Експорт-імпорт

Анастасія Левкова. Фото Нати Коваль

Анастасія Левкова. Фото Нати Коваль


Як об’єднати книжки, про які говоритиму нині?

Дві – українських авторів, і це ті тексти, які, зважаючи на тематику, могли б вийти на міжнародний книжковий ринок. Третя книжка – швейцарського автора, перекладена в нас; вона особливо актуальна з огляду на дедалі сильніш наростаючу потребу опрацювання болісної історії.

Ростислав Семків. Як писали класики

Ростислав Семків. Яке писали класики. - Київ: Пабулум, 2016

Ростислав Семків. Яке писали класики. – Київ: Пабулум, 2016


Зі стилем викладання Ростислава Семківа я й мої одногрупники познайомилися на третьому курсі – той час, коли вже маєш певну, хоч і не надто велику, базу, але ще боїшся нею скористатися. За Семківим я конспектувала все, навіть приклади й жарти. Пам’ятаю його коментар до моєї першої самостійної роботи (розлогі відповіді на неоднозначні питання з теорії літератури): «Вам слід більше довіряти своєму читацькому досвідові, ніж конспекту за лектором».

Третій курс – це був час, коли ми апробовували власний стиль. Боязко вставляли в свої роботи фрази неакадемічного характеру. Однієї ночі, пишучи есей (о 8.30 ранку був дедлайн на його здачу), я нарешті ризикнула: у висновках порівняла відхід модерністів-молодомузівців від традиції – з ситуацією, описаною Анною Ахматовою в інтимній ліриці: «То ли я с тобой осталась, / то ли ты ушел со мной, / но оно не состоялось / – разлученье, ангел мой». Могло не спрацювати. Могла натрапити на нерозуміння, на зауваження, мовляв, у наукових роботах такі порівняння неприйнятні.

Спрацювало. Есей отримав найвищий бал і коментар щось на кшталт «Блискуче».

Ростислав Семків – один із тих (після Сергія Іванюка, звичайно), хто найбільше доклався до того, щоб ми ставали собою, щоб довіряли своєму філологічному чуттю, щоб не були схожі одна на одну, на когось іншого.

Усе це я згадувала і про все це думала, читаючи щойно видану книжку Семківа «Як писали класики».

Тема, безперечно, виграшна сама по собі. В останні роки, коли розвивається те, що я зву «інфраструктурою ринку», зокрема й курси для авторів-початківців, коли ринок починає цікавитись не лише самими книжками як довершеним фактом, а й, власне, теорією письма, тим, ЯК писати, такі видання просто зобов’язані постати. Я би навіть сказала, що поява таких книжок – це ознака дозрівання ринку (сказати «зрілості» поки ще якось незручно). Ні, звичайно, ми не без традиції – як тут не згадати Майка Йогансена з його «Як будується оповідання. Аналіза прозових зразків». Але ж хочеться ще. І бажано на сучасних прикладах – на тих авторах, кого ми, сучасники XXI віку, справді читаємо й любимо.

Ростислав Семків бере приклади як не можна більш переконливі. Якщо ж хтось із них, приміром, Агата Крісті, такою для вас не є (це якщо ви не любите детективів, але пардон, за сумарним накладом друкованих видань вона посідає третє місце в світі – після Біблії та Шекспіра, – тому таки переконлива незалежно від ваших уподобань), то неодмінно знайдеться хтось, кого ви все ж таки любите, читаєте, поважаєте і мріяли б (навіть якщо цього не визнаєте) писати так, як він: Джордж Орвелл, Рей Бредбері, Курт Воннеґут, Мілан Кундера, Умберто Еко, Маріо Варґас Льйоса.

Семків обирає авторів, по-перше, відомих, по-друге, тих, які подобаються йому самі, по-третє, тих, що залишили поради, я к писати. Утім, те, що ми декларуємо, часто не збігається з тим, що насправді робимо, і автор книжки про це знає, тому в розділі про кожного автора 1) аналізує те, як біографія вплинула на творчість; 2) переказує поради класика про те, як писати; 3) показує, як н а с п р а в д і класик писав, чи дотримувався своїх порад сам.

Книжка може бути корисною не лише охочим збагнути, як варто писати, щоб стати знаменитим, – вона може бути цікавою всім, хто любить саме цих письменників, і хотів би дізнатися більше про них самих.

Досі йшлося про тему книжки. Але гріх не відзначити окремо стиль – для мене цей текст, попри важливість теми, знаковий саме ним (про це свідчить і вступ до мого відгуку). Це те, що може дозволити собі людина, яка має величезну академічну базу – і при цьому може стати п о н а д правилами наукового викладу, може дозволити собі легкість, грайливість і простоту, дозволити собі стиль, зрозумілий не лише філологам Могилянки, а будь-кому, хто любить читати белетристику. І фішка в тому, що вся ця легкість, грайливість і простота були б неможливі без академічної бази, без кілометрів наукових праць, – без усього цього текст був би лише поверховим ковзанням по темі.

Ця книжка – з тих, які варто пропонувати на міжнародний ринок. У ній ідеться про в с е с в і т н ь о відомих авторів, а отже, вона може бути цікавою в багатьох країнах. Те, що в ній є деякі українські приклади, порівняння з ситуацією у н а ш о м у літпроцесі, є приємним бонусом роботи (і мені б дуже не хотілося, щоби при перекладі для іноземного читача ці нечисленні пасажі викинули – мають же вони якось щось дізнаватися про нашу культуру й літературу!).

Ну, а особливі верстка й дизайн – обкладинка, підкреслення чи обведення певних слів (як у моєму конспекті третьокурсниці!!), винесення на маргінеси чи на спеціально виділені сторінки цитат, написаних цікавим шрифтом, – усе це сприяє популяризації читання: люди ззираються на книжку з дальніх кутків вагона метро, на ескалаторі нахиляються, щоб зрозуміти, щó це у ваших руках…

Не вірите?

А спробуйте з нею проїхатися.

Петро Яценко. Кружляй, заробляй, плач

Петро Яценко. Кружляй, заробляй, плач. - Львів: Піраміда, 2016

Петро Яценко. Кружляй, заробляй, плач. – Львів: Піраміда, 2016

У попередні роки, читаючи різні романи Петра Яценка, я зрозуміла, що байдуже, про що пише цей автор, – у його текстах завжди присутня магія оповіді. Полотно тексту рівне, без затяжок, без коропатощів, автор тонко відчуває, де варто писати літературно, а де можна вжити матюк, де звертатись до героїні «Кріс», де «Христю», а де «Христино» тощо.

Та все ж спробуймо глянути й на тему книжки – зізнаюся, більше ніде мені таке не траплялося.

Повість описує життя… намальованих на рекламних біл-бордах чоловічків. Тих, яких породила уява дизайнера, тих, кого випустив із себе принтер, кого порізали на смужки й нанесли на рекламну дошку. Чоловічки сумують, страждають, мріють, зневажають, спілкуються між собою і з однією людиною з нашого світу – і кожні скількись секунд перевертаються на біл-борді.

Мораль? Така, як в усіх текстах, де персоніфікується неживе, – показати живих, тобто людей, тобто нас. Людей у споживацькому світі. Людей у світі. У в’язниці, яку ми часто не помічаємо, бо саме її вважаємо свободою. У світі, де незрозуміло, хто є в’язнем, а хто наглядачем. Мораль – замислитися над тим, чи, власне, ми насправді є живими. Втім, навіть споживацтво, взаємозалежність реклами й людей, свобода і в’язниця, здається, не є єдиною темою цієї повісті, хоч вони й на поверхні. Один із розділів, під назвою «Off», а також завершення, під назвою «Упс», говорить про щось іще глибше, ще вагоміше, ще визначальніше для екзистенції, ніж свобода,

Ця книжка могла б бути популярнішою в тих суспільствах, де споживацтво досягло вищих рівнів, ніж у нас, вона могла б стати зброєю певних рухів, наприклад, таких, як décroissants у Франції (якщо коротко, то це ті, хто, маючи статки, збирають їжу по смітниках і купують одяг у секонд-гендах, з метою привернути увагу до надміру споживання, зведення «бути» до «мати», до обкрадання природи). Тому я думаю, що «Кружляй, заробляй, плач» також могла б бути перекладена – за умови, якби хтось у розвинених (умовно – цивілізованих, але для décroissants це слово містить радше негативну конотацію) країнах бажав перекладати щось з української.

Йоганнес Шваліна. Мовчання говорить

Йоганнес Шваліна. Мовчання говорить. Теперішнє залишається, тільки час минає. Зміцнювати мир, осмислюючи минуле / Переклад із німецької Ольги Плевако. - Київ: Дух і літера, 2016

Йоганнес Шваліна. Мовчання говорить. Теперішнє залишається, тільки час минає. Зміцнювати мир, осмислюючи минуле / Переклад із німецької Ольги Плевако. – Київ: Дух і літера, 2016


Протягом останніх років в Україні, вслід за світовою тенденцією, дедалі активніше говорять про потребу опрацювання болісної пам’яті, зокрема пам’яті про історичні трагедії. Про це немало йшлося і на сторінках «ЛітАкценту», зокрема в інтерв’ю з літературознавицею Іриною Старовойт, у відгуках на перекладні книжки, де в художній формі йдеться про трагедії ХХ віку в особистій долі героя, яка прямо співвідноситься з долею цілого народу (тут, тут і тут)

Були миті, коли мені закрадався сумнів: чи варто так наполегливо озиратись назад? На позір здається, що варто, аякже, хто ж не знає фрази «Без минулого немає майбутнього»? Але всі ті, хто пережили жаске, – чи пам’ять не є для них непосильним тягарем? Якщо вже на те пішло, то чи не є справедливішою теза «Є минуле, з яким н е м а є майбутнього»?

Книжка швейцарського автора Йоганнеса Шваліни є теоретичною базою всього того, що ми собі читаємо, думаємо, припускаємо на цю тему. Теолог і, як не дивно, бізнес-консультант, він опрацьовує свідчення жертв і катів Голокосту, а також нащадків і одних і інших, наводить коментарі психологів і філософів, аби з’ясувати причини й наслідки мовчання про травми, показати, що проговорення пережитого й завданого болю необхідне для зцілення обох сторін і – ширше – всього суспільства.

Тема актуальна, але опис ситуації дещо несподіваний, адже багато хто з нас уявляє Німеччину як країну, що покаялась у своїх злочинах і зробила все для того, щоб унеможливити їх у майбутньому. Втім, як випливає з книжки Йоганнеса Шваліни, етнічного німця, Німеччина зробила це лише на політичному, академічному рівні, тоді як на особистому, біографічному більшість катів нацистської системи і після війни обіймали високі посади, ніколи ані не говорячи про свої злочини, ані в них не каючись, – про це свідчать уже їхні діти.

І часто якраз власні діти чи інші нащадки – як жертв, так і катів – мучаться минулим своїх родичів – і, як правило, через мовчання тих, хто це прожив. «Неусвідомлена спадщина вимагає набагато більше зусиль, ніж усвідомлене опрацювання пережитого». Автор аналізує психологічні проблеми й життєві труднощі нащадків одних і інших.

Шваліна не зупиняється на дослідженні феномену мовчання. Він повсякчас наголошує на тому, що неопрацьоване минуле дає про себе знати в сьогоденні, що убивці пам’яті готують умови для завтрашніх убивств, – це нібито здається очевидним, бо в певних середовищах про це багато говорять, але Шваліна показує, як саме це стається, як утворюються нові конфлікти при зміні поколінь, як наступні тягнуть вантаж попередніх, якщо попередні не скинули його з себе детальним пропрацюванням.

В окремих статтях авторства інших дослідників ідеться про замовчування Голокосту на теренах Росії та України, а також, досить побіжно і, треба сказати, не надто переконливо сказано про шанси на примирення у нинішньому конфлікті між Україною та Росією.

Один із розділів (знову авторства Шваліни) присвячений успішним прикладам досягнення миру, описові того, як проговорення злочинів, прощення та примирення відбувались у ПАР – між тими, хто провадив політику апартеїду, і тими, хто від нього потерпав. І тут Шваліна приділяє велику увагу прощенню, яке дехто вважає християнською категорією, незастосовною в політиці та суспільному житті, але автор доводить: це те, що може дати добрі плоди в усіх царинах життя, зокрема і в примиренні ворогуючих груп. З властивою йому ґрунтовністю, яка дозволяє уникнути демагогії, автор на прикладах доводить, що прощення справді дозволяє вийти з зачарованого кола взаємних відплат.

Далі, оскільки автор є ще й бізнес-консультантом, ідеться про те, як усі ці знання можна застосовувати в дипломатії, Шваліна дає чіткий інструментарій, як опрацьовувати минуле – на особистому, сімейному, міському, національному рівнях.

Якщо раніше я вагалася між тим, чи пам’ять однозначно корисна, а чи може йти на шкоду (унеможливлює повноцінне пережиття сучасності), Йоганнес Шваліна став автором, який остаточно переконав мене в тому, що на шкоду йде радше НЕпам’ять і що прощення (яке варто застосовувати не лише в індивідуальній, але і в юридичній та політичній площинах) не має передбачати забуття, бо саме воно – шлях до повторення трагедій.

Логічно, ця праця викликає в пам’яті книжку Віктора Франкла «Людина у пошуках справжнього сенсу» (детальніше про неї – тут). У ній також ідеться про Голокост – автор сам пережив концтабір і описує свій досвід, при цьому він, психолог, говорить про схильнощі, але найголовніше – здатнощі людини як виду. Франкл виходить із того, що кожної миті людина сама обирає, як сприймати довколишню дійсність і як повестись – гідно чи негідно. Франкл описує людську поведінку, якій, здається, не можна знайти прощення, та все ж таки вірить у людину, бо показує й інші приклади – самопожертви, подиву гідної людяності, і саме ці приклади обирає за відправну точку.

Йоганнес Шваліна так само виходить із того, що людина сама обирає, зокрема те, яким буде її ставлення до власного минулого, до людей, які стояли по інший бік барикад. Але, крім того, швейцарський дослідник показує, що кожній людині притаманне зло, «Ми – на наш погляд – кращі й цивілізованіші, ніж наші предки. Але це всього лиш благодать пізнього народження і милість моменту, які вигідно відрізняють нас від наших батьків і дідів». Як не парадоксально, але саме усвідомлення власної схильності до зла може нас чомусь навчити, зокрема – прощати й миритись.

В останні три роки, коли ми наполегливіше, ніж до 2014-го, говоримо про важливість історичної пам’яті, зокрема пам’яті про трагедії, стається багато чого такого, що робить цю книжку ще актуальнішою, ще більш затребуваною саме для нас, українців, – маю на увазі поведінку польських політиків у році, що минає. Автор свідомий саме української потреби в цій праці, бо частково готує її й на нашому матеріалі, хоча до промовистих прикладів останнього року не встигає дійти. Нам же лишається брати її як дороговказ.

Коментарі

новини
анонси
книга дня
© Літакцент, 2007-2017. Передрук матеріалів тільки з дозволу редакції.
тел.: , , е-маіl: redaktor(вухо)litakcent.com
Двигунець – Wordpress
Дизайн – Юрій М. Барабаш