Маніпуляції на тему 50 відсотків рації

Олександр Бойченко. 50 відсотків рації. – Чернівці: Книги-ХХІ, 2016
Олександр Бойченко. 50 відсотків рації. – Чернівці: Книги-ХХІ, 2016

Три дні і три ночі чекав я на речення, яке було б достойне перших речень Бойченкових есеїв. Аж тоді жінка толерантно зауважила, що так можна прочекати і до святого Ніґди…

Коли берешся писати про такого автора, як Олександр Бойченко, маєш бути готовим (тобто я маю бути готовим) визнати, що боротьба з джерелом впливу складеться не на твою (тобто не на мою) користь. Але коли дивишся, що автор книжки претендує тільки на 50 відсотків рації, то виникає спокуса думати, що інші 50 відсотків уже лежать готові на клавіатурі, залишається тільки сісти перед монітором і зробити деякі маніпуляції.

Натомість коли починаєш збирати між клавіш ті свої 50 відсотків, виявляється, що не все так просто. Автор книжки віддав 50 відсотків поміркованому радикалові, а інші 50 – агресивному пацифістові. Поокремо з ними ще можна було би розбиратися, але річ у тім, що вони всі з одної контори: і поміркований радикал, і агресивний пацифіст – близькі родичі автора. Ось. І виходить, що він позаписував своє інтелектуальне майно на тих альтер егів (alter eg(g(s))?). Зробив так, як ті, що заповнюють декларації для податкової. А ви, певно, думали, що письменники проти корупції. Може, навіть підтримували на виборах якогось кандидата-літерата. Знаю-знаю, була така опінія, і не хто інший, як Бойченко її популяризував. Мовляв, варто голосувати за майстрів пера, бо вони хоч би як старалися, а таки не вкрадуть стільки, як економісти чи юристи. Вкрасти то не вкрадуть, але якісь свої фокуси можуть провернути. Напишуть, скажімо, притчу, а назвуть то публіцистикою. Ну чи там «сюжетною публіцистикою». Але хіба то щось змінює?

А ви знаєте, до речі, що Бойченко хабарник? Це він виглядає таким пухнастим і ще не білим, але насправді – не без гріха. Сам признався одного разу, що всяке було. Видно, не дуже хотів про такі речі говорити, бо в тому першому есеї, про який я згадував, про це немає ні словічка, але пізніше, коли вже кілька разів по 50 відсотків обернули, то він, отже, описав усе детально, що було, як і коли. Спихав, щоправда, на якогось есбеушника, але то радше фікція, а факт залишається фактом: з’їли, каже, з родиною і друзями, щоб не залишати речових доказів. І ми, читачі, не повинні і цього есею забувати. Як не забуває він про ту свою Рязань.

Так, тужить він за нею. Пише: «Доки не повернете мені мою Рязань, відчепіться від мене з вашим Кримом». І тому Крим та Донбас йому ні до чого. Капризує, не хоче ні того, ні іншого. Андрухович, який колись сказав, що Донбасові й Криму треба дати можливість визначитися, – ще дуже поміркований дядько. А цей – ні. Не церемониться. Пише, наприклад, в есеї «Між Папами», назва якого нічого поганого не віщує, та й сам текст зложений, ніде правди діти, не гірше за пісню, – пише, значить, в остатному реченні: «Чому така кількість … кримчанок з донбасянками не скористалися своєю єдиною перевагою над католицьким світом – правом на аборт?» Як бачите, жодної політкоректності, цілковита нетерпимість до іншого.

Або про того асенізатора – буковинця, який мало не все свідоме життя поклав на олтар асенізаторської служби на Колимі, копійку до копійки складав, поки Країна Рад не розлізлася по швах і він, очевидно, лишився з купою знецінених папірців замість сотні тисяч умовних одиниць. Йому ж поспівчувати треба, тому асенізаторові, а безпощадний Бойченко плескає в долоні: «Кожен, думаю я сьогодні, хто ризикнув пов’язати своє життя з порпанням у російському гівні, саме в ньому повинен доживати віку». І як це узгодити з традиційним образом письменника-гуманіста, схильного до співпереживання і дружби народів?

Не знаю, чи варто їм вірити – тим, що їх називаємо письменниками. Треба бути з ними дуже пильними, пам’ятати про їх уміння підмінити дійсність т.зв. художньою реальністю, вивести на кін замість себе свого двійника-персонажа. Зокрема, підозрілими є ситуації, коли вже в першому реченні автор висловлює якесь твердження про себе. Не дивно, що коли книжка починається з фрази: «Якийсь я такий нерішучий…», то виявляється, що автор не нерішучий, а дуже навіть категоричний, і підтвердження тому – чимало полемічних пасажів у ці збірці. «Не там треба боятися фашизму, де доведені до відчаю люди виходять на площі й вигукують задля самозбадьорення такі чи сякі гасла. А там треба боятися фашизму, де люди вже нікуди виходять, бо влада перетворила їх на слухняні коліщатка і гвинтики державного механізму. Такою була гітлерівська Німеччина, таким був сталінський СССР і такою – хоча старій Європі дуже важко в це повірити – стрімко стає путінська Росія», – заявляє нерішучий Бойченко. Та хай би там як було, мушу визнати, що вдається йому це діло – побачити проблему і подати її так, щоб було і весело, і сумно водночас.

Жонглювання темами, перестрибування історичними паралелями і сучасними меридіанами – трохи це нагадує циганські фокуси. Трапляються вони в книжці, правда, не на кожному кроці, прикладами найбільш яскравих, феєричних маніпуляцій для мене є «Між Папами» та «Суцільні Басараби». Колонками такі тексти називати язик не повертається, колонки – то щось майже статичне, а тут – динамічне граційне і струнке мислення. Не лише ці два, але й багато інших текстів Бойченка – зразки сучасної публіцистики, на яких студенти-журналісти можуть відточувати своє перо. Окремі тексти («50 відсотків рації», можливо, «Місто відкритих дверей» або «Різниця») можна вводити і до шкільних програм із літератури чи мови (диктант або переказ). Принаймні то була б якась та й інвестиція в інтелектуальний розвиток підростаючого покоління, замість якихось розквацяних дев’ятнадцятистолітніх пейзажів чи текстів про мову як духовний скарб нації, штучний пафос котрих не викликає в молоді нічого, крім відрази.

Все-таки п’ятдесят відсотків рації то не так уже й мало, бо не все вимірюється відсотками, особливо в літературі. А коли це Бойченкові відсотки, і ти читаєш в одному реченні, що «Львів – це двері в Європу», а в наступному: «Або в Азію – залежно від того, з якого боку натискати клямку», то розумієш, що все сходиться. В результаті 50 Бойченкових відсотків перетворюються на 100, коли після прочитання книжки виникає бажання купити як мінімум ще один примірник – на подарунок або про запас. Бо це те, чим не соромно поділитися з ближніми.