2016: читач переріс автора? а видавця?

Оксана Щур
Оксана Щур

Підсумовуючи результати 2016 року в літературі та книговиданні, експерти погоджуються в тому, що вал перекладної літератури перевищив пропозицію з боку першо- і навіть другорядних українських авторів, увага до нон-фікшну зросла, а прозової книжки, цінність якої визнали би всі, не з’явилося.

Натомість читання набуває популярності. Принаймні, купівля книжок (чи вміння підтримати розмову на тему «а ви чули») знову, здається, вважається однією з рис сучасної освіченої людини. Про це свідчать черги на вході до столичного Книжкового Арсеналу, натовп у львівському Палаці мистецтв під час Форуму видавців, поява численних регіональних фестивалів та ярмарок відповідної тематики. А ще починають відроджуватися книжкові рубрики, які кілька років тому (фахові читачі ЛітАкценту точно це завважили!) скоротилися катастрофічно. Окрім нішевого ЛітАкценту, який спеціалізується суто на літературі, тепер є ще ТСН.Книжки, розрахований на ширшу аудиторію, з’являються огляди новинок на Українській правді, Збручі, BBC.Україна, у глянцевих Vogue та ELLE, продовжує існування тематична сторінка у газеті «День». Помітний ривок зробив сайт Читомо – їхня тематика ширша, бо пишуть не лише про літературу, а про книжки загалом, включно з видавничими та маркетинговими аспектами. Перелік цей – не вичерпний. Можна й продовжувати.

Тобто попит зростає. Так само, як і ціни на книжки.

Ситуація потребує спеціальних соціологічних досліджень, комплексної аналітики тощо. Однак і без цього спостережливий учасник культурного процесу помітить, що в нас формується, сказати б, «середній рівень» читацької аудиторії: поміж високочолими інтелектуалами, котрі хорошу книжку якщо не куплять, то принаймні відстежать або навіть і прочитають та обговорять, та якнайширшою аудиторією – тими, хто звертає увагу на зміст книжки, а не на красу мови автора чи добросовісність перекладача. Саме вони здатні здійняти таку хвилю обурення, щоб видавництво відкликало наклад видання халтурного перекладу. Або придбати в достатній кількості хороший наукпоп, який на етапі планування виглядав для видавця не надто комерційно успішним.

А що з пропозицією?..

З книжковим дизайном справи ліпші. Вигляд обкладинки впливає на продажі, це вже перевірено. Тому книжки дедалі частіше виглядають так, щоб: а) привернути увагу покупця; б) щоб читачеві не соромно було сфотографувати модну книжку поряд із чашкою і виставити в соцмережах.

Що ж до перекладних видань, то тут очевидно не вистачає фахівців уже згаданого середнього рівня. Для прохідної книжки, яка «житиме» півроку-рік, не обов’язково залучати перекладача високого класу; тим більше, що таких перекладачів у нас небагато і не варто допускати, щоб вони скотилися в заробітчанство. З іншого боку, чи то школу втрачено, чи то з інших причин, більшість із тих, хто погоджується працювати в стислі терміни і за невеликі гроші, демонструють відповідний результат. І причина не лише в тому, що скупий платить двічі. Різко зросла кількість пропозиції роботи, і перекладачі та редактори як фахові групи виявилися до цього не готовими. Мало хто вміє швидко перекласти на хорошу українську, володіючи синтаксисом й лексикою і не витрачаючи тижнів на шліфування абсолютно всіх стилістичних тонкощів. Так само мало хто вміє переробити кострубатий набір речень на красивий україномовний текст. Про нюанси правописно-коректорських ігор краще не згадувати.

З авторами – ще гірше. Розслабилися. В умовах відсутності жорсткої конкуренції, можливо, й можна створити найкращу українську книжку року. Можна навіть продати права за кордон, і там роман перекладуть краще, ніж він написаний, а потім ще й поредагують (в Україні теж є такі прецеденти – коли перекладач талановитіший за автора оригіналу). Але читач-то теж може вибирати, на що витратити час і гроші – на вітчизняну літературу чи зарубіжну, на укрсучліт чи класику, на Малярчук чи Тучкову, Капранових та Винничука чи Загребельного з Шевчуком, ну і так далі. І це ми ще не враховуємо, що багато хто читає не лише українською. А дехто взагалі не хоче за це платити.

Окреме питання – видавці. Честь і шана кожному, хто лупає цю скалу. Але наскільки готові видавничі програми до того, щоб формувати читацькі смаки? Де межа між відповіддю на актуальний запит суспільства та кон’юнктурою і спекулюванням на болючих темах? Чи справді бідкаються через пасивність читацтва та книготоргівлі – а чи через невміння адаптуватися до сучасних вимог ринку? Наскільки об’єднаним є видавниче середовище – і чи готове воно боротися за пільги, промотувати читання, розвиватися, пропонувати програму реформування галузі – включно з тими видавцями, які не делегували представлення своїх інтересів відповідним організаціям?

Цей рік закінчується із відчуттям незавершеності. Очевидно, що зміни є (вони й раніше були), і що незабаром станемо свідками чіткого оформлення нових тенденцій. Зрушення необхідні, і вони відбудуться, бо інакше розрив між попитом та пропозицією стане ще більш очевидним. Пропонувати культурний продукт під гаслом «і так куплять» уже не вийде; не так добре вийде.