Дівчатка, мами та Європа

Анастасія Левкова
Анастасія Левкова

У цьому блозі йтиметься про одну серйозну книжку та дві несерйозних.

Звідки такий поділ?

Колись викладач моєї теперішньої куми запитав студентів, кого вони порадять узяти до певного проекту. Колеги вказали на мою Ольгу. Викладач запитав: «Це та, в якої немовля? Ні, мені треба людину серйозну».

Почувши тоді цю історію, я обурилась, мовляв, це що ж, переважну більшість людей (адже переважна більшість людей має дітей) називати несерйозними? Чи викладачеві йшлося про її молодий вік – 21 рік? Тоді тим більше: що може свідчити про більшу серйозність, ніж те, що людина, яка навчається у виші, має ще й сім’ю? Або ж інакше: людина, яка має сім’ю, ще й навчається у виші?

Минуло 10 років, і я вже не обурююсь (мало в кого які проблеми), а називаю свій улюблений тип літератури – книжки для і про дітей, а також для і про батьків – літературою несерйозною.

Ольга Купріян. Солоні поцілунки

Ольга Купріян. Солоні поцілунки. - Київ: ВЦ “Академія”, 2016
Ольга Купріян. Солоні поцілунки. – Київ: ВЦ “Академія”, 2016

Це повість для підлітків авторства літературознавиці й літкритикині Ольги Купріян – вона спеціалізується на дитячій та підлітковій літературі (певно, несерйозна жінка) і для неї це дебютна книжка.

У Мілки багато років тому помер рідний брат, а тепер розлучаються батьки, тато йде до іншої жінки; Мілка зустрічається з Богданом, у якого мама — відома у місті художниця, яка недолюблює Мілку; Мілка суперничає за Богдана з однокласницею, дружить із Танькою, якій трохи заздрить через її фігуру, сама подобається ботанові Тольці й листується з колишнім однокласником, який із батьками переїхав за кордон. Одного дня цей однокласник приїздить у Мілчине місто — до своєї бабусі…

Як бачите, переказувати фабулу немає сенсу. Це книжка, яка не давала мені спати, поки не перегорну останньої сторінки, — сюжет тримав до кінця. У підліткових книжках зазвичай багато подій, нюансів і все це на купу, адже проблеми у підлітків підсилюються одна одною, тому, зосереджуючись на чомусь одному, автор програв би. Багато проблем тут мерехтять, не встигаєш їх усвідомити, але саме так і відбувається у тому віці, коли щодня дорослішаєш і годі на чомусь застановлятися довго.

Цікавий художній прийом — світ у “Солоних поцілунках” показаний очима не лише головної героїні Мілки (хоча найбільше — таки її очима), а певного разу — очима Таньки, іншого разу читаємо про те, що собі думає і як почувається Толька, кілька абзаців — про те, як виглядають події для колишнього Мілчиного однокласника, а також — для татової нової дружини.

Звичайно, багато речей тут показано штрихами, адже це повість. Однак авторці вдалося наголосити на деяких речах: наприклад, на тому, що дівчата-підлітки надумують собі багато зайвого і створюють проблеми на рівному місці; на тому, що нові дружини тат бувають нормальними жінками; на тому, до чого можуть вести пристрасні поцілунки у публічних місцях (не лише до непотрібного в цьому віці сексу, а й до огидних пліток, особливо в маленькому місті).

Тема розлучення батьків може видаватись уже затертою — будь-яка українська сучасна книжка про підлітків показує розлучення. Але якщо взяти до уваги статистику – більше половини подружніх пар в Україні розлучаються, – то більша ймовірність, що в такій книжці підліток прочитає саме про себе, а якщо не про себе, то про свого сусіда по парті, що дозволить краще його зрозуміти.

Якою ця книжка є для самих підлітків? Чи такою ж захопливою, як і для мене? А от не знаю. Важко сказати. Моя подруга, в якої син — підліток, поділяє мою любов до літератури для цієї вікової категорії. А ось її син та його друзі-подруги — ні. «А що ж читають підлітки?» – запитую я. Вона відповідає: «Нічого. Вони програмують».

Катерина Кронгауз. Я – погана мати? і 33 інші запитання, які псують життя батькам

Катерина Кронгауз. Я – погана мати? і 33 інші запитання, які псують життя батькам. – Харків: Віват, 2016. – Переклад із російської О. Уліщенко
Катерина Кронгауз. Я – погана мати? і 33 інші запитання, які псують життя батькам. – Харків: Віват, 2016. – Переклад із російської О. Уліщенко

Не так давно мені зателефонувала моя вагітна подруга – в той період, коли саме страждала на токсикоз. Говорила про те, що зазвичай жінки, які вже пережили і вагітність і пологи, у своїх розповідях недооцінюють той факт, що бути вагітною – важко і млосно. Мовляв, в усьому вагітно-дитинному дискурсі йдеться зазвичай лише про те, який це прекрасний період у житті жінки – очікування дітей та перші роки по їх народженню. Каже, що якби про всі ті проблеми, які супроводжують цей час, ішлося раніше, вона б не мала відчуття закинутості у воду без уміння плавати.

Почувши це, я дещо здивувалася. Останнім часом, як мені здавалося, багато йдеться про те, наскільки це складний період – може, справді, не так вагітність (на токсикоз страждають не всі), але немовлячий період дітей – для їхніх батьків. Можливо, тому, що дедалі сильнішим стає принцип «я не боюся сказати» – щодо всього. В останні роки, маючи кількох дуже щирих (із самими собою передусім) подруг, я багато чую і читаю про брак часу, неможливість самореалізовуватись, неможливість банально стежити за собою, психологічні проблеми, пов’язані з материнством, тощо. Іноді в цьому доходить до перегинів – що там казати: наше покоління в переважній більшості боїться болю й понад усе цінує особисту свободу. Старше ж покоління натомість цитькає на скарги: «Як ти можеш! Ти ж мати! Ми у вашому віці так не говорили!». Дуже часто в цій справі говорять штампами (певно, материнство – це тема, в якій найбільше штампів і міфів), як-от «Діти – це для жінки найбільше щастя», а було б корисніше, якби це покоління (матері, бабусі, старші сестри, подруги) – раніше розповідало про те, що таке труднощі материнства, – не для того, щоб перекреслити бажання мати дітей, а для того, щоб дати зрозуміти, як із цим жити.

Отож, книжка російської журналістки, засновниці закритої групи на Фейсбуці «Momshare» Катерини Кронгауз (не хвилюйтесь, вона з тих, хто дивився телеканал «Дождь» і показує інші ознаки своєї нормальності) цілком вписується у контекст розмов про те, що хоч би як ми мріяли про дітей і хоч би якими ідеальними не здавались у спілкуванні з чужими дітьми, з появою власних серце, душу і загалом цілісність особистості розриває купа питань, безліч сумнівів, образ на чоловіка (навіть якщо пара здається дуже вдалою), а головне – почуття вини й питання, яке певної миті з’являється, як скалка, а потім розростається до розмірів колоди: то я – погана мати?

Книжка Катерини Кронгауз дуже щира, дуже безпосередня і неймовірно захоплива. Мама двох хлопчиків ділиться своїми сумнівами, своїми принципами (наприклад, про всілякі новітні фішки виховання), які мала колись і які в певну мить ідуть коту під хвіст, бо, виявляється, на власних дітях не працюють.

Попри те, що цю книжку в жодному разі не можна вважати посібником із виховання дітей, читачі можуть зробити певні висновки у цій справі. Катерина ставить безліч запитань («Що робити, щоб хлопчик, ставши дорослим, був справжнім чоловіком? Щоб дитина виросла доброю, чуйною, розумною, хорошою, гідною, залишалася для тебе близькою? Як виростити з чоловіка батька? Як не збожеволіти? Як ні з ким не встряти в бійку? Як усе встигати? Як не розлучитися? Як не втекти?» тощо). Але одна з найважливіших, як на мене, цінностей Катерини як авторки і як людини в тому, що вона визнає: «знаю, що нічого не знаю» – і ділиться не відповідями, а досвідом. Вважає, що ніхто в цій сфері нічого не знає напевне, навіть медики, навіть психологи, і всі рішення щодо дитини треба приймати самій на власний страх і ризик. Що існує стільки систем виховання, що згідно з якоюсь із них ви як батьки точно поводитесь неправильно. І що виховання – це чорний ящик: ми можемо робити певні речі, вважаючи, що завдяки цьому дитина виросте такою-то, але потім часто виявляється зовсім не так.

І йдеться не про те, що це проблеми, яким не можна дати раду й краще цього всього не було б, що діти – це перешкода у житті, а про те, що є певні відчуття, страхи й тривоги, і конкретна жінка – авторка – розповідає про те, як із ними справляється вона та її знайомі. Попри все, з кожної сторінки прозирає тепло і величезна любов – до власних дітей передусім, але складається враження, що і до всього сущого теж.

Це книжка з тих, із якими можна якнайприємніше провести час, у якихсь моментах сміючись, у якихсь – підплакуючи, у якихсь схвально і ствердно киваючи головою, а в якихсь… ні, заперечувати тут немає що, бо заперечують зазвичай повчання, а тут ніхто нікого не повчає, бо говорить про себе і власні відчуття – хіба можна заперечити відчуття і зізнання у тривогах? Ця книжка дуже харизматична, в ній багато іронії й самоіронії, з неї хочеться цитувати кожен другий абзац. Вона дозволяє зрозуміти, що жодна з проблем цього періоду не є унікальною, і дає відчути, що те, що вам як молодій матері здається божевіллям, – цілком у нормі.

Казімєж Вуйчіцький. Ностальгія і політика. Есе про повернення до Центральної Європи. Переклад із польської Петра Гаврилишина й Петра Гави

Казімєж Вуйчіцький. Ностальгія і політика. Есе про повернення до Центральної Європи. Переклад із польської Петра Гаврилишина й Петра Гави. – Брустури: Дискурсус, 2016
Казімєж Вуйчіцький. Ностальгія і політика. Есе про повернення до Центральної Європи. Переклад із польської Петра Гаврилишина й Петра Гави. – Брустури: Дискурсус, 2016

Отож, тепер про «серйозне».

Чесно кажучи, мені більш звичним є термін «Центрально-Східна Європа», до якого я, щиро зізнаюся, звикла вносити й Україну – так мене свого часу навчили тексти Андруховича, Мілоша, Ґедройця та інших центральносхідноєвропейців.

Тому взявши до рук цю книжку, я збиралася було образитися на Казімєжа Вуйчіцького, хоч у передмові він пояснює, чого йому залежить саме на терміні «Центральна Європа». Я подумала, що автор мусить якось виправдатися, якщо вже її надумав опублікувати український видавець.

Утім, у самій книжці науковець неодноразово звертається до пояснень, чому правомірно виділяти саме центральноєвропейський регіон – історично, але передусім геополітично. Автор свідомий того, що багатьом читачам (і не тільки українським) термін «Центрально-Східна Європа» більш звичний, але виходить із тези, що, через трагедії ХХ століття, передусім через соціалістичні режими, «Східна Європа викрала в Західної Центральну» і варто Центральній повернути її правдиве місце – поміж Західною та Східною.
Понад те, вживання терміну «Центральна Європа» зовсім не означає, що Україна викинута поза Європу, себто – під цілковитий уплив Росії, що взагалі Україна – це Росія. Навпаки: виділяючи Центральну Європу, ми лишаємо місце ще й для Східної – якраз Європи, а не невідомо чого.
Зрештою, думаю я собі тепер, – треба визнати, що концепція цілком струнка.

Це книжка-есей, науково-публіцистичний, якщо дозволено вживати такий термін.
Вдаючись до цитування різних концепцій та своїх висновків, автор намагається пояснити, що робить правомірним об’єднувати такі різні країни – Естонію, Латвію, Литву, Польщу, Чехію, Словаччину, Угорщину, Словенію, Румунію, Хорватію, Сербію, Боснію і Герцеговину, Болгарію, Чорногорію, Косово, Македонію, Албанію.
Казімєж Вуйчіцький намагається відповісти на питання: чим Центральна Європа відрізняється від Західної? Наскільки гострими є проблеми кордонів і меншин? Яким є геополітичне значення Центральної Європи? Який стереотип, а також автостереотип про цю частину світу є визначальним у її сприйнятті та самосприйнятті? Яка роль цього непевного своїх ідентичностей регіону сьогодні на мапі світу?

Окремий розділ присвячено особливостям центральноєвропейської літератури. Казімєж Вуйчіцький каже, що жодну амбітну книгарню на цих теренах годі уявити собі без полиці з літературою, яку можна впевнено окреслити як центральноєвропейську – це ті тексти, що в них проговорено болісний досвід перебування під соціалістичною диктатурою, репресії, часто порушено питання ідентичності (варто від себе додати, що зараз такої літератури у перекладах – із польської, чеської, словацької, балканських – з’являється на полицях українських книгарень дедалі більше).

Автор також пояснює, чому певний період Центральна Європа жила ностальгією – зокрема за ідилічним співжиттям різних етносів, чому її навіть годі уявити без такої ностальгії, але Вуйчіцький нагадує, що насправді такої ідилії не було, і доказ цьому той, що в ідеальному співіснуванні етносів не зароджувались би національні прагнення кожної зі спільнот, що ідилія – це лише вигадка пам’яті, обтяженої болісним теперішнім, особливо коли це теперішнє було соціалістичним – саме тоді ностальгія була найсильнішою.

Щоправда, в останній рік, може, навіть, в останні місяці Європа так стрімко змінюється, що в якихсь аспектах книжка Вуйчіцького може здаватися не те щоб застарілою, але неповною. Втім, оскільки автор не описує, а аналізує, дивиться вглиб, окреслює не одне й навіть не два століття, можна зрозуміти, звідки ростуть ноги в тих проблем Центральної Європи, які є нині. І якщо в Україні хтось вважав, що західніші від нас країни (незалежно від того, чи дуже на захід, чи ті, що відразу за вікнами закарпатських, буковинських і львівських хат) – це приклад розвитку й цивілізації, то з книжки Казімєжа Вуйчіцького може зрозуміти, що ні для себе самих, ні тим більше для ближчих до Атлантики країн вони такими не є.

Ця книжка важлива, зокрема, тим, що показує: поляки – на відміну від українців – подають свій голос про те, що відбувається у їхньому регіоні, – не суто в них, а й довкола, міркують про своє місце у ширшому, ніж суто окремої країни, контексті. На рівні політиків і псевдонауковців їм це останнім часом вдається погано, але справжня наука, а також есеїстика, репортажистика, художня література (тут можна згадати перекладені в нас книжки інших поляків про країни-сусідів і про себе самих у контексті сусідів: Вітольда Шабловського, Зємовіта Щерека, Маріуша Щиґела, Малґожати Раймер…) таки дають надію, передусім для самої Польщі. Хотілось би, щоб такі праці й книжки вчили українських авторів – не лише белетристики, а й есеїстики, репортажистики, наукових праць – міркувати ширше.

Анастасія Левкова

Анастасія Левкова (нар. 1986 р. у м. Карцаґ, Угорщина). Закінчила Національний університет "Києво-Могилянська академія" (магістерська програма "Теорія, історія літератури та компаративістика", 2010). Літературознавиця, журналістка. Ініціаторка й кураторка проекту «Приватна урбаністика» на сайті журналу «Тиждень» (tyzhden.ua), редакторка відділу культури «Українського журналу» (УЖ) (Прага). Авторка роману у щоденниках "Старшокласниця. Першокурсниця". В минулому - арт-директорка мережі книгарень «Є», нині - заступниця директорки з розвитку Українського інституту книги