Історичний роман як проект

Ірина Даневська. Німецький принц Богуслав Радзивіл. – К.: Темпора, 2016
Ірина Даневська. Німецький принц Богуслав Радзивіл. – К.: Темпора, 2016

У студентські роки один приятель захотів зробити мені комплімент і сказав: «Ти ексклюзивна, таких більше не випускають». Так більше не пишуть – хочеться сказати про роман «Німецький принц Богуслав Радзивіл» Ірини Даневської.

Але як узагалі пишуть про історію? Проблема жанрових ознак історичного роману в літературознавстві розроблена більш ніж детально. Стисло підсумовуючи, можна сказати, що історичний роман має містити: історичний конфлікт; персонажів, через життєві перипетії яких буде висвітлюватися цей конфлікт; і авторське бачення, своєрідну оптику, яка формуватиме суть зображуваного. При цьому він має бути історично достовірним і художньо переконливим.

Наводжу ці критерії без претензій на вичерпність, а лише щоб ознайомити читача з тим інструментом, який обираємо для дослідження нового роману Ірини Даневської «Німецький принц Богуслав Радзивіл». Ідеться-бо про історичний роман-епопею, як заявлено в анотації, вже третій у «творчому портфелі» авторки і перший – написаний українською мовою. Два попередні були присвячені англійській історії й публікувалися у провідних російських видавництвах. Справді, навіть деякі українські книгарні пропонують обидві  книжки, датовані 2011 і 2013 роками. Варто визнати: сам по собі цей факт відмови від співпраці з Росією і перехід на вітчизняний книжковий ринок – уже привертає увагу. Однак залишимо роздуми про те, було це проявом дієвого патріотизму чи тверезим стратегічним розрахунком (чи обома разом), більш допитливому читачеві. Наразі йдеться про власне текст. Як уже згадували, історичний роман.

Часопростір дії – Литва, а потім і вся Західна Європа ХVII століття. Головний герой, пізній і довгожданий син Януша Радзивіла і Софії Бранденбурзької, постає перед читачем із миті свого народження. Зав’язка сюжету розгортається з того, що восьмилітнього хлопчика, чий батько помер, а мати вирішила взяти другий шлюб, забирає до себе дядько Кшиштоф Радзивіл. Далі Богуслав Радзивіл буде дорослішати, опановувати військову науку та грамоту, знаходитиме друзів і помандрує завершувати освіту в Голландії. Дорогою побуває при дворах кількох європейських монархів, братиме участь у битвах і визволятиме кузена тодішнього польського короля з французької в’язниці. Битиметься на дуелях і розбиватиме серця чарівним дамам.

Спостерігаючи за його пригодами, читач дізнається силу-силенну подробиць тогочасного життя європейської аристократії, включно з польською та литовською шляхтою. Роман рясніє історичними деталями, які легко запам’ятовуються, адже доцільно вплетені в пригодницький контекст: хто такі білоголові, як виникли мансарди, особливості замкових укріплень і фехтувальних позицій, релігійні відмінності в побуті. Авторка не марно проштудіювала близько двохсот позицій літератури і співпрацювала з польськими та білоруськими істориками. Вийшла захоплива й дуже ґрунтовна праця: з одного боку – насичений подіями сюжет, з іншого – ретельно вивчений історичний контекст. 696 сторінок реально прочитати за один день. А це ж іще тільки половина життя Богуслава Радзивіла – книжка закінчується на 1648 році, коли Богуслав постає перед вибором: блискуча військова кар’єра на службі у короля-Сонце Людовіка XIV чи захист своїх маєтків від повсталих козаків? Далі, вочевидь, іще буде – аж-аж-аж. Тримайся, читачу! До наступної книжки.

І водночас – пропри масштабну картину історичних подій і глибоке достовірне знання деталей – виникає химерне враження, що цей роман… не зовсім історичний. Ми ж пам’ятаємо:  в історичному романі має бути історичний конфлікт, персонаж і авторське осмислення. Персонаж – є. Історичний, достовірний (є листи, автобіографія, спогади ділового помічника, родичів, портрети, зрештою, не кажучи вже про монографії дослідників). Є сюжет, який твориться довкола історично достовірних перипетій із життя персонажа. Але який історичний конфлікт ілюструє цей сюжет? Ось же звично: якщо «Яса» Мушкетика – то вірність Вітчизні навіть ціною життів співвітчизників і складнощі морального вибору між свободою і ситістю на тлі визвольної козацької боротьби з татарськими загарбниками. Якщо «Диво» Загребельного – то стосунки митця і влади в середньовічній Русі. Якщо навіть тетралогія «Фірман султана» Малика – то й там же є спільне протистояння європейців і козаків турецькому султанові, а про романи, присвячені Хмельниччині та іншим етапам визвольної боротьби годі й згадувати.

Історична доба Богуслава Радзивіла теж багата на світоглядні дилеми. Ось католики, «євангеліки» (протестанти), православні й аріяни намагаються вжитися на території однієї Речі Посполитої. Ось постійно порушується тема династичних шлюбів і стосунків у рамках чіткої соціальної доцільності. Ось стрижневе питання лицарської честі, гонору, родового престижу, щедро скроплене кров’ю і у поєдинках різного штибу. Кожна з тем «тягне» на повноцінний історичний конфлікт, який міг би стати ідеологічним стрижнем роману – але жодна ним не стає.

Буремні історичні події в біографії Богуслава опиняються в одному ряду з особистими й побутовими. Там, де український читач звик зустрічати надрив і героїзм, душевні сум’яття і внутрішні конфлікти, маємо різні та рівноправні складові повсякденного життя. Життя, смерть, кохання, гордість – усе переплітається в клубок абсолютно рівнозначних ниток. У цьому роман нагадує автобіографію Бенвенуто Челліні, хоч той і жив на століття раніше. Майстер теж може богонатхненно описувати новий витвір, і в межах тієї самої сторінки підраховувати, скільки він за нього виручить і яких сорочок і штанів зможе собі замовити. Якщо виживе в найближчому поєдинку.

У Радзивіла справи не настільки ущільнені в часі, але підхід подібний. У всіх життєвих ситуаціях князь керується двоєдиним принципом : фамільна честь і власний комфорт. Останнє – не в побутовому сенсі, а радше – в розумінні доцільності, власної вигоди (пам’ятаємо, що перед нами людина честі), тверезого прагматизму. Уся система його внутрішніх координат: будь людиною честі, дбаючи про свої інтереси. Але честь – це ще й честолюбство. Тому Богуслав обирає кар’єру військового, але коли постає питання захисту власних земель – легко повертається додому.

А коли чує від управителя, як сусіда Вишневецький придушував повстання на своїх землях, резонно зауважує: «Дурень ти, пане Яне…Он Ярема Вишневецький холопський бунт кров’ю гасив, а тепер у свої володіння і носа не поткне, а Хмельницький із козацьким військом по усій Речі Посполитій за ним ганяється. … Мені потрібна армія, здатна стримати ворога, а не раби, які ножі за спинами ховають і здіймуть їх на мене, коли біля міста з’явиться новий Сокульський».

Зрештою, фінансова і збройна могутність – теж складова фамільного гонору. Чого вартий хоча б епізод зі спадкоємництвом. Юний Богуслав постійно бере участь як не у війнах, то в дуелях, якоїсь миті кузен дорікає йому зайвим ризиком, який може зрештою ослабити рід Радзивілів. У відповідь Богуслав робить брата своїм спадкоємцем, аби в разі його смерті маєтки залишилися в роду.

Такі епізоди могли б видатися надміру пафосними, як і відчутно «книжна» мова твору, якби не той факт, що вони є історично достовірними, як і стилізація лексики та манер спілкування за матеріалами особистих листувань і записів князя та його сучасників.

І тут ми дістаємося третьої складової історичного роману – присутності автора, його оптики й бачення описуваного. Перед автором історичного роману постає вибір, схожий на перекладацький: правда історична чи художня? Переносити читача в епоху, чи наближувати епоху до читача? Ірина Даневська обирає друге – достеменно відтворюючи політичні інтриги польського, англійського, французького, іспанського, австрійського монарших дворів і ще й Об’єднаних Провінцій (тепер ви знаєте, де читати, що це таке). А також – мову та ситуативну поведінку персонажів (включно з дулями поза спину – бароко ж надворі, воно таке, всіляке). І в цьому полягає свідома стратегія авторки «Німецького принца Богуслава Радзивіла». Історіографічну працю прочитають значно менше людей, ніж пригодницьке читво. А кількість опрацьованих джерел і фактологічна достовірність – однакова. Так, «Вовчу залу» за нею не знімуть, але «Тримайся, козаче!» – цілком.

Осмислювати ж епоху читач муситиме сам. І плюс це для книжки, чи мінус – вирішуватиме теж самостійно. Можливо, внаслідок того осмислення постане інша книга про Богуслава, можливо – потужніша і глибша. Але зі значно більшою імовірністю читач отримає неабиякий обсяг знань про барокову Європу в її не карнавальній іпостасі, дізнається силу-силенну цікавих подробиць і спробує на смак історію подій без драм і надривів. Бо що, зрештою, наше життя, якщо не низка подій і спроб їх осягнути? Проектний підхід у літературі – теж цілком придатний інструмент, як то засвідчила у «Німецькому принці Богуславі Радзивілі» Ірина Даневська. Чекаємо на продовження.

Юлія Джугастрянська

Народилася 1983 року на Вінниччині. Із 2001 року мешкає у Києві. Колишня студентка, а нині – аспірантка кафедри теорії літератури та компаративістики КНУ імені Тараса Шевченка. Учасниця близько 20 наукових конференцій. Пише вірші, прозу і дисертацію. Авторка поетичної збірки «Сарматське коріння» (Вінниця:Тезис, 2001). Перекладачка з англійської