Дві книжки про надлишок пам’яті й одна про її нестачу

Ярослава Стріха

Цього разу у бліц-огляді зустрілися книжки різних жанрів: історія у науково-популярному форматі, культурологічна есеїстика, детектив. Гадаєте, найбільше несподіваних поворотів фабули, загадкових убивств, підступних планів і сюжетної напруги буде у детективі? Ви помиляєтеся.

“Людина розумна. Історія людства від минулого до майбутнього”, Ювал Ной Харарі (КСД, 2016, переклад Ярослава Лебеденка)

39268_59503

Британський письменник-модерніст Е.М. Форстер пояснював: “Король помер, потім королева померла” – це історія; “Король помер, потім королева померла від горя” – це вже сюжет. На позір, оглядовий курс історії людства від найдавніших часів до наших днів приречений бути еклектичним набором фактів, впорядкованих хронологічно, але не конче наділених наскрізними причинно-наслідковими зв’язками. Мало честі в тому, щоб викладати оглядові курси, тож цей сумнівний привілей нерідко делегують молодим спеціалістам. Утім, “Людина розумна” розлого ілюструє приказку “немає злого, щоб на добре не вийшло”: молодий професор Ювал Харарі, якому не вдалося відкараскатися від викладання цього курсу, вписав у історію людства наскрізний сюжет – і переказав її як трагедію в трьох актах (з кількома рекламними паузами). Так постав один із найбільших міжнародних науково-популярних бестселлерів останніх років.

У першому акті трагедії ми знайомимося з нашим головним героєм – молодим і ще нечисленним видом Homo Sapiens (на той час далеко не єдиним і навіть не найбільш, як на те, життєздатним видом із роду Homo). У головного героя є одна фатальна жага: голод на оповідання історій, залюбленість у те, чого не існує. Враховуючи жанр книги (трагедія), ми розуміємо, що саме ця жага героя й погубить, але до того лишається ще аж три акти. А тим часом наші далекі предки точать оповіді про вигадані речі (богів, гроші, податкову систему, племінну єдність абощо), які уможливлюють співпрацю великих груп і передання значного масиву інформації. Одна особина Homo Sapiens не подужала б неандертальця сам-на-сам, але, на відміну від нього, вміла забезпечити співпрацю і взаємодію – що й гарантувало її спільнотам перемогу. Так відбулася перша в анналах виду революція – Когнітивна (70 тисяч тому), внаслідок якої історія унезалежнюється від біології.

Другий акт нашої трагедії, у якому Ікар упевнено лине до сонця, присвячено Сільськогосподарській революції (12 тисяч років тому). Її Харарі називає найбільшим обманом в історії людства, від якої виграла хіба що пшениця – дика трава, що спершу росла лише на маленькому клапті землі на Близькому Сході, але, “одомашнивши Homo Sapiens”, стала найпоширенішою рослиною на світі. Homo Sapiens у цій революції здобули еволюційну перемогу, але коштом страждань індивідів: тяжка монотонна праця землероба виснажливіша, ніж вільне життя первісних збирачів.

Наукова ж революція, що протягом її розгортання випало жити нам із вами, може покласти край історії як ми її знаємо: людство дедалі впевненіше перебирає на себе функції еволюції, вдосконалюючи навколишні види і намагаючись створити нові, цілком штучні організми. Ті, хто читали “Франкенштейна”, знають спойлери: нічого доброго це не звістує.
Чи бодай не звістує на думку тієї авдиторії, яку очікує автор. За сторінками тексту виразно прозирають песимістичні студенти-міленіали, що успадкували світ, в якому дедалі менше соціальних ліфтів, над усіма нависає постійна загроза екологічної катастрофи, а хиби економічного лібералізму продемонструвала криза 2008 року й украй неквапкий вихід із неї. Щоб читач бува не занудьгував, автор періодично влаштовує дрібні провокації проти істин, які це покоління вважає самоочевидними. Наприклад, ми вважаємо індивіда унікальною цінністю і віримо в природні права людини? Але і те, і те – догматична віра, не підтверджена наукою (людина має не більше природніх прав, ніж павуки чи інша живність), а переконання, що всі люди рівні – лише варіація на тему християнської ідеї про те, що всі люди рівні перед Богом.
Імперії – негативні герої в історії? Але ж саме імперії об’єднували людство і створили знайомий нам світ, з його науковим прогресом, інклюзивними ідентичностями, відмовою дискримінувати людей за етнічною ознакою і т.д.
Релігія роз’єднує людей і породжує конфлікти, як може видатися усім глядачам нинішніх новин? Але історично саме релігія – обіч грошей та імперій – була одним із найбільших чинників, що об’єднував людство й уможливлював продуктивну співпрацю великих груп.

Я не певна, чи ці питання для обговорення на семінарі не перетинають межі, за якою “немає нічого правдивого й усе можливо”. Очевидно, гра “обери собі істину” спокуслива у ситуації, коли розсипається дедалі більше цінностей, які ще вчора вважалися апріорними (див. криза Євросоюзу, радикалізація усіх можливих гравців – від мусульманської молоді до білого незаможного робітничого класу тощо). Невиключено, що й це – чергова рушниця на стіні у масштабній драмі під назвою “Історія людства”, і хто зна, чи не наближається останній акт.

“«І знов я влізаю в танк…». Вибрані тексти 2012–2016: Статті, есе, інтерв’ю, спогади” Оксани Забужко (Комора, 2016)

171591_original
У 1832 році Адам Міцкевич пише “Книги народу польського”, де зображає Польщу як Ісуса народів. У середині 1840-х років Микола Костомаров думає “вау, а незла ідея”, й рихтує на основі цього тексту власну “Книгу буття українського народу”, де вже українці подають іншим народам високий приклад того, як творити “істеє братство, куди кожний, пристаючи, був братом други”. Українці своїми муками спокутують переступ інших народів і врешті встають з могили, щоб повести за собою інших. У 2010-ті Оксана Забужко підхоплює цей мотив східноєвропейських романтиків ХІХ століття. Наскільки переконливо цей конструкт експортується у ХХІ століття і як йому дихається в нашому загазованому повітрі – судити читачам.

Задекларована мета зібраної у цій книжці есеїстики – запропонувати читачам програму виживання у світі, де “немає нічого правдивого й усе можливо” – як розпізнавати політичні маніпуляції, не піддаватися на спокусу злом, співіснувати з іншим і своєю тяжкою історією. Програма заснована на євангельських образах і темах. Подекуди образи втілені комічно (наприклад, авторка їздить Сходом і Півднем, намагаючись забезпечити їх українською книгою, як “постмодерна пародія на Христа з п’ятьма хлібинами під пахвою”; у Харкові розігрується аж надто буквальний римейк притчі про вдовину лепту: невідома дев’ятикласниця, що принесла на меморіальну дошку Шевельову заощаджені 14 гривень з «грошей на дорогу», робить такий же внесок у відживлення пам’яті про українську історію міста, як і авторка своєю есеїстикою). Подекуди – з серйозністю, якої потребує сакральне.

Починається книжка з давнішого есею 2012 року, який проводить паралелі між убивством Оксани Макар і злочином сержанта американської армії, який розстріляв 17 цивільних афганців, зокрема жінок і дітей. Це дає авторці підстави діагностувати не надто приємні зсуви у нинішньому глобальному Weltanschauung: злочин – лише симптом того, що фізично сильніші отримали соціальне й ідеологічне обґрунтування свого права вирішувати, кому жити, а кому помирати, й можуть відносно безкарно перетнути червону лінію. В пізнішому есеї (вже воєнного часу) Забужко веде далі: сила умовного Путіна – саме в тому, що людиножерські ідеології звільняють від тяжкої, болісної необхідності любити; дозволяють не любити переможеного, зневажати нещасного, нищити іншого. Так з товщі часу проступає згадуваний при початку христологічний мотив із ХІХ століття (Україна спокутує колективні провини світу й подає шляхетний етичний зразок): Ісус помер, “щоб перетворити ідеально кероване тодішніми політтехнологами-первосвящениками стадо ‘дітей імперії’ на громаду ‘братів і сестер’, скріплену діяльною любов’ю ‘по горизонталі’: аналог сьогоднішнього громадянського суспільства”. Школа людяності – це єдине, що можна протиставити імперії зла: проти цього в неї ліку немає, крім хіба фізичного знищення опонента. І, як стверджує Забужко, саме таку роль – і в Україні, й для принишклої Європи – виконують “жертви наших добровольців”: “це була і є, насамперед, школа людяности — співучасти, співпереживання, словом — ‘любови до ближнього, як до самого себе’”.

Як мені видається, частина книжки, присвячена прозелітичному виміру цієї крипто-релігійної структури (передовсім уявний діалог із приголомшеним терактами Парижем) – найменш переконлива, зокрема тому, що у авторки доволі своєрідне розуміння інших імперій. Здавалося б, носій культури, яка має повний набір колоніальних травм, хоч-не-хоч виробляє чутливість до ласих фантазій і параной колонізатора, мов жертви родинного насильства, що навчаються з найменших жестів зчитувати настрій кривдника. Забужко закидає Франції те, що, ганебно капітулювавши в Другій світовій війні, країна зрадила один зі своїх наріжних каменів – імператив “солідарности з безправним”. При тім сама на диво радо відмовляється солідаризуватися з тими, хто здобув колоніальні травми від рук французької адміністрації. Чого вартий хоча б досконало дегуманізуючий опис арабської молоді, яка “ходить зграями”: обстоюючи право своєї колонізованої культури на гідність, авторка відмовляє іншим колонізованим у людському. Ксенофобську візію людини з метрополії, яка боїться, що колонізовані врешті на рівних братимуть участь у громадському житті (“Покора” Уельбека), Забужко прочитує як діагноз безчестю батьківщини, яка шукає, кому б то “здатись в управління на найвигідніших для себе умовах”. Популярність пошукового запиту “молода арабка” серед французьких користувачів порносайтів – для Забужко не досконала фантазія колонізатора про домінування над колонізованим, а симптом того, що “народ перестає себе любити”. І т.д., і т.і.

Натомість найцікавіша, як на мене, частина книжки – есеї, присвячені вилущуванню своєї історії та своєї оповіді з-під товщі нашарувань нав’язуваних іншими розповідей. Забужко наполягає: якщо “уже ні донбаський журналіст, ні галицька поетка не асоціюють Луганська з Василем Голобородьком, це означає, що в міста (і цілого реґіону) украдено ‘культурний паспорт’, перетворено на ‘нічийну землю’. І тоді вже обстоювати ‘паспортну приналежність’ такої землі залишається тільки фізично — людською масою, живою плоттю і кров’ю”. Століття колоніальної історії марно не минаються, тож по інших регіонах територію також доводиться відвойовувати по будинку. Скажімо, добрим прикладом є вперше опублікований на сайті “Радіо Свобода” (і досі доступний онлайн) зворушливий есей “Цей проклятий ‘квартирный вопрос’”, присвячений домові на Андріївському узвозі 13. Дім знаний – за іменем найвідомішого квартиранта – як дім Булгакова. Забужко простежує, як імперія “відтискала нашу культурну нерухомість”, зрештою, навіть у топоніміці, підміняючи імена місцевих діячів іменами представників колоніальної адміністрації. Авторка обстоює резонний погляд, що у нашій традиції заведено називати будинки іменами їхніх власників, а не квартирантів: будинок, відповідно, ніякого не Булгакова, сина присланого до Києва цензора. (До честі Булгакова-батька мушу додати: він, судячи з усього, на відміну від свого сина розумів, що опинився не по той бік історії. Принаймні, бідкався, цензуруючи статті Сергія Єфремова: “Ну, й що ви зо мною оце робите! Я ж не можу… Розумієте – не можу. Я знаю, колись ви в споминах своїх напишете, що був у мене такий і такий, мовляв, дурний цензор, але ж…”) Пам’ять про здобутки своєї культури у візії Забужко – джерело етичного первня, який дає змогу нести обов’язок співчуття і любові; не кажучи вже про те, що пам’ять про попередні нашестя – хочеться вірити гуманітаріям – може запобігти нашестям у прийдешньому. Відповідно, почнімо з того, що будинок на Андріївському узвозі 13 мав би увійти до історії як дім архітектора Василя Листовничого.

У підсумку, попри певні украй дискусійні моменти (скажімо, щодо того, чи були наприкінці лютого 2014 року в України людські й матеріальні ресурси збройно відстоювати Крим), це один із найбільш цілісних поглядів на події останніх років.

“У лісі-лісі темному” Рут Веа (Наш Формат, 2016, переклад Оксани Дятел)

kniga-u-lisi-lisi-temnomu-600x800
Перші дві книжки у цьому бліц-огляді присвячені надлишкові, тиранії й тягареві пам’яті; у третій – симпатичному британському детективі – мова йтиме, навпаки, про втрату пам’яті. Головна героїня “У лісі-лісі темному” потрапляє на дівич-вечірку давньої знайомої, з якою не бачилася вже років зо десять, а потім приходить до тями у місцевій лікарні. Вона не пам’ятає певний критично важливий часовий відтинок: знає тільки, що хтось – може, й вона сама – скоїв щось страшне.

Так, ви не помиляєтеся, це черговий детектив, де оповідач втрачає пам’ять. Видавці анітрохи не менше, ніж читачі, тішаться популярності “У хащі” Тани Френч (детектив у дитинстві став свідком чи учасником убивства своїх друзів і витіснив спогади про травму), “Дівчини у потягу” Поли Гоукінз (оповідачка мала би знати щось про зникнення однієї жінки, але була п’яна й нічого не пам’ятає), “Елізабет зникає” Емми Гілі (старша пані з хворобою Альцгеймера певна, що її подруга Елізабет зникла, але ніхто їй не вірить) та інших. Автори – розгублені, як і їхні оповідачі – болісно намагаються намацати можливі напрямки розвитку жанру. Класичний-бо детектив (бодай у тій його версії, що взорується на оповідання Е.А.По – шерлокіана найвідоміший представник цієї течії) заснований на вірі в засадничу раціональність і пізнаваність світу, на припущенні, що причинно-наслідкові зв’язки непохитні і їх завжди можна відтворити, й то виключно на один спосіб. Як це узгоджується з нинішнім, так би мовити, Weltanschauung (об’єктивне пізнання дійсності неможливе почасти тому, що дійсності не існує, а існують лише висловлювання, а почасти тому, що наше знання завжди залежить від домінантних ідеологій і міняється разом із ними)? Правильно, поганенько узгоджується. Так і постають детективи, де, як писав один рецензент Тани Френч, питання звучить уже не як “Хто вбивця?”, а як “Хто детектив?”
“У лісі-лісі темному” – не найцікавіший представник піджанру, а всі основні сюжетні віражі передбачувані сторінок за двісті, але й далеко на найгірше товариство холодного зимового вечора.