Торішня поезія

Добре, що вона не мусить повторювати долю торішнього снігу чи торішнього листя, а надовго чи й назавжди залишиться з тими, хто її потребує. Минулого року доброї поезії було багато, хоч звучала вона й дещо тихіше, ніж 2015-го або 2014-го. До вашої уваги – суб’єктивна добірка книжок, які ілюструють кілька теж доволі суб’єктивно визначених тенденцій у «поетичному процесі». Уточню, що йтиметься саме про оригінальну поезію українською мовою.

Відкрита психологія
Найбільше уваги читачів і критиків, на моє враження, у 2016 році привертала поезія з акцентом на психологізм. Певною мірою сентиментальна, часто особливо медолійна й ритмічна, виразно відкрита, вона, здається, може вважатися спадкоємницею «першої хвилі» віршів, пов’язаних із війною та революцію. Фронтовий аспект дещо розмився, зате розповсюдилася чи посилилася характерна манера висловлювання, особлива емоційна напруга. Зрештою, серед помітних авторів шістнадцятого року є й герої тієї «першої хвилі».

12345

Наприклад, Ірина Цілик із книжкою «Глибина різкості» (видавництво «Книги – ХХІ»). У ній читачі зустрінуть традиційну для цієї поетки прозору естетику, стрімкість думки й форми та, звісно, потужну емоційність. А разом усе це створює «повітряний» ефект, із якого походить і популярність цих текстів, і їхня музичність.
Усе, що відбувалось мимохідь,
усе, що забувалось назавжди:
надірвана сорочка, тьмяна мідь,
розкрита книжка, кожна, кожна мить –
шибнуть в обличчя, ніби нашатир.

Цукрова пудра на моїй щоці,
облишений улітку календар,
ця сукня і фіалкові синці,
коліна нерозведені оці
зійдуться враз у болісний удар.
Або в іншій формі:
У маленьких містечках,
назви яких тепер я знаю всі-всі,
ночіє дуже рано, ти кажеш — о шостій.
Але поки сонця більше,
ніж я можу взяти з собою.
Тіні грають на сутулих спинах будинків,
на одному з твоїх нових облич,
на стовпі з оголошеннями.
«Автобусні рейси: Москва, Ростов, Крим…»

1-2-1140x1327

При всіх відмінностях сюди ж віднесу і «Тамплієрів» Сергія Жадана (теж «Книги – ХХІ»). Чергова культова книжка культового автора, оформлена культовим художником Олександром Ройтбурдом. Багато в чому – продовження «Життя Марії», тобто утвердження нового етапу творчості Сергія Жадана, що на нього він вийшов після періоду, котрий багато хто характеризував як час самовичерпання та самоповторів.
Тоді Йона сушить речі й приходить назад.
Провітрює дім, бачить, як розрісся яблуневий сад.
Яблука падають і лежать у траві,
ніби риби, яких викинуло на берег – ще не померлі, але вже не живі.
І якщо їх не збирати щоденно, вони обов’язково помруть.
І роса проступатиме на їхній шкірі, як ртуть.
Господь себе сам боронить та охороня.
А ось за деревами слід доглядати щодня.

lustu_z_lutvu_lustu_zi_lvova_0

Розголос у 2016 році отримав експеримент двох відомих поеток – Маріанни Кіяновської та Мар’яни Савки. Вони щодня писали одна одній вірші, відповідно, з Литви та зі Львова. Спершу ці епістолярії з’являлись у Facebook, а потім вийшли окремою книжкою «Листи з Литви / Листи зі Львова» у Видавництві Старого Лева. Окремий умовний «приз» цій книжці належить за пропаганду поезії як такої, поезії як способу життя, як щоденності. Ще один – за жанровий і формальний пошук, річ небуденну в добу, коли недогматичні догми постмодерну ніби й зменшили свою вагу, проте залишається відчуття, що «все вже було».
… Є простір серця – кажуть, є завжди,
Не кажуть – є дощенту, до загину.
Я потім ще до білої води
Піду навзрид: пелюстки в море кину.
(Маріанна Кіяновська)
А ми такі… гуртожитські богині –
Філологині, жриці дивних слів –
Гуляли попри брами старовинні
Із вартою стривожених левів.
Ми так жили… Еге ж, давно поети
Наврочили: той джаз, увесь той жах –
Жахливий побут і прекрасні злети
У дружбі, у коханні, у віршах.
(Мар’яна Савка).

Попри безумовно істотні відмінності з попередніми книжками, здається, спільне – ця ж таки відкритість, емоційний тонус, психологізм.

обложка

Таке можна сказати й про «Світла і тіні» Світлани Дідух-Романенко (видавництво «Самміт-Книга»). Авторка активно портретує стани, настрої, притрасті («Ти знімаєш із мене цей день, як бурштиновий шовк. / Я тебе поділю на сліпих поцілунків мільйони.»), зрештою, ландшафт свого часу.
А чуби відростуть, і зростуться поламані.
Заірже металевий. Ну така вже доба.
Душі тих, надсвоїх, зашепочуть над плавнями,
зафарбують на стінах останні «Ганьба».
Вогнепальні і колоті, смалені й різані
шрамуватимуть в епоси й трохи у щем.
Активістка народить синів «екстремістові»,
повінчається з ним і народить іще.

superheroi_0

У своєму, медитативнішому, вимірі віддається подібним питанням і Олена Гусейнова в книжці «Супергерої» (Видавництво Старого Лева»). Ця поетка славиться великими перервами між виходами на публічну літературну сцену, але її виходи завжди – цілісні й стильні.
Так вони і сиділи, звісивши ноги
в крихітний двір.
Карниз у них за спиною
загинався, як пальці на лівій руці.

Сніг спадав за підшивку пальт,
танув на спинах, ставав водою,
годився для чаю.

У них було вдосталь усього.
Дитячі гойдалки й карусель –
далеко внизу.

105002.gif

Згадаємо тут і про концептуальну книжку минулорічної лауреатки літературного премії «Смолоскип» Вікторії Дикобраз «Необхідне підкреслити» (видавництво, відповідно, теж – «Смолоскип»). Віддаючи помітну данину формальним моментами, візуальним ефектам та іншим подібним речам, а також субкультурним реаліям, Дикобраз усе ж залишається в сфері емоційної відкритості.
До Львова від Рівного ніч повільного льоту.
Від Львова до Рівного – ніч стрімких перескоків
від ОККО до ОККО.
Та так, щоб чіплятись фур –
то, напевно, менше.
(…)
Доки ти мислиш, над полем усе відбіліло,
тепер протинають полотна пташині крила,
впивається в шкіру роса і ще трохи млосно
від радості досягання своїх кордонів,
від радості оминання митної служби.

Вихід назовні теплим собачим лазом.
Виліт назустріч схожий на заклик дружби.

В мене порожні кишені, цупкий наплічник.
Підбери по дорозі, шеф, маю що розповісти.

Таємниці метафор
І другий важливий умовний «напрям» поезії 2016 року. Книжки, в яких більшу роль відіграли вектори герметичності, естетства, де над іншими літературними виявами домінували образ, метафора, зрештою – метафізика.

31oblozh2

Номером один мені тут виглядає збірка «Апокрифи степу» Ростислава Мельникова (Видавництво Старого Лева). Збірка давним-давно очікувана, кілька разів анонсована, але щоразу це був фальстарт. Що ж, «відлежувалася» вона недаремно. Маємо-бо цікаву, складну, внутрішньо розгалужену книжку для справжніх поціновувачів. Із дуже різними настроєвими та стилістичними регістрами, з багатими алюзіями. Мельників уміє на майже сусідніх сторінках апелювати до барокових традицій і розмірковувати про грань, на якій стаєш «занудним старим пердуном». І те, й друге виходить переконливо. Як і, приміром, візуальна гра:
Ми
           вічні
                    нічні
                                гречкосії
Осінь
                                                                          Лапáє
 диМ
сивиМи
рукаМи
         туМанів
        Ми
                                                        запрягаєМ
                                  степ (…)
Чи постіндустріальна романтика:
поїзди моєї республіки
не завжди приходять вчасно
поїзди моєї республіки
не завжди знають своєї наступної станції
інколи вони їдуть безвісти і не повертаються взагалі
тоді розпачливий крик проймає залізницю
подейкують
то голосить привид першого паровоза

Emma_Cover-1-890x1000

Або Емма Андієвська. У неї – блискуче-абсолютний, «замкнутий» індивідуальний стиль, що виростає з авангардну двадцятого століття, зокрема, з сюрреалізму. Андієвська також чи не найплідніша українська поетка. Принаймні, її персональний сайт повідомляє в середньому про кілька електронних збірок щороку. 2016 в Україні в неї вийшла й паперова книжка – «Маратонський біг» (видавництво «Люта Справа»). Із абсолютно характерними текстами й абсолютно впізнаваною манерою, котра, за великим рахунком, не потребує особливих анотацій, а просто подобається чи не подобається усталеним частинам читацької аудиторії. Ледь не забув: звісно, це сонети:
Двір. Два школярика  –  й дівча  –  в футбол.
Біля кущів  –  під мурами  –  підбіл.
На гойдалці  –  палахкотить  – даба.
Й калюжу  –  кожен  –  на свій зріст  –  й добý.

Буває, в межах  –  і мінікімнати  –
Цунамі,  –  океани  –  й кашалоти.
Трапляється, й  –  найгрубший  –  з мегалітів  –
Попід вікном  –  з канцоною  –  на лютні.

І раптом, без причини, серце  –  смуток,
Лишаючи  –  галактики  –  розмиті
Й зацвілий  –  на  –  накаслику –  глевтяк.  –

День-волоцюжка  –  з рейваху  –  утік
Й до ранку  –  на фіранку, мов  –  не він  –
Нашкодив,  –  заки  –  знов  –  життя  –  нове.

_467743091830

Менш «чистий», але яскравий зразок умовно самозануренішої поезії – «Лялечки» Оксани Куценко (так само Видавництво Старого Лева – безумовний лідер у поетичній галузі). Із напрочуд самодостатнім і розмаїтим світом у кожному вірші. Із потужною непересічною метафорою.
Будинок у вигнанні та все інше, пов’язане із мовчанням і тишею, -
Незабутні містечка з очима кинутих та сиріт.

Вона знає, що ти приїдеш, –
Твоя біла шипшина край саду, біля воріт.

Пізніше, коли світ постарішає, може, у
Серпні, коли облетить до пелюстки душа її,

Ти дізнаєшся, як це – ввійти у життя після смерті.
Це лицем у траву,
У холодний і норовливий пирій.

Крок за кроком занурення,
Відчиняєш двері.
Заржавілі завіси.
Намацуєш вимикачі –
Там, на тому світі, ранні сутінки за вікном.

knuga_pro_lis_0_0

Іще одне ВСЛівське видання – «Книга про ліс» Леся Белея. Белей від минулого десятиліття належить до найбільш метафоричних і вишуканих авторів. Так само, як і попередні його двоє колег, він нечасто публікує нові книжки й виступає, тож – користуймося нагодою.

Рослинні образи й рослинний дух – одні з наскрізних мотивів для віршів останніх років (до речі, на сімнадцятий рік очікуємо книжку Павла Коробчука «Хвоя»), але поет у «Книзі про ліс» ними не обмежується:
світло
вітер
тінь –
що з цього зникоме?

штора зав’язана у вузол
спальний вагон
без подушок і матраців

у цій країні колеса не бувають
ідеально круглими

залізна дорога завмирає
біля кожної станції
назва якої має більше трьох складів

у складах уже не іржавіє зброя

залізо до заліза
залізо до плоті
плоть до землі

земля від заліза
земля від заліза
не втече.

 

lisovska_wrdp
Або Світлана Лісовська. Її рідко зустрінеш на літературних фестивалях, на інших гучніших подіях, а її рукопис після перемоги на смолоскипівському конкурсі ще кілька років переживав цілу одіссею, аж поки нарешті перетворився на першу книжку «Контемп» (видавництво «Смолоскип»). І це теж той випадок, коли «тиха» авторка варта того, щоб до неї пробитися, зробити зусилля і дослухатися до самобутньої гри простих слів, до конструкцій, які раптом виникають майже з нічого:
Пошию собі сукню про філософів
особливо про того кого люблю найбі
л
ьше
Різатиму тканину і зшиватиму
і для ґудзиків місце крейдою намалюю
коли на кожному з них згори донизу
електричним сяйвом літери засвітяться
разом іменем у розум променем

likhotomiya_1070692800

Натомість інший молодий поет, Ігор Астапенко, навпаки, є одним із вельми активних персонажів сучасної поетичної сцени і час від часу організовує власні літературні проекти. Його нова книжка має назву «Лихотомія» («Самміт-Книга»), вона побачила світ як наслідок перемоги в нещодавно реанімованому літературному конкурсі «Гранослов». Поезії в цій зібрці позначено складними мережами асоціацій у поєднанні з трохи гумористичними епізодами й афористичними та натуралістичними моментами, а загалом вони підпорядковані логіці парадоксу.
той-кого-не-можна-називати
і та-кого-не-можна-забувати
миють ноги в металевій мисці

він розповідає їй хлопчачий жарт
про двадцять перший палець
а вона крутить у скроні
камінцем для чищення п’ят

її неголені ноги
страшні як два ліси на поліссі
сині як два санітари
і його худезні ноги
наче свічки за гривню
анорексичні ноги
з колінною чаркою замість чашки
шукають у мисці мило
слизький шматочок спільності

yevtushenko_cvr

Ще одним помітним дебютом стала збірка «Lichtung» Елли Євтушенко (видавництво «Крок»). Її назва означає «Просвіт». У віршах Євтушенко теж дуже важлива метафора і метафізика, чимало уваги вона приділяє міфологічності, знаковому інтертексту.
вночі квартира стає полотном
Рене Магрітта чи Марка Шагала
я ріжу блискучо-теплий лимон
кружальцями наче сонячне гало
і ніж зісковзує чи мабуть
пальці зумисне травмують пальці
кров неминуча неначе путь

Є тут і цікава система наскрізних образів, що утворює внутрішній сюжет і цілісну внутрішню концепцію збірки. В цьому сенсі мені здається, що поезія Елли Євтушенко зможе вступити у цікавий діалог із текстами іншої дебютантки Дарини Гладун – але її книжка «Рубати дерево», на яку я чекав у 2016-му, має вийти друком уже в сімнадцятому році.

Tarasov

«Листи на Північ» Арсенія Тарасова (видавництво «Смолоскип»). У цій книжці, як і у випадку зі збіркою Кіяновської-Савки, обігрується епістолярна форма, але в дещо умовнішій, абстрактнішій формі, з менш послідовними маркерами листування (хоча вони таки присутні, що буде видно з нижче процитованого тексту). Поезії Тарасова наснажені повільною ритмікою, медитативністю, натяками й посиланнями, відчуваються деякі впливи японських традиційних віршів. Великою мірою це саме те, що зветься «ученою поезією».
привіт. ходив до ріки, аби подивитись
на її воду мертву, на стіни цементні
дамби, що, як заколка – волосся,
воду мертву схопила; ходив я удосвіта,
але досі не помічав я корову
дорогою до ріки

Іронічна поезія

8355923

Минулого року вперше з’явилася книжка в давно відомої та цілком «тусовочної» поетки Євгенії Чуприни (яка протягом свого «докнижкового» періоду творчості встигла вже навіть змінити мову письма з російської на українську). Має вона трохи епатажну, як на вразливу українську публіку, назву – «У хаті, де не працює санвузол» (видавництво «Каяла»). І хай у ній теж вистачає психологізму, хай вона великою мірою орієнтована на декламацію, тобто апріорі «відкрита», все ж найбільш вирізняється книжка Чуприни іронічністю та пародійністю. Що надто помітно на тлі того, як посерйознішав за останні три роки тон української поезії в цілому. Переконаний: відхилення від загальних тенденцій можна лише привітати, без них література нудна, як безалкогольне свято. Цікаво, чи легко ви відгадаєте об’єкт пародіювання в одному з епізодів наступного вірша з книжки «У хаті, де не працює санвузол»:
Коли Чебурашка був іще незнайомий з Геною,
він жив у овочевому магазині.
Він відчував себе рибою,
дивною волохатою рибою з вухами,
що самотньо лежить серед петрушки,
підбираючи вустами німі рими.

Заберіть, заберіть мене звідси,
віднесіть мене туди,
де кожний собака Павлова,
як зустріне,
одразу подає мені лапу.

І на кожного, хто приходив до магазину,
Чебурашка позирав із надією.
Може ці закохані тинейджери
заберуть мене звідси?
Він і вона тут купують цитрини,
щоби приховати свої втішені посмішки,
їм здається, навкруги нікого нема,
і тому вона на нього дивиться,
наче коркодил – на птаха
(…)
Так, як вона на нього дивиться,
я ніколи не стану на вас дивитися,
так, як вона його обіймає,
я ніколи нікого з вас не обійматиму,
бо я радянський Пітер Пен Чебурашка,
усі зростають,
а я – ні.
До того ж я Чебурашка,
у мене немає самиці.

Polezhaka_Cover-1-890x1000

І, мабуть, головна новинка іронічної поезії – «Стіхи о жизні» Артема Полежаки. Переважно гумористичні вірші, які дотепер звучали на концертах, селах і навіть на Майдані, нарешті стали справжньою книжкою у видавництві «Люта Справа». Полежака володіє справді тонкою і віртуозною реакцією на процеси в суспільній реальності. Не сумніваюся, проте, що чимало його текстів будуть зрозумілими й прочитаними і в інших умовах і реаліях.
І ненародженим,
І мертвим,
І живим
Залишу я пораду, наче спадок:
Кладіть бруківку в декілька шарів —
Воно надійніше.
Та і про всяк випадок…
А станеться гулянка,
Чи пікнік,
Чи ранок із бажанням похмелиться:
Скляні пляшки не кидайте в смітник,
Залиште трохи —
Раптом знадобиться…
А маєте авто чи чоперок,
І в гаражі півметри вільних місця:
Старі покришки киньте у куток,
Нехай лежать —
Вони ж не просять їсти.
І взагалі, дорослий чоловік
В хазяйстві має будівельну каску,
Листок заліза, биту, дробовик,
Кувалду, респіратор, вогнегасник!..
І доки півник ще не здох двоглавий,
Допоки друзі і часи мінливі,
Тримайте в гардеробі балаклаву.
Бо на віку, бач, як на довгій ниві…

Випадок Гуменюка

20160210_212646

Зовсім окремо потрібно сказати про поета Бориса Гуменюка, хоча про нього вже й так сказано багато. 2016 року в нього вийшла книжка «Блокпост» (видавництво «Академія») – фактично продовження знаменитих «Віршів з війни». «Блокпост», насправді, досить еклектична збірка, там поряд із поезіями є зразки малої прози, есеїв, нарисів і т.п. Відтак, на різних сторінках – різна естетика, різний рівень, що їх єднає, зрозуміло, тема війни. Якщо ж зосередитися саме на віршованій частині книжки, то вона показує, що Борис Гуменюк не лише знайшов унікально точну інтонацію, котра ввійшла в резонанс і з подіями, і з численними читачами. Він несподівано (бо доти писав зовсім інакше) створив надзвичайно пружні, надемоційні, але при цьому повільні й статичні зразки епічного верлібру. Такий собі індивідуальний жанр. У чомусь – синтез того, що відбувалося з українським верлібром у двотисячних роках.
Байдуже.
У нас тут літо Кіндрате.
Літо — як постріл з САУ
Літо — як пряме попадання в хату
в хату де ховалася від обстрілу та сім’я.
Зараз там тихо.
Діти не плачуть.
Прикривши морду лапами
підібгавши хвіст
літо покірно лежить біля наших ніг
наче переляканий вибухами собака.

Або в менш метафоричному виконанні –
Темно в бліндажі
Не бачу твого обличчя
Скільки тобі було у 2007-му?
Десять.

Я в 2007-му сина женив.
Чекає на вас вдома?
Він пропав безвісти під Іловайськом.
Не бачу вас у темряві
Потиснув би вашу руку
Кінець лютого
Весна скоро
Буде тобі сніг хлопче
Але вже в грудні.

Ви гадаєте цьогоріч буде грудень?
Мав би бути
Я не доживу.
(…)

Що тобі передати сину?
Передайте мені банку вишневого варення мамо
Кухоль ранкового туману над Стрипою
Старий велосипед із саморобними педалями
Вимиті росою сандалі
Запах нашої хати
Смак влежаних грушок
Гудіння бджіл над квітником
Пообідній сон.

Яскраві, дуже цілісні вірші Гуменюка вже стала знаковим і хрестоматійним явищем української літератури наших днів. А тому особливо цікаво, куди і як вона розвиватиметься далі, коли вичерпає нинішню поетику і тематику.

Антологійне
І ще один важливий момент. 2016 року з’явилося друком кілька помітних видань умовно антологійного характеру. Умовно – бо йдеться не лише про антології, а й про перевидання чи про вибрані твори, колективні збірки.

Antolohia

Головне досягнення тут – «Антологія української поезії ХХ століття» від А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ, упорядкована Іваном Малковичем. У ній зібрано ключові вірші поетів ключового для української літератури століття, починаючи від Павла Тичини та закінчуючи Олегом Лишегою, тобто до 1950 року народження. Є два розділи. В одному поети «центральніші», на думку упорядника, і, відповідно, представлені ширше, в другому автори, що їх віршів подано менше. При всій неминучій суб’єктивності такого видання, антологія переконливо показує всі головні напрямки і школи поезії двадцятого століття.

У тому-таки видавництві в серії «Українська Поетична Антологія» з’явилися видання вибраних творів трьох важливих поетів. Це «ANNO АФИНИ» Василя Герасим’юка, «Калиновий герб» Ігоря Калинця та «Подорожник з новими віршами» Івана Малковича. Переважна більшість віршів із цих книжок уже неодноразово друкувались, однак нові публікації актуалізують їх у поточному літературному процесі. Та й просто всім любителям новітньої поезії якось не годиться їх не мати.

image description

А в «Лілеї-НВ» побачила світ подвійна книжка з серії «Схід-Захід». Ідея серії, як видно з назви, полягає в представленні одного автора зі Східної України та одного з Західної (шкода, що з концепції повипадали, скажімо, Центр і Південь). Цього разу можна ознайомитись із творами Василя Голобородька та Тимофія Гавриліва. Перша частина називається «Дозволені забави», друга – «жінка на ім’я Модеста».

31kniga

І, нарешті, в «Кроці» видали українсько-африканську антологію «Каїсе-дра росте, де хоче». Кураторка й упорядниця – вже згадані в цій статті Оксана Куценко та Олена Гусейнова. Вірші десятьох українських поетів переплітаються в ній із текстами поетів з африки, перекладеними з англійської, французької та арабської мов.

Таким є, звісно, неповний і зовсім не безальтернативний список помітних поетичних книжок, що побачили світ за минулий рік. Вибір широкий, хоч, може, й перебільшенням буде сказати, що оригіальна українська поезія-2016 задовольнить усі без винятку смаки (до прикладу, малувато виявів відверто експериментального характеру). А крім власне книжок, вартує уваги ще один момент. Саме 2016-го виникли дві нові поетичні відзнаки. По-перше, премія «Золотий кларнет» за дебютну книжку. По-друге, конкурс читаної поезії імені Нестора Літописця. Момент, якому не можна не потішитися.

Коментарі

новини
анонси
книга дня
© Літакцент, 2007-2017. Передрук матеріалів тільки з дозволу редакції.
тел.: , , е-маіl: redaktor(вухо)litakcent.com
Двигунець – Wordpress
Дизайн – Юрій М. Барабаш