Тисяча і одна ніч з Іваном Карповичем

Івченко Владислав. Одіссея найкращого сищика республіки / Владислав Івченко. – К. : Темпора, 2016
Івченко Владислав. Одіссея найкращого сищика республіки / Владислав Івченко. – К. : Темпора, 2016

Музо, повідай мені про бувалого мужа, що довго
Світом блукав, священну столицю троян зруйнувавши,
Всяких людей надивився, міста їх і звичаї бачив,
В морі ж багато біди і тілом зазнав, і душею,
Щоб і себе врятувать, і друзів додому вернути…

Так міг би починатися новий роман Владислава Івченка – «Одіссея найкращого сищика республіки», що вийшов у видавництві «Темпора» і у квітні 2016 року був презентований на «Книжковому Арсеналі» в Києві. Утім, у сумського автора перша фраза залізно-прозаїчна: «Потяг прибув до Ромен уночі…» І мандрів, і напастей, і нових знайомств, і морських пригод у романі анітрохи не менше, ніж у славетній гомерівській поемі. Бракує хіба епічного спокою – динаміка розповіді нагадує радянський шлягер «Наш паровоз, вперед лети!» Скажіть, у якому ще творі герой в одному абзаці підриває ворогів динамітом, дострілює недобитих, віддає наказ будівельникам поставити пам’ятник коханій, їде на автівці до Мессіни, сідає на паром до Реджо-ді-Калабрії, опиняється в Сицилії і планує подальшу подорож до Неаполя й Барселони?! А в іншому – втікає від французької розвідки, живе кілька тижнів в Англії і вирушає з фальшивим паспортом до Мурманська. Не вірите? Прочитайте роман і переконайтеся самі.

Як і античного героя, найкращого сищика Івана Карповича Підіпригору добряче носило світами. Тільки вирушив він у подорож східніше острова Огігії, а завершив її західніше Ітаки. У перших п’яти історіях герой петляє Російською імперією, що вже розпадається, маршрутом Єлисаветград – Катеринослав – Одеса – Нарва – Царицин. А далі, в наступних семи повістях, перетнувши кордон із контрабандистами, блукає Болгарією, Трансільванією, Іспанією й через Англію та Росію вертається в Україну. У сищика – чітка мета: знайти доньку і кохану. Але на шляху до них Івану Карповичу довелося здолати безліч перешкод і розплутати купу злочинів. Він шукає викрадену дитину й скіфське золото, втручається у війни гангстерів, потрапляє в тоталітарну секту і в кораблетрощу.

Владислав Івченко стабільно вигадливий, його веде «незникаючий оповідний азарт», як слушно помітив Євгеній Стасіневич. Попереджаю: на планеті Земля практично не лишилося локацій, куди письменник ще не закидав героя. Слідів Івана Карповича нема хіба ще в джунглях Амазонки чи на Північному полюсі, не пірнав він також до Маріанської западини. А в космосі вже побував. Складається враження, що романіст тицяє навмання олівцем у глобус – і Підіпригора слухняно шкандибає пакувати валізи.

Наша «Одіссея» – це своєрідний п’янкий коктейль із «Тисяча і однієї ночі» та пінкертонівщини. Від першої – барвисті гірлянди казок і легенд із купою вставних історій. А від другої – фірмова фабульна гарячка та сенсаційно-кримінальні теми: сищик женеться за вбивцями чи грабіжниками, потрапляє в пастку, вступає у двобій зі злом і будь-що перемагає. Івченкові повісті «Скіфське золото», «Каталонські сюрпризи», «Стрілянина у горах, стрілянина на морі» чи «Облога замку в Трансільванії» легко можуть розчинитися серед якихось оповідок про Ната Пінкертона «Фатальна поїздка на санях», «Натурниця-вбивця», «Кривавий олтар» чи «Злодій Гризам, приборкувач левів», за якими божеволіли і гімназисти, й інтелігенти на світанку ХХ століття. І питання, чого тут більше – постмодерністської іронії щодо жанру або бажання повторити столітній рецепт успіху?

Сумський автор культивує власні формули: а) неприступна фортеця, де ховається злочинець, мов кощієва смерть; 2) замкнена спільнота чи локація, у якій ув’язнюють сищика; 3) mad scientist, чиї експерименти над людьми несуть загрозу – і Підіпригора мусить його знешкодити. Часом ці формули змішуються. Наш автор майстерно вишиває по канві, вплітаючи міфологічні, філософські та літературні нитки. Кого тільки немає в цій авантюрній каруселі! Тут вам і Ніцше з Фройдом, і Гомер з Платоном, і Остап Бендер з доктором Гальванеску, і лікар Піддубний з прекрасною Альчестою. Текст нагадує читацький щоденник автора. Додайте ще легкі натяки на гомерівський епос – і сходження до підземного царства, і шалений шторм, і прекрасних сирен. Навіть троянського коня притягли з «Іліади»!

Перегуки з мандрами Одіссея, звісно, викликають асоціацію з таким же монументальним опусом – «Уліссом» Джеймса Джойса. Владислав Івченко написав щось цілковито протилежне до вершини модерністської прози. Наскільки джойсівський роман складний і герметичний, вимагає інтелектуальних зусиль і ґрунтовної освіти, настільки твір сумського автора легкотравний і розважальний, він демонструє торжество масової культури. Активний супергерой, багатоярусні авантюри, неймовірний драйв, курйози, таємниці і жахи – усе свідчить про те, що історії про Підіпригору писалися з насолодою. І таку ж насолоду від легкості читання прогнозовано отримує читач. У світ «Одіссеї» хочеться зануритися по маківку!

В Івченка є лише один серйозний ворог, і ім’я йому – багатослів’я. Місцями розповідь нагадує автоматичне письмо, неконтрольований потік із фройдівського «Воно», з яким письменницьке «Я» не може дати собі раду. У ролі Внутрішнього Цензора, очевидно, виступає темпорівський суворий редактор з добрими очима Олександр Стукало, який намагається увібгати тісто в діжку і надати йому певної літературної форми. Іван Карпович прекрасний, коли стріляє з манліхера чи визволяє з полону красиву панянку. Але коли вража мати смикне його вступити в стонадцятий морально-філософський диспут про природу людини чи владу грошей, подібний до фейсбучних батлів, так і кортить гримнути: «Карповичу, стули пельку!»

На сторінках «Одіссеї» письменник традиційно не промине нагоди поспілкуватися з уявними літературними критиками. Не будемо його засуджувати: інтерв’ю письменників читає менше народу, де ж і ділитися естетичними поглядами, як не в улюбленому творі? «Ви – чудовий письменник», – каже пані Анетта. – «Письменники, а головне критики, так не вважають», – кокетливо відповідає Підіпригора. Далі літературна дискусія продовжується на пароплаві, де петроградський науковець Вялькевич розповідає про власні пріоритети в прозі: «– А вам які пригоди подобаються? – Мені більше детективні… Тільки щоб без містики. Я ж учений, коли читав у вас про вовкулаків чи живих трупів, а тим паче про драконів, аж червонів. Ні, я розумію, що підліткам таке подобається, але ж у детективі мусить бути все чітко та логічно», – а що Іван Карпович говорить, що й у житті повно всього «нечіткого» і «нелогічного». А під фінал у диспуті з Югуртою (вітання від Йогансена) він формулює мистецьке кредо: «Оповідки мої не для навантаження, а для розважання, щоб могли люди прочитати про цікаве, отримати задоволення». Літературна слава біжить поперед сищика, часто обтяжуючи йому життя. Не один раз злочинці, начитавшись про його подвиги і вивчивши всі улюблені прийоми, викликають героя на двобій, прагнучи взяти верх над легендарною особою. Утім, це мотив був присутній і в трьох попередніх книгах циклу.

Чого стало значно менше – то це політики. Уважний читач помітить, що в заголовках романів «імперія» цього разу поступилася «республіці». Однак Іван Карпович, колишній філер, монархіст, оборонець дому Романових, далекий від революційних баталій Петрограда чи Києва. Зайнятий розслідуваннями абсолютно кримінальних історій, він практично не згадує про бунтівників, за якими колись полював. Хіба час від часу нарікає на важкі часи і моральну деградацію людини під час війни й розпаду імперій: «…люди якось надто легко пускалися берега… Злочин тепер не те, про що замислюються», «…Тепер пришвидшилося все, закрутилося, зірвало багатьох людей, які про коріння забули, про минуле та майбутнє, тільки нинішнім днем живуть». Сам же сищик мужньо і стійко ухиляється від мефістофелівських спокус очолити мафіозний синдикат чи стати «герцогом Наддніпрянщини та великим гетьманом нової Запорізької Січі».

Про Центральну Раду Підіпригора уперше довідується аж на 410 й сторінці, коли представник Тимчасового уряду Сільванський закликає його боротися за майбутнє Росії проти мазепинців. Однак Іван Карпович не хоче мати з урядом жодних справ. Далі втягнути в геополітику сищика намагається французька розвідка, якій вигідно руками Підіпригори дискредитувати український рух і не допустити розпаду імперії, не дати німцям виграти війну. Герой втікає, бо не хоче, щоб його шантажували і використовували в політичних іграх.

Замість справи державної – в голові сищика амури. Іван Карпович у попередніх романах не відрізнявся моногамією, але в «Одіссеї» йому фатально не щастить із жінками. Хоч юні панянки, захопившись супергероєм, мріють пізнати з ним перші радощі сексу, як Агнешка, проте кохана Єлизавета Петрівна зраджує Підіпригорі …oops! …із жінкою. В окремий момент для утомленого й розчарованого мандрівника любощі, до яких він завжди був ласий, перетворюються мало не на медичні процедури! На щастя для героя і читачів, йому вдалося знайти жінку своєї мрії, яка знову розпалила пристрасть у холодному серці. Але щоб дізнатися, хто ця красуня і як сищику вдалося завоювати її, треба спочатку прочитати всі історії з рубрик «Пригоди. Подорожі. Фантастика».

Наприкінці «Одіссеї» виникає одне питання – чорт забирай, а що далі? Івченко пошле героя працювати в Скотленд-Ярд чи в агенцію Ната Пінкертона? Відправить у далеку експедицію в Антарктиду? На машині часу перенесе в майбутнє чи в доісторичне минуле? Або все ж занурить у вир визвольних змагань та Громадянської війни на Україні, щоб сищик зіграв свою роль у спробі створити власну державу й отримав зрештою визначену національну ідентичність? Відповідь знає тільки письменник. А нам, читачам, доведеться терпляче чекати наступної серії цього захопливого пригодницького серіалу.