Навіщо читати Пінчона

Ілюстратор - Javier Muñoz
Ілюстратор – Javier Muñoz

Томаса Пінчона треба читати, бо:

1. Це провідний американський письменник. Живий класик. Центр тамтешнього канону. Один із чотирьох їхніх найвизначніших сучасних – разом із Доном Делілло, Філіпом Ротом і Кормаком Маккарті.

2. Кожен його твір – це подія. Літературна й біографічна. Адже він такий потайний, що дізнатися щось нове про нього можна хіба з його художніх текстів.

3. Він багато пише про фільми, музику й інші книжки. А хто з нас не любить дивитися фільми, слухати музику й читати про непрочитані книжки?

4. Його цікаво перечитувати. Так, читати його непросто, але перечитувати – суцільне задоволення. Щоразу наче іншу книгу читаєш. Це визнають усі, хто зважується його перечитати.

5. Його твори безнадійно переказати, адже вони про все, але в найменший спосіб – про сюжетні колізії. Тож читання Пінчона – це різновид одночасного гортання кількох енциклопедій, незрідка – вузькофахових.

6. Він багато пише про Україну: про гайдамаків (у «Виголошенні лоту 49»), про Львів (у романі «Супротидення» є про львівську математичну школу і не тільки) і Київ (в останньому романі є нью-йоркський бар із такою назвою), про тебе, мене й нас усіх, бо його тексти – це художні фрактали, де відтворено трошки про все й усе про трошки.

7. Він і для фізиків (у кожному творі є ретельні технічні екскурси, подеколи формули й розрахунки), і для ліриків (через кожні кільканадцять сторінок у нього пришелепкуваті, а тому кумедні пісні).

Томас Пінчон
Томас Пінчон

Якщо спробувати означити приблизні орієнтири для неофітів пінчонівського світу, то почати треба з того, що його романи – про час, історію, відхилення як норму, рухомі зображення й ентропію.

Урешті-решт, увесь Пінчон передусім про час, теоріями щодо розуміння якого вигадливо помережано його тексти. Певно, найцікавіша з них – це Закон Курта Мондауґена з роману «Гравітаційна райдуга»: «Особиста щільність прямо пропорційна часовій пропускній здатності (temporal bandwidth). Часова пропускна здатність – це ширина смуги пропускання твого теперішнього, твого зараз. Що більше живеш минулим і майбутнім, то вища твоя пропускна здатність, то густіша твоя персона. Однак що вужче в тебе відчуття Зараз, то ти розрідженіший».

До намагання Пінчон якомога менше висловлюватися про своє Зараз додається ще його нелюбов до коментарів й інтерв’ю, тому світогляд письменника треба розгадувати з нечисленних есеїв і передмов. З них, зокрема, стає відомо, що останні три століття він називає відповідно Вік Див, Вік Розуму та Комп’ютерний Вік, а себе вважає певним істориком-секретарем при американському суспільстві, якщо дещо перефразувати Бальзака. Умовно кажучи, він пише постмодерні історичні романи, дія яких охоплює всі десятиліття минулого століття, а також містить докладні та принагідні екскурси в минуле США й Європи ХVІІІ–ХІХ ст. Тож спраглі зрозуміти те, що відбувалося у світу в останні три сотні років, можуть використовувати його тексти як своєрідні метаісторичні підручники, що замислені як вичерпні підсумки нашої цивілізації. Внутрішній хронологічний маршрут у них такий:

«Мейсон і Діксон» (1997) – 1763–1767 роки, про які розповідається з 1786 року;

«Супротидення» (2006) – 1893–1913 та 1920–25 роки;

«Гравітаційна райдуга» (1973) – 1944–1945 роки;

оповідання зі збірки «Неквапливий учень» (1984) –1950-ті;

«В.» (1963) – 1955–1956 роки, але є Флоренція та Єгипет 1899, Париж 1913 року, Африка 1904 та 1922 та багато іншого;

«Виголошення лоту 49» – 1964 рік;

«Внутрішня вада» (2009) – 1970 рік;

«Винокрай» (1990) – 1984 рік, однак багато про 1960-ті;

«Біля останньої межі» (2013) – 2001 рік, але всі нав’язливо і детально згадують 1990-ті.

Проте його проза не історична в сенсі літературної традиції, швидше – квазіісторична, хоча один майже класичний «вальтер-скоттівський» роман у нього є – це грандіозний «Мейсон і Діксон», який він писав понад 20 років. Твір підкреслено автентичний ХVIII століттю в синтаксисі, граматиці та лексиці (через що його значно складніше читати, ніж Пінчонів «найскладніший», на думку критиків, роман «Гравітаційна райдуга»), хоч і має кілька незначних анахронізмів. Зрештою, в американському постмодернізмі не бракувало схожих спроб переосмислити жанр історичного роману. Так, зокрема, 1960 року Джон Барт написав «Баришника дур-зіллям», домислюючи життя англійського поета Ебензера Кука в Меріленді ХVII століття. Цікаво, що, як відомо від самого Барта, Пінчон подарував йому свого «Мейсона і Діксона» з припискою «Been there, done this» («Був там, зробив оце»).

Томас Пінчон. Виголошення лоту 49 / пер. з англ. М.Нестелєєв. — Київ : Видавництво Жупанського, 2016
Томас Пінчон. Виголошення лоту 49 / пер. з англ. М.Нестелєєв. — Київ : Видавництво Жупанського, 2016

Однак і в цьому епічному творі Пінчон не хронограф, а швидше виразник ідеї непевності історичного знання, а тим паче – правди, тож він водночас – міфоборець і міфотворець. Англійські астрономи Чарльз Мейсон і Джеремайя Діксон, які, виконуючи геодезичне завдання британського Королівського астрономічного товариства, розмежували Пенсільванію і Меріленд із Західною Вірджинією (а також трохи на сході відмежували Делавер), як виявилося, історично робили марну справу, а метаісторично – мали геть іншу місію, бо потім по цій лінії розділилися під час війни Північ і Південь. Важливо, що в романі лунає фраза Вільяма Емерсона, напутника Діксона: «Час – це простір, який не можна побачити». Автора цікавить специфіка тяглості нашого традиційного сприйняття часу, яку він намагається якщо не зруйнувати, то принаймні скоригувати. І невипадково, що в «Мейсоні й Діксоні» на судні спілкуються годинники, що засвідчують актуальність неантропологічного ставлення до часових координат. Хоча розумні технології для Пінчона – штука цілковито нормальна, бо ще в «Гравітаційній райдузі» є славетний епізод з вічною жарівкою на ймення Байрон, що теж співставляє своє і людське розуміння часу.

«Той мурує, той руйнує» міфи, але вдало й одночасно працювати в обох напрямах – це ознака справжнього майстра, про якого тут і йдеться. Наприклад, у романі «В.» так переконливо зображено полювання головного персонажа Бенні Профана на крокодилів у каналізації, що американці досі вірять, що ці рептилії там живуть. Як вірять у те, що Елвіс живий, але про це наш автор поки нічого не писав.

Загалом Томас Пінчон вибудовує свої тексти за принципом палімпсесту (він вживає це слово в кількох романах), де крізь одну добу проглядається інша, однак необов’язково попередня. Так, у «Супротиденні» (де серед персонажів є якісь «мерці з прийдешнього») напружена атмосфера страху перед анархістами наприкінці ХIХ століття безперечно має нам нагадувати страх перед терористами наприкінці ХХ століття. Зрештою, у своєму найуславленішому романі «Гравітаційна райдуга» він бере за центральний художній прийом гістерон-протерон (або аналепсис), тобто зумисну антипослідовність, спочатку друге (наслідок), а потім перше (причина). Символом цього для Пінчона є Фау-2 (центральний образ твору), ракета, яка випередила швидкість звуку, тож вона спочатку падає, а потім можна почути звук її лету, якщо буде, звісно, кому почути. У такий спосіб він працює у своєрідному жанрі «спогадів про майбутнє», бо уникає писати про сьогодення безпосередньо.

Метод палімпсесту дає змогу Пінчону показати те, що в сучасних підручниках перекривається найновішими геополітичними жахіттями. Скажімо, те, що перший геноцид німці організували в 1904–1907 роках племенам гереро і намає в Німецькій Південно-Західній Африці, винищивши 80 % перших (понад 65 тисяч) і ледь не половину других (10 тисяч), тоді ж уперше на практиці випробувавши саму ідею концтаборів. А птахів додо на острові Маврикій у ХVII столітті знищили через надмірно святобливу віру в те, що Бог помилково створив таких потворних істот. Важливо, що в пінчонівському світі – це рівноцінні події, винищення сильнішими слабших через ідейні переконання.

Томас Пінчон
Томас Пінчон

Через те його більше цікавлять причини, а не наслідки, справжні передумови, переддення або те, що було потім, яке описується без очевидних натяків на те, що було перед цим. Так, у «Виголошенні лоту 49» немає ані найменшої безпосередньої згадки про вбивство президента Кеннеді 22 листопада 1963 року (романні події відбуваються через півроку потому), але провідний пінчонознавець Чарлз Голландер у величезній статті доволі вірогідно висновує, що роман і є відгуком на цей моторошний замах. У «Внутрішній ваді», яка (нагадаю тим, кому ліньки подивитися вище) про 1970 – майже немає алюзій на те, що попереднього року були: перша людина на Місяці (липень), Вудсток (серпень) і жахлива різанина сатаніста Чарлза Менсона (вересень). Що дає змогу припустити, що роман саме про ці три події.

Гротескне поєднання «високої магії й низькопробних каламбурів» призвело до того, що раніше (а в нашому й у літературознавстві сусідньої-недружньої держави й досі) творчість Пінчон найчастіше виводили, а то й повністю зараховували до так званої «школи чорного гумору», із чим, безперечно, сперечатися важко, бо гумору в нього багато (і переважно непристойного), однак не це визначає його поетики. Нині чи не найголовнішим здобутком Пінчона в літературі останніх 50 років вважають те, що він спромігся вичерпно пояснити провідний стан існування людини в нашому світі – її повсякчасну параною. Довівши, що це не захворювання, а нормальний настрій людини в світі, де вона не розуміє ані того, як працюють механізми, які її оточують, ані як функціонує держава, і ладна повірити у безліч різноманітних таємних організацій і теорій змов, аніж у правдиве, а тому нудне роз’яснення чинного світоустрою. Через це в його романах неймовірна кількість різних таємних і напівтаємних угруповань, зашифрованих дурнуватими абревіатурами. Чи то пак – не дурнуватими, а настільки буденними, що в них тільки посвячений побачить потаємне значення. Ідея проста – якщо так багато циркулює теорій змов, то не можуть же вони бути банальною вигадкою, і хоч одна з них має бути недалекою від істинного стану речей. Це може бути таємна поштова організація W.A.S.T.E. з роману «Виголошення лоту 49», що перекладається як «сміття», тож поштові скриньки в творі і є сміттєвими. Або АХТУНГ у романі «Гравітаційна райдуга», що шукає Слоутропа, який своїм найчутливішим органом передчуває падіння Фау-2, чи T.W.I.T. у «Супротиденні», тобто True Worshipper of the Ineffable Tetractys (англ. «Справжні прихильники невимовного тетрактису») тощо. Кепкуючи з того, що йому закидають обожнення параної як принципу і діагнозу сучасного людства, Пінчон у романі «Біля останньої межі» пише, що «параноя, вона як часник на кухні, так, ніколи не буває забагато».

«Біля останньої межі» – це мій варіант перекладу назви його роману «Bleeding edge» 2013 року, що означає «найновіше; технологія наступного покоління», адже в творі йдеться про вплив Інтернету, зокрема, під час трагедії 9/11. Пишучи в ХХ столітті й після нього, не можна оминути існування ультрасучасних пристроїв, що видозмінюють саме наше сприйняття реальності, а отже, й історії. Для літераторів значним набутком стали засоби кінемистецтва: монтаж, склейки, стики, крупний план, кадрування, напливи тощо. Цікаво, що друг Пінчона, Дон Делілло, в нещодавньому інтерв’ю газеті «Лос-Анджелес Таймз» визнає, що він тепер переважно дивиться фільми, а не читає книжки, та й з колегами-письменниками вони зазвичай говорять про фільми, а не про тексти. Через це у «Виголошенні лоту 49» міститься десь 20 кіноцитат, що ретельно відмічено в примітках і супровідній статті до українського перекладу роману. У «Гравітаційній райдузі», за підрахунками пінчонознавців, є алюзії на 25 фільмів, названо 9 режисерів і 48 акторів. А «Винокрай» узагалі цілковито присвячено процесу знімання і згубному впливу телебачення на неосвічену юрбу. У тексті діє мілітарна знімальна група 24к/с, і є поселення людей, скалічених американським ТБ, що звуть себе Танатоїди. Для тих, кому цікаво, хто вони такі, автор потурбувався це роз’яснити: «Це як смерть, тільки інакше».

У «Супротиденні» (одразу прошу вибачити за спойлер – тож негайно забудьте те, що написано далі) віднаходять спосіб оживити фотографії завдяки мінералу лорандит, знайденому в Македонії 1894 року перед Першою світовою війною (і що, вочевидь, і було справжньою причиною війни), якому властиво уловлювати сонячні нейтрино. Що вже з цього правда, а що авторські вигадки – то вже читачеві самому вирішувати. Крім цього, фанати-пінчоніти вже давно зрозуміли, що в усіх творах їхнього Автора є значущі відсилки до культового серіалу «Стар трек», однак це вже забавки для справжніх прихильників нічим не обмежених інтерпретацій, схильних видавати бажане за дійсне. Загалом у його романах просто незліченна кількість покликань на масову чи популярну культуру, яка дбайливо називається, описується і взагалі діє на рівні повноцінних персонажів, фіксуючи, вочевидь, колізії життя людини ХХ століття, коли бренди й торговельні марки стали показником приналежності до різних верств суспільства, сповнивши наше життя комфортом і параноєю. Тому уїдливий Девід Фостер Воллес («Том Пінчон Покоління Х», як його якось назвали критики, автор знакового, понад тисячосторінкового, «Великого американського роману» 1996 року «Невгавний жарт») казав про Пінчона, що той «забагато дивиться телик», водночас пояснюючи головну відмінність між ним і собою, представником американського постмодернізму кінця ХХ століття. На думку Воллеса, автор «Гравітаційної райдуги» – властиво, автор-шістдесятник, пізній бітник, представник покоління, яке ще мало справжнє відчуття єдності та спільності 60-х, розгублене молодими письменниками, що перейняті «атомізмом й аномією» і не мають спільних цінностей. Але головну відмінність засвідчують безжальні біографічні дані: Пінчону цього року буде 80, а Девід Фостер Воллес, який майже все свідоме життя слабував на нав’язливу депресію, 2008 року наклав на себе руки, незадовго до того вирішивши облишити медикаментозне лікування.

Проте біографічні факти – це те, що Пінчон не полюбляє найбільше, вже кілька десятиліть не даючи дозволу написати свій офіційний життєпис, тож, певно, краще читати не про нього, а його самого. Адже кожна книжка варта прочитання, а кіно (як, скажімо, нещодавня екранізація Полом Томасом Андерсоном його «Внутрішньої вади») – перегляду, бо ж це значно краще, аніж слухати того, хто про них патякає. Тут я не можу не погодитися з Умберто Еко, який казав, що порнографія і футбол подібні в тому, що їх краще не дивитися, а брати в них участь самому. І як заповідав усім писучим Томас Раґлз Пінчон: через певні текстові інтервали із високочолими розмислами про вічне має бути трохи дурнуватої поезії про комічне для невігласів. Тож нею й завершу:

Хто Пінча не читав – шлапак той і штурпак,
А хто читав – мудрак і не глупак!
А хто читає це – на розум небагатий,
Хоч, звірюся, комусь же маю я писати?
Натомість, дармобити, киньте непутяще –
Ad fontes же – читай-бо Пінча краще!