Троє в човні

Ярослава Стріха
Ярослава Стріха

Сезон літературних нагород дає прекрасну нагоду нарешті дочитати недочитане чи, навпаки, потішитися, що якийсь із номінантів не трапився на твоєму шляху; подякувати авторам, які прикрасили твоє читацьке життя минулого року, чи побідкатися, куди ж котиться світ; збагатитися новими читацькими втіхами і травмами – і подивитися, як із цими (та іншими) травмами дають собі раду інші.

У цьому бліц-огляді йтиметься про три книжки, які увійшли до короткого списку «ЛітАкценту року-2016», і один роман не з української літератури, але також про історичні травми.

«Помирана» Тараса Антиповича (2016, А-ба-ба-га-ла-ма-га)

Pomyrana

«Помирана» – книжковий відповідник фейсбук-сторінки із невинахідливими жартами про лугандон і домбабве. Від наявності твердої обкладинки ці жарти не стали ані дотепнішими, ані доречнішими.

Дія роману відбувається в районі, що колись жив із вугільної промисловості, а потім влаштував невеличку переможну війну за незалежність, жорстко ізолювався від здорового глузду й довколишнього світу, й відтоді живе виключно:

* спогадами про цей тріумф, про який усім недвозначно нагадує колючий дріт по периметру («Колючку наші самі і вкопали, шоб автономіку оборонить! Яка була б автономіка без Колючки – прохідний двір!»);

* прикладною ксенофобією, помноженою на параноїдальні теорії («Їм одне наше Корито і нужне […] Вони Корито зорать хочуть, щоб тут було пусто, а нас усіх загнать у раби» – антисемітський вимір у цієї параної, звісно, також є, ліберальний читач має очікувано відчувати свою цивілізаційну вищість над героями, які говорять про підступних жидів, хоча вже не пам’ятають, хто це чи що це);

* плеканням свого особливого шляху в культурі – скажімо, читають не зліва направо, а справа наліво: «А знаєш, чого ми так читаєм і говорим? […] Того шо ми – автономіка! У нас своя особа шняга єсть на все, ілуха». Читати вчаться виключно з обсценних інвектив, написаних попередниками на гаражах, тож текст рясніє вкрапленнями штибу «ілуха» й «апулаз»;

* цілковитим інтелектуальним занепадом (дехто з героїв ще спроможний розробити план видобутку нафти, але ніхто вже неспроможний вигадати, що з нею робити потім – врешті вирішують пити);

* цілковитим моральним занепадом: єдина реакція на інше й вище («зустріч із трансцендентним», як це означує автор) зводиться до того, що всі «з улюлюканням взялися кидати в нього все, що траплялося під руку – цеглу, каміння, болти, уламки кухонного начиння»).

Більшість, напевно, не стане сперечатися: такі жарти не надто дотепні й так далеко виходять за межі доброго смаку, що тієї лінії від них уже й не видно. Так само більшість не стане сперечатися, що вони виконують певну функцію (скажімо, запевняють читача, що якщо він цивілізованіший, аніж такий пародійний образ, то може спати спокійно – жодна сусідня держава з поваги до його ліберальності не прийде захоплювати його населений пункт). Отже, йдеться про неминучий, якщо й не найприємніший елемент культурного інтер’єру.

На жаль, судячи з усього, «Помирана» претендує на виконання значно вищої функції – не підкріпленої текстом. Скажімо, офіційна анотація до роману виглядає так: «Герої, чиє існування кероване міфами, ворожі до Іншого і безжальні одне до одного, але водночас не позбавлені надії. У закіптюженій порожнечі їхніх днів раз по раз проблискує те, чого вони бояться найбільше: шанс на краще життя. Шанс позбутись ненависті до тих, хто «по інший бік»».

У читача може виникнути резонне питання, чи можна одним комплектом ксенофобських міфів – а текст увесь вибудований на пародійному образі Іншого, на смакуванні того, як інший порпається в смітнику, аби знайти, чим поживитися, на насолоді неповноцінністю іншого – боротися з другим комплектом. Крім того, текст, навіть якщо він не вживає конкретних топонімів, існує не у вакуумі й покликається на впізнавані реалії. У цьому контексті перетину тексту з упізнаваними реаліями читачеві також може бути цікаво, чому в романі розгрішено агресора. Власне, в «Помирані» немає ніякого вторгнення іззовні, що поклало початок війні: лише бунт цілковито деградованих персонажів, які самі винні у своїх клопотах.

Для справедливості варто зауважити, що стилістично текст цілком симпатичний, із виразними порівняннями штибу «ранок навалився, як бетонна плита», амбітними спробами сконструювати діалекту постапокаліптичного світу, де всі символічні мови вже не дають собі ради із безумним всесвітом, і доволі жвавими діалогами. А далі кожен сам вирішує, чи це переважує спірні змістові моменти.

«Цензор снів» Юрія Винничука (Folio, 2016)

d68cb15f3b89edd367accd075c676851

Зустрілися якось у будинку для людей похилого віку радянський цензор, ботанік-любитель і стенографіст, що ціле життя записував «збори, судові розправи, наради» – й ну ляси точити. Звучить як початок анекдота. Насправді це – початок «Цензора снів», роману, що за структурою досконало імітує набір меблів з «Ікеї»: всі деталі окремо чудові, просто на диво якісні деталі, ось тільки зібрати їх докупи без освіти з квантової механіки фактично неможливо, та й узагалі неясно, чи не потрапили бува до набору запчастини від геть різних предметів.

Отже, скажімо, в «Цензорі снів» можна віднайти запчастини безперечно дотепного роману про ту величезну сіру зону, яку становила собою українська радянська література. Ми звично поділяємо її героїв на поганих хлопців (тих, хто колаборував і тим нищив літературу) і хороших (тих, хто не колаборував і тому був знищений), не беручи до уваги ні цілого спектру стратегій виживання, заснованих на більших чи менших компромісах, ані того, що цензори та інші функціонери такого штибу не лише нищили літературу, а й творили її – навіть якщо творене ними разюче суперечить нашим естетичним, етичним чи історичним поглядам. Отже, пролог і епілог «Цензора снів» – елементи дражливого, неоднозначного, жвавого роману про цензора, який вірить, що «цензура – це мистецтво розуму, найвищого розуму», і переписує книжки (вже суто для душі) навіть після розпаду Радянського союзу; і про стенографа, який записує геть усе почуте й вірить, що тим захищає дійсність, істину й історію від забуття, навіть якщо хтось, напевно, назвав би те доносом: врешті, у власній історії ніхто не є негативним персонажем.

Проте варто читачеві налаштуватися на похмурий культурологічний роман із його правилами гри, як автор змітає з дошки шахи й виставляє замість них шашки: пікарескний роман, із якого ми дещо довідаємося про проблеми трансатлантичних перельотів у міжвоєнну добу, викрадені математичні обрахунки, що можуть змінити хід історії, втечі через кордон, особливості організації агентурної роботи в кілька разів окупованих містах, складнощі ведення готельного бізнесу в розпал війни й навіть як розчленувати труп. Щоправда, для того, щоб усі ці деталі (кожна з яких окремо цілком незла!) захоплювали читача, їх варто було б об’єднати в певну більшу структуру із зав’язкою, зростанням і спадами напруги з розвитком сюжету, збільшенням особистих ставок для героїв абощо. На жаль, я не певна, чи це вдалося: ця частина роману лишає враження хаотичного нагромадження предметів, між якими безцільно блукають доволі-таки картонні персонажі, які відрізняються між собою лише іменами.

Можливо, двох не надто узгоджених між собою жанрів вистачило б на 300 сторінок тексту, але в останню мить до цього потяга заскакує ще й історично-реваншистський опус із трьома валізами гіпербол. Пам’ятаєте цензора, який не відав, що накоїв, із прологу? Все він відав, – згущуються фарби наприкінці роману. І взагалі, він здав свого сусіда-єврея нацистам, бо хотів його дружину. А дружину ту зґвалтував, погрожуючи, що розкаже владі ще й про її єврейське походження. І неповнолітніх ґвалтував. І в’язням концтабору не співчував. Але ви не переймайтеся, бо він навіть не українець за етнічним походженням. Образ виходить настільки гротескний, що читач уже майже чекає згадки про замучених кошенят абощо. Єдина мить саспенсу в романі настає тоді, коли автор завагався, чим би то ще прикрасити образ героя: гомосексуалізмом чи інцестом? Уникатиму спойлерів, най для читача хоч щось лишиться несподіванкою.

«Нічні купання в серпні» Сергія Осоки (ВСЛ, 2016)

12285_l

Вабі-сабі – категорія в японській естетиці, що наголошує на естетичній цінності минущого і зникомого. «Нічні купання в серпні» – досконала українська локалізація вабі-сабі для тих, хто бодай частину босоногого дитинства провів у дідусів-бабусів по депресивних селах другої половини 1980-х – першої половини 1990-х, і аж допіру тепер спохопився, що цих місць уже не існує. Відходить у минуле народна обрядовість, тогочасні колоритні фрики вимирають під тиском соціальної мобільності й побутового алкоголізму, час уже ніхто не вимірює за тим, о котрій годині корови йдуть на пашу і з паші, а між смертю і нами раптом стало на одне покоління менше, ніж доти.

Оповідач окреслює завдання оповіді в суто номінативних категоріях: лише те, що назване – існує. Без іменникової насиченості (більшість оповідань, врешті, зводиться до «що було», а не «що сталося») навколишньої дійсності жоден суб’єкт теж не може бути певний у своєму власному існуванні: «Спитайте мене оце, навіщо я пишу про [бабусю], — то навряд чи знайду відповідь. Хіба скажу про те, що життя часом минає набагато швидше, аніж здавалося колись. Хіба скажу, що навіть пам’ять наша здатна минати […] хай більше ні для кого в усьому світі не важать ні її двері, ні вікна, ні білі кози, ні ганчірка, кинута на лавицю, ні яблуня, ні саме півмертве село, яке зараз уже ледь блимає поодинокими вогнями, — мені воно має світити, як раніше. Бо якщо погасне, то чим світитимусь я сам? […] Яка сила підніме траву на моїй могилі і чия рука поправить хустку на моєму хресті? Потрошку, по чисниці, по шматочку я хочу віднести бабине життя у неперервність і неминучість, щоб воно звідти світило всім, хто хоче того світла».

На відміну від іншого цьогорічного прозового дебюту, присвяченого босоногому сільському дитинству (наскрізь фальшивого «Бабиного літа» Марка Лівіна), «Нічні купання» доволі тверезо зазначають: чар описаного – саме у проминанні, себто в тому, що головний герой бере на себе тяжкий обов’язок пам’яті і своїм переповіданням рятує минуще від небуття. Поза цим свідченням особистого зростання, епоха підкреслено неромантизована: не оминули увагою ані повальний тогочасний алкоголізм, ані побутовий бардак у всіх царинах життя (починаючи з медицини), ані патріархальні драми, де історія про велике кохання полягає, наприклад, у тому, що сусід зарубав свого свекра, відсидів, а дружина його все одно прийняла назад, бо дуже любила. Соціальна драма добре урівноважує елегійні описи передосінніх днів, коли надміру багато світла і любові; епізодичні випадання у магічний реалізм (космогонічна роль бабусь, які плетуть так наполегливо, що у будь-якого читача з’являються нав’язливі асоціації з мойрами) – не конче найсильніша сторона книжки, але спишімо на азарт дебютанта, який хотів охопити все.

Мені складно оцінити естетичну чи емоційну цінність цієї книжки для тих, хто не має описаного в ній досвіду – бо я цей досвід маю й тому вона мене дуже розчулює. Але, припускаю, цей досвід має значна частина плюс-мінус мого покоління, і, думаю, якась частка цієї частини побачить у «Нічних купаннях» упізнаване і їй буде втішно, що хтось інший пам’ятає й пише за неї.

«The Underground Railroad» Colson Whitehead

57a101e3c724f.image

«Якщо ти хочеш зрозуміти, чим живе ця нація, мусиш їздити залізницею. Визирни за вікно – й побачиш істинне лице Америки», – каже доброчинець, пакуючи головну героїню – чорношкіру рабиню-втікачку – до потяга, який має вивезти її за межі рабовласницьких південних штатів. Це – альтернативна історія, де метафору унаочнено й «Підземна залізниця» (мережа, якою рятували рабів, транспортуючи на північ) має вигляд справді залізниці, що йде під землею, тунелями. Отже, за вікном потяга – лише морок: там ніколи не буде нічого, крім мороку.

«Підземна залізниця» – одна із найрезонансніших книжок минулого року і здобувачка престижної Національної книжкової нагороди – демонструє, що стриптиз із оголенням національних травм стає лише привабливіший, коли додати до того захопливий сюжет. Кора, головна героїня роману – друге покоління родини, що народилося в рабстві. Свободи вона не бачила, власне, для неї воля – це лише украй неприємні смерті тих втікачів, яких ловлять, а ловлять рано чи пізно всіх. Себто всіх, крім її матері. Із такими початковими травмами вона, може, сама й не надумала б нікуди втікати, але коли інший чоловік пропонує їй втікати з ним у ролі талісману – ану ж бо Кора успадкувала материне везіння – вона погоджується.

Різні зупинки на шляху «Підземної залізниці» представляють різні етапи звільнення чи різні моделі співіснування людей інших рас – від білого сепаратизму, коли чорношкірим заборонено селитися у штаті, а порушників закону вішають, через позірно мирне співіснування, де чорношкірі все одно не вважаються повноцінними громадянами й тому на них, скажімо, можна ставити медичні експерименти, і так далі. При цьому перебування героїв на кожній із зупинок завершується дедалі більшими катастрофами, ставки зростають, імовірність заціліти зменшується: «Підземну залізницю» можна давати письменникам-початківцям (особливо тим, хто також має набір історичних травм) як підручник із вибудовування напруги в романі. Це ще й згладжує безнадію тексту: замість того, щоб страждати через цілу неохопну історичну несправделивість, читач може зосередитися на тому, чи вдасться героям утекти з плантації.

Крім того, книжка своєрідно оптимістична: якби у світі була справедливість, – каже один із героїв, – то Америка (заснована на вірі у своє право відбирати чужу землю, винищувати індіанців, користатися рабською працею тощо) не мала б права на існування. Її існування спокутують і виправдовують ті, хто зумів звільнитися й вибороти собі на той чи інший спосіб право на вільне життя. Чорношкірих американців позірно ніщо не об’єднує між собою – вони походять із різних кінців великого континенту, з різних культур: здавалося б, спільна в них лише тяжка травматична історія рабства. Але «Підземна залізниця» наголошує, що об’єднує їх не лише й не стільки рабство, скільки історія порятунку, втечі і взаємопідтримки, історія жаги до життя попри все. Ймовірно, саме для того, власне, й потрібне унаочнення метафори залізниці – пам’ятник мурашиній наполегливості сотень замовчуваних і забутих людей, що прогризали собі шлях до свободи й історії.

Більше бліц-оглядів читайте тут.