорічні дебютанти (кожен у свій спосіб): чи може бути пояснене те, що до пояснення не надається – як описати насилля, як спокутувати нерівність, які вписане в нашу культуру як не-видиме, як не-побачене свого часу?

Я згадала у назві цього «двосерійного» огляду відомий роман Кена Кізі не випадково. Система надається до опису найкраще у якихось штучних закритих локаціях із повним набором персонажів: диктатор, провокатор, жертва, пристосуванець, революціонер і так далі. І краще щоб – в окремо взятій психіатричній лікарні. Цьогорічна дебютна проза, якщо її підсумувати і припасувати одну до одної як цілісний текст, такою й буде: описом різних соціальні стратів у штучних умовах закритої спільноти. Колективний Кізі – 2016, бодай якщо на соціальний пафос орієнтуватися.

Коментарі

новини
анонси
книга дня
© Літакцент, 2007-2017. Передрук матеріалів тільки з дозволу редакції.
тел.: , , е-маіl: redaktor(вухо)litakcent.com
Двигунець – Wordpress
Дизайн – Юрій М. Барабаш