Мовосрач, грамар-наці та гримаси українізації

«По-моєму, прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной», — у двадцятих роках, як і нині, так уважав багато хто. Тоді не було суворого й точного терміна «мовосрач», але саме це явище було.

Українізація почалася з шовіністичної теорії боротьби двох культур, яку 1923 року сформулював другий секретар ЦК КП(б)У Дмитро Лебідь. Він заявив, що в Україні існують дві культури: російська — міська, пролетарська і прогресивна, та українська — сільська, дрібнобуржуазна і відстала. Боротьба цих двох культур неминуча, але українізація за таких умов означає реакцію, гальмування прогресу, «ибо национализация, т. е. искусственное насаждение украинского языка в партии и рабочем классе при нынешнем политическом, экономическом и культурном соотношении между городом и деревней — это значит стать на точку зрения низшей культуры деревни по сравнению с высшей культурой города».

У квітні 1925 року ЦК КП(б)У ухвалив резолюцію про українізацію, згідно з якою справа зміцнення союзу робітничого класу з селянством та зміцнення диктатури пролетаріату вимагала опанування української мови й українізації. Слідом ВУЦВК і Раднарком ухвалили спільну постанову про заходи для термінової і повної українізації радянського апарату. До речі, українізації не підлягало тільки ДПУ, там і надалі послуговувалися російською мовою.

Від службовців, партійців, апаратчиків вимагалося пройти курси української мови й українознавства та скласти відповідний іспит. Опір українізації був шалений: підняв голову й зашипів «русскій мір», усі провінційні тьоті Моті, усі Рини Мазєніни кляли українську мову, добуваючи заповітну довідку.

«Примари українізації». Малюнок Івана Падалки
«Примари українізації». Малюнок Івана Падалки

Траплялися й казуси. Письменник і перекладач Степан Ковганюк згадував: «Незважаючи на те, що я в школі викладав мову й літературу, мені однак треба було подати довідку про ліквідацію своєї “української неписьменності”. Такі тоді були вимоги, що зродили й анекдот: “Яка мова найтрудніша в світі?” — “Українська, бо її не знають самі українці”. Я мусив записатись на тримісячні вечірні курси. Викладав на них молодий, вродливий, статурний лектор Свашенко, котрий, казали, вчив української мови самого секретаря ЦК КП(б)У Л. М. Кагановича. Друкарки, рахівники, всі ранги службовців запобігливо заглядали Свашенкові в очі, напропале кокетували, неймовірно калічачи “эту чортову украинскую мову”. Від нього бо залежало, залишити ще на три місяці чи видати спасенну довідку. Свашенко, правда, не зловживав своєю всемогутністю, він швидше хизувався поблажливістю. Та інакше не могло й бути, бо коли б він вимагав від своїх учнів справжніх знань, їх довелося б залишати на курсах “вічними студентами”.

Першого ж вечора Свашенко запитав, хто з курсантів може що-небудь сказати про творчість Шевченка. Всі похнюпила голови. Я встав і прочитав стислу лекцію. Свашенко витріщив очі і сказав залишитись після занять.

— Як ви сюди потрапили? — спитав він, коли я зайшов до нього в канцелярію.

— Так і потрапив. З мене вимагають довідку.

— Вам тут робити нічого, — усміхнувся Свашенко. — Приходьте завтра перед заняттями, я приготую вам довідку, та й ідіть з богом.

— Дякую.

Довідка якимось дивом і досі збереглась у мене, і я, переглядаючи старі папери, маю приємність прочитати:

ПОСВІДЧЕННЯ
Тов. Ковганюк С. П., складаючи іспита з української мови та українознавства, виявив знання, потрібні для коректора».

«На жаль, багато таких є». Малюнок Лео
«На жаль, багато таких є». Малюнок Лео

«Я вам русским языком говорю, что у меня в учреждении украинизация проведена на 100 %»

Український письменник, напівнімець і напівукраїнець, Майк Йогансен уважав українізацію химерним явищем: «І слово воно якесь чудне — щось на штиб італізації італійців або германізації німців». Йогансен глузував і з російськомовних дамочок, як гидували українською, і з шахраїв, які почали заробляти «плюшки» на хвилі патріотизму, як-от у гуморесці «Професори українізації»: «Професор Нарбонов оце закінчував лекцію на тему “Українські прикметники та їхня роль у великому переселенню народів”.

Машиністки Мура й Ната сиділи, як зачаровані, вдивляючись у блискучі окуляри шановного професора. Отут за оцим білим лобом ховалися всі українські прикметники і роїлися різноманітним натовпом, ждучи наказу з нервових центрів професора Нарбонова, щоби, каскадом з’явившись на світ, оглушити, ошарашити, приголомшити несвідомих і боязких слухачів.

“…на цім я кінчаю. Чи є в кого якісь запитання?” — пронеслося по залі великої установи останнє речення і уперлося в мовчанку. Десь зашепотіло і раптом сипнули запитання.

“Скажіть, чому українська мова така трудна?”, — кокетливо запитала гарненька Ната. — Я прекрасно вчилася по-французьки й було дуже легко — мерсі мадам; і по-англійськи також: олрайт і гудбай, але українська мова занадто тяжка для мене — скажіть, чому це так?” — “Скажіть, коли в нас буде іспит”. “Я все одно провалюсь — я зроду не вивчу цієї мови”. “Де ви живете професор?” “Ви добре знайомі з усіма українськими письменниками?”

«Зрозумів». Малюнок Льва Каплана
«Зрозумів». Малюнок Льва Каплана

«Почався трьохмісячник української культури. Хроніка.

— Ну, слава богу, — три місяці як-небудь потерпимо! А то ж думалося, що назавжди».

Професор Нарбонов методично зняв окуляри й звів їх угору. “Прошу вас, не поспішайте. Я одповім усім”. Професор добув з кишені хустку, протер окуляри і почав відповідати. “Так, українська мова дуже важка і це саме через її милозвучність. Грубе європейське чи російське вухо не може вловити тонкощів української мови. Нехай європеєць вимовить слово «паляниця». Хай спробує. Або краще нехай і не пробує. Так, іспит буде швидко. Так, громадянка Орліва може провалитися на іспиті, бо вперто пише і називає себе Орлова, а не Орліва, як треба по-вкраїнському. Так, професор живе недалеко — в Народному університеті. Так, професор прекрасно знайомий з усіма українськими письменниками. В Сосюри й Хвильового він хрестив дітей. З Йогансеном він жив на дачі в Норвегії. З Кулішем Пантелеймоном варив куліш на березі Дніпра коло могили Шевченка. З Кулішем Миколою вкупі писав «Дев’яносто сім», причім Куліш написав усіх тільки тридцять; а він, професор Нарбонов, шістдесят сім”.

Професор Нарбонов одяг фетровий віденський бриль і поважною ходою подався з залі».

Остап Вишня. «Українізуємось» (1926). Обкладинка Олександра Козюренка
Остап Вишня. «Українізуємось» (1926). Обкладинка Олександра Козюренка

Збірка гуморесок Остапа Вишні за три роки — протягом 1926–1928-го — витримала чотири видання! Тоді ж таки вийшла в перекладі російською. Сьогодні найвідоміша «усмішка» з цієї збірки — «Чухраїнці».

У гуморесці «Дещо з українознавства» окремо для русотяпів і для патріотів пояснюється, що таке Україна, українці і їхня мова. Для русотяпів:

«Населення на Вкраїні — малоросійські хохли.

3вуть їx солопіями. Вони всі в широких штанях. Балакають мужицькою мовою i співають малоросійських пісень з гопаком.

Мужицька мова тепер державна, i всі її повинні знати.

Вона дуже подібна до російської.

По-російському “трест” i по-українському “трест”. “Синдикат” i по-російському i по-українському “синдикат”. “Тантьєма” так само i по-російському, i по-українському.

Так що різниці майже нема ніякої, i вивчитися тої мови для тих, кому я оце присвячую своє українознавство, нетяжко.

От тільки слово “процент” по-українському не процент, а відсоток. Але зміст його однаковісінький.

А там біржа, золото, червінці, банкноти, стерлінги, долари — це однаково i по-російському i по-українському.

Отже, не бійтесь українізації».

Остап Вишня. «Украинизируемся» (1928)
Остап Вишня. «Украинизируемся» (1928)

Для щирих патріотів:

«Дніпро на Україні найбільша річка, йде вона вiд Мiссiсiпi через Гольфштром у Синє море. Раніш по Дніпру плавали “Титаніки”, але треклятущi кацапи випили Днiпро-Славуту, i він трохи ніби висох.

Але то дурниця: тую воду Дніпровую за допомогою Франції з кацапів ми видавимо.

Мова на Україні найкраща, небо найкраще, ґрунт найкращий, залізниця найкраща; народ найкультурніший.

На північ від України живуть треклятущi кацапи, що годуються виключно українцями.

На Сході поляки, дуже хороший, братній народ.

А далі вже йде Європа, що чекає на українську культуру».

«Перли українізації». Малюнок Бориса Фрідкіна
«Перли українізації». Малюнок Бориса Фрідкіна

«В інструкції про боротьбу з грипом Харківського окрздраву в руському тексті сказано “больной должен находиться в постели”, а в українському тексті — “хворий мусить бути біля ліжка”.

Лікування по-руському, лікування по-українському».

Були в ті часи і грамар-наці. Щоб українська мова максимально відрізнялася від російської, почали придумувати безліч нових штучних слів. Йогансен, наприклад, волів німецьке слово «парикмахер» замість «голяр». А у вірші «Обчиркачі» для «Червоного перцю» він склав цілий список таких слів: «Взутярні, мутри, електровні, виробні, крутні і силовні, висока піч, сталеві “криці”, стіжки й єгипетські “гостриці”».

Степан Ковганюк працював коректором в урядовій газеті й особисто знав одного такого грамар-наці 20-х: «Літературним редактором (редактором мови, як тоді казали) у нас був якийсь Бровко, працівник редвідділу Раднаркому. Про нього ходили чутки, що він знавець мови. Бровко, мабуть, був велике цабе, бо матеріали йому носили в Раднарком і він приходив до ВУЦВК лише по зарплату. Одного разу він зайшов і до нас в редакцію. Високий, довгобразий, вайлуватий, він з великим зусиллям витягав з горла слова і, видно, високо цінив їх. Він не говорив, а промовляв з почуттям власної гідності, і навіть штукар Дубов серйознішав при ньому й не розказував анекдотів. До редакції тоді саме надійшло запитання: як буде по-українськи “погасить марку”. Дубов спитав мене. Я відповів, що не було б гріха, коли б ту марку “гасити” й по-українськи.

— Е-е! — підняв пальця вгору Дубов. — Так кожен може сказати. Ні, як буде “погасити марку” по-українському?

Про це він запитав і Бровка. Знавець мови наморщив лоба, засопів носом. Постоявши непорушно хвилин зо три, він відповів:

— Це питання дуже серйозне. Я дам вам відповідь пізніше.

Днів через кілька Дубов вбіг до нас в кімнату, збуджений, як завжди, коли приносив якийсь новий анекдот. Але на цей раз його схвилювало інше:

— Ну, то знаєте, як буде по-українському “погасить марку”?

— Ні, не знаємо, — признались ми з Грицьом.

— Бровко прислав відповідь. “У-мо-ри-ти марку!” О! Оце по-українському! О! — і побіг по відділах повідомляти цю новину».

«Успіхи українізації в Харкові». Фото з журналу «Нова генерація»
«Успіхи українізації в Харкові». Фото з журналу «Нова генерація»

На місцях часто-густо стратегії українізації нічим не відрізнялися від теперішніх «просвітянських» і «свободівських». Популярний фейлетоніст і сатирик Петро Котик уклав цілу інструкцію для українізації клубів.

«Насамперед зовнішній вигляд. То не українізований клуб, коли там не висить на стінах та по кутках принаймні з 30 вишиваних рушників та плахт. Тепер написи й плакати. Тут поморочиш голову, поки добереш. А все ж таки добрати можна. Ось, наприклад, замість “Курить запрещается” ви пишете “Заборонено курити”, а далі додайте “Цигарки”. Не шкодить під низом написати: “Курити люльки дозволено”. Це одразу ж надасть нашому клубові українізованого вигляду. Ви уявіть собі, всі курять люльки, куди не глянеш — скрізь люлька, просто тобі Січ, а не клуб. Незручно, правда, щоб і в юнсекції смоктали підлітки люльку, а проте тут можна замість люльки дати кізяка. Кізяк — українського походження, й за русифікацію його боятися нема чого.

Добре, коли в клубі буде буфет, тільки ж його теж треба українізувати. Всякі лимонади, зельтерські, плюшки та бутерброди одкиньте — то джерела чужої культури. А нам — української. Насамперед на видному місці поставте батарею зеленуватих пляшечок. Тільки виправте написи на ярличках. Там хоч і по-українському написано, а проте помилка — “очищене хлібне вино”. — Яке там “вино”, — скаже вам кожний український дядько, —сама що не є горілка. Так отож виправте, а потім поставте на стіл вареники, ковбаси, сало, борщ. Ковбасу та борщ українізуйте теж, а то в нас, бува, на вивісках і в меню ще й досі подекуди пишуть “малоросійський борщ”. Брешуть — наш, український. Репертуар п’єс для вистави вам відомий уже давно, ви його й самі виставляєте: “Кум-мірошник”, “Наталка ІІолтавка”, “Москаль-чарівник” тощо.

«Чемпіон на лопатках». Малюнок Юлія Ганфа
«Чемпіон на лопатках». Малюнок Юлія Ганфа

«Ставиться питання про можливу українізацію циркової роботи («Комуніст», 8 квітня)

— І тобі не сором: самого Піддубного за три хвилини поборов, а от Ізюмова за три місяці ніяк не подужаєш».

Овсій Ізюмов — автор самовчителя української мови, численних підручників, посібників і популярного російсько-українського словника.

Не забудьте ще українізувати всякі оповіщення, програми, афіші тощо. Тільки дивіться спочатку в академічний словник. Ось нам треба написати: в середу виступає струнна оркестра… тощо. Ви подивіться в словнику на “О” і побачите: “оркестр — оркестра, банда”… Навіщо вам вибирати “оркестра” — це ніби по-російському. Ви берете друге слово й тоді у вас буде: виступає струнна банда, диригує відомий у Києві бандит… (не лякайтеся — це означатиме “дирижер”). Улаштуйте ще до цього всього цікавий диспут на тему “Як правильно треба писати — зідхати чи зітхати, лямпа чи лампа”, запросіть двох мовознавців (тільки не підпускайте їх близько одне до одного, а якщо трапиться, так і розмиряйте), і у вас у клубі українізація вже, як то кажуть, “в шляпе”. Ну, а якщо ви, керівник клубу, вже й самі українізувались, то можете сміливо сказати: у мене українізація в сивій шапці».

Усі статті з циклу “20-ті LIVE з Яриною Цимбал” читайте тут.