Польська бабуся, дідусь-черешня і тато в декреті

Богдана Романцова

Богдана Романцова

Персонажів цих дуже різних книжок об’єднує бажання, якщо не знайти коріння, то принаймні відшукати те, що прив’язує нас до минулого, утворює тяглість і допомагає сприймати смерть не як кінець, а як проміжний етап існування. Пошук себе через спробу зрозуміти іншого – вічна тема, тож від вторинності ці історії рятує лише оригінальність форми. Адже, будьмо чесними: зміст у літературі – справа другорядна.

Яцек Денель «Ляля»

Яцек Денель. Ляля /Пер. із пол. Б.Антоняк. - Львів: Урбіно, 2016

Яцек Денель. Ляля /Пер. із пол. Б.Антоняк. – Львів: Урбіно, 2016

Поляки продовжують лінію родинних історій, поширюючи свій текстологічний простір на наші землі. Україна в їхніх оповідях нагадує Індію в британській літературі початку ХХ століття: далека, але досяжна, чимось схожа на омріяну імперію міжвоєнного періоду, однак екзотична, дика, але спрагла цивілізації, яку метрополія тріумфально ввозить на польській автівці. Однак у фокусі Денеля, звичайно, не Україна, а Польща, до того ж та Польща, якої ніколи не існувало, – ідеально гармонійний локус, де все, що відбувається, має певну вищу мету. І ця мета – безперервність історії.

Денель за типом письма – не стільки харизматичний романтик із вільним польотом думки – хоча іноді він таким намагається здаватися, – скільки пильний стратег. І це для автора, що починав із поезії, найлогічніша позиція, адже стратегія стримує бажання виписувати нескінченні ліричні intermezzo у прозі. Оповідь Денель вибудовує напрочуд уважно, усвідомлюючи, що легше створити сто коротких захопливих сюжетів, поєднавши їх постаттю оповідача, ніж один довгий. Саме тому автор пропонує нам безліч невеликих смішних і сумних історійок з життя двоюрідної бабусі оповідача Лялі і майже кожного її родича та знайомого: так утворюється безмежна павутина, що поєднує поляків, євреїв, німців і навіть українців. Це оповідне плетиво впорядковує навіть не Ляля Бенецька, а її двоюрідний онук Яцек, що просить переказати то одну, то іншу історію, виправляє Лялю і наголошує окремі важливі меседжи. Роль слухача і дзеркала попереднього покоління – лише одна з функцій Яцека, і то не найважливіша. Найважливіша – це, певне, його здатність впорядковувати досвід попередніх поколінь у зручний для себе спосіб. Отже, маємо родинну сагу, пропущену крізь одразу дві лінзи: пам’ять Лялі, яка поступово згасає, і свідомість Яцека, яка лакуни заповнює. Кому можна вірити? Жодному, звичайно.

Твір Денеля не лише вписаний у польську традицію літературних історій, він ще й простягає руку до мистецького минулого (як же без залучення авторитету попередників), тож тут згадано Віткаци, Бой-Желенського і Шульца. Маємо ідилічний мистецький простір, якщо не рай, то принаймні лімб, де ненависть до інших неможлива, де німецькі солдати роздають дітям дешевий фронтовий шоколад, і навіть поляк-гітлерівець, як виявляється, переховував у себе євреїв. Імагологія-навпаки: жоден не відповідає стереотипному образу себе, однак всі виявляються стереотипно кращими. Крім, можливо, українців. Якщо до німців, поляків та інших дітей колишніх метрополій Денель ставиться із поблажливою ніжністю, то нам пощастило трохи менше. Ці вайлуваті недолугі селяни не їдять чужих слив, але завжди готові видати сусіда і підставити під удар щоку ближнього свого. Однак і вони не відіграють ролі злодіїв, адже однозначні оцінки – це аж ніяк не про Денеля.

«Ляля» – твір позірно простий, однак насправді це не стара фотографія, а добре оброблене сучасне зображення, пропущене через кілька фільтрів сепії, тож до улюбленої реалістами «справжності» тут годі докопатися. Денель, символічний син Мілоша, йде битим шляхом не з одним дзеркалом, а одразу з двома, і жодне з них дороги не віддзеркалює. У відображеннях губишся, але вони зачаровують – як вишуканий виріб досвідченого майстра.
 

Читайте також: Ганна Улюра. Як повернути те, що тобі не належало.

Анджела Нанетті «Мій дідусь був черешнею»

Анджела Нанетті. Мій дідусь був черешнею / Пер. з італ. А.Маслюх. - Л

Анджела Нанетті. Мій дідусь був черешнею / Пер. з італ. А.Маслюх. – Л

У центрі оповіді італійської письменниці Анджели Нанетті – історія дорослішання, якого годі уникнути. І це дорослішання аж ніяк не нагадує наївну патетику Лондона чи Верна: мало хто з нас подорослішав, бо потрапив у джунглі, вирішив облетіти навколо землі чи відплив на кораблі, аби знайти скарби. Як правило, все відбувається простіше, болючіше й менш драматично.

Якщо Денель не стільки намагається повернути минуле, скільки майстерно конструює альтернативну реальність, то Нанетті вкорінює покоління теперішнього у покоління минулого, водночас навчаючи це минуле відпускати. Авторка обирає зручний і звичний жанр: оповідання-виховання (це, звичайно, не роман: 136 сторінок, більша частина з яких – чудові ілюстрації Анастасії Стефурак). Хлопець Тоніно – це і є табула раса, яку авторка обережно й ніжно заповнює майже не дидактичними думками про життя, смерть і черешню. Найбільше – про черешню, адже вона символізує тяглість цілого роду: черешню посадили Тонінові сільські дідусь і бабуся з неймовірно музичними іменами – Оттавіано і Теодолінда. Черешня Фелічія зростає разом із мамою Тоніно Фелічітою, стає згодом прихистком самого Тоніно і символом душі померлого дідуся. Фауна і флора тут вочевидь могутніші і живучіші за людей, тож хлопець, втрачаючи рідних, зближується із рослинним і тваринним світом: гуска Альфонсина заміняє бабусю, черешня – дідуся. Відчуваючи біль, Тоніно каже, що у нього «скалка у серці», а повертаючись у село годинами слухає, як «дихає дерево».

Рідні Тоніно, відчуваючи свій відхід, також поступово наближаються до землі: бабуся наче нижчає і все більше часу проводить у кріслі, а згодом – у ліжку. Дідусь вже не може залізти на черешню разом із онуком. Все життя провівши біля землі, Оттавіано і Теодолінда у землю йдуть, саме тому для сім’ї так важливо згодом відстояти сільський город і не дати муніципалітету провести там дорогу. І хоча протистояння міста і села неминуче викличе спогади про занудне моралізаторство українських авторів ХІХ століття, Нанетті все ж більше важить не відкрите протистояння urban vs rural, а право обрати просте життя, де нема нескінченних перегонів. Простіше кажучи, тут не стільки про натуральні помідори без ГМО, скільки про дауншифтинґ.

До того ж письменниця продовжує справді хорошу тенденцію підліткової літератури – порушувати теми, які годі уявити у «класичних» дитячих книжках: що часом батьків можна ненавидіти, що різних бабусь і дідусів любиш не просто по-різному, а когось більше, що дім може нагадувати божевільню, де всі злостяться одне на одного, що мама може помилятися і бути нестерпною, що вчителі свідомо обмежують фантазію дітей. Нарешті, що смерть – це також частина життя, однак лише ти сам зможеш знайти спосіб із нею примиритися.

Артем Чапай «Тато в декреті»

Артем Чапай. Тато в декреті. - Харків: Vivat, 2016

Артем Чапай. Тато в декреті. – Харків: Vivat, 2016

Питання батьків і дітей ніколи не втомлює, адже постійно з’являються нові діти й нові батьки, тож неофіти завжди готові ходити колами тих самих проблем, цікавих здебільшого тільки їм. І якщо вони починають про ці проблеми говорити публічно, врятувати їх може або цікава форма, або актуальність головного меседжу – коли йдеться не про батьків, а про всіх, просто батьківство стає зручним прикладом. У випадку «Тата в декреті» – швидше, друге, хоча з обмовкою, що все ж цікаво буде насамперед тим, хто створив сім’ю і при цьому не дуже «в темі» гендерних рухів. Адже для тих, хто в темі, – це все надто очевидний компендіум смішних історій з власного життя і підбірок прикладів із профеміністичних сайтів. Однак спочатку все ж з’ясуймо, чому тато лишився в декреті?

Відповідь, як і все у книжці, очевидна: а чому б і ні? Тато у нашій поки безнадійно-патріархальній культурі постає як доповнення до багатофункціональної мами або як архетиповий голова сім’ї. У час, коли фізична сила не потрібна майже у жодній професії, досі спекулюють міфічним мамонтом, якого жінці тягнути важко, а чоловікові – навіть приємно. І хоча навіть Disney вже усвідомив, що сильні принцеси/дочки вождів/прості дівчата – це модно, а отже, прибутково, у нас досі чимало прихильників «природного розподілу» обов’язків. Дитина в такому розподілі постає як крихка кричуща істота, яку чоловік не може втримати більш ніж годину, адже боїться її зламати або загубити. Тому чоловікові, ще крихкішій істоті, дитину варто показувати перевдягнутою, вимитою й максимально віддаленою від прозаїчної реальності. Бажано – в стані глибокого спокійного сну. На щастя, сьогодні альтернативу цим принципам існування щасливої ведичної жінки, пропонують не лише автори поодиноких профеміністичних статей «Cosmopolitan», а й українські письменники.

Ситуації, які описує Чапай, близькі кожному, а отже, на користь автора гратиме й ефект впізнавання та відчуття співпричетності: агресивні пасажири в автобусах, вузькі двері маршруток, жодних можливостей подолати підземний перехід із дитячим візочком, постійний осуд інших і непрохані поради, бажання переступити через власну дитину – у прямому й переносному сенсах – і втекти до сусідньої кімнати. А ще брудна квартира, пригоріла їжа і завалені дедлайни – welcome to the real world. Ось вона, реальність, така несхожа на ідеальні інстаграмні сім’ї, де діти чисті, мами мають ідеальні зачіски, а дідусів аж судомить від фальшивих усмішок. Адже саме такі виписані й зализані образи вганяють у депресію неідеальних батьків, які відчувають, що дитина буквально з’їдає їхній час, простір і будь-які альтернативи та можливості.

Під час читання виникає відчуття, ніби «Тато в декреті» –  це чергове нове ток-шоу на СТБ (навіть назву змінювати не довелося б), де описано всі ті проблеми, з якими приречені мати справу молоді батьки: хвороби, зовсім не ідилічні фізіологічні подробиці, мрії відправити дітей кудись на кілька тижнів, постійний конфлікт емоцій, частину з яких хороші батьки, згідно з численними стереотипами, не повинні відчувати. Ситуації стандартні, скарги стереотипні – однак саме цього часом потребують батьки. Не осяянь і блискучих ідей, а розуміння й віртуального потиску руки.

З одного боку, у читача може виникнути підозра, ніби батько, що пішов у декрет – така героїчна постать, що цей випадок треба вписати в історію за допомогою книжки. З іншого, чоловічого голосу у цьому літературному сегменті бракує, і є сподівання, що інші чоловіки, яких жіночі голоси не переконали, все ж дослухаються до молодого батька.

Навряд чи «Тато в декреті» відкриє нові горизонти тим, хто і так свідомо обирав рівність у партнерських стосунках. Однак автор досить майстерно створює відчуття співпричетності: вже на третій сторінці похмуро констатуєш: «Так, це справді про наше суспільство, про нашу країну, це справді про дітей». І хоча літературної досконалості чи антропологічних відкриттів тут годі шукати, головну функцію – запропонувати альтернативу звичному способу говорити про батьківство – книжка виконує. Звичайно, шкода, що навіть у видавничій справі із більшим бажанням видадуть книжку про декрет батька (який молодець!), а не мами (а чим цей досвід унікальний?). Автор це усвідомлює і навіть прописує, що допомагає йому спритно уникати критики.

«Тато в декреті» –  це лише вчасна репліка, яка нагадає читачеві розширені підписи до фотографій з інтернет-підбірок на кшталт «Батько з дітьми vs мама з дітьми». Саме сьогодні і саме у цьому просторі ця книжка на часі, адже репліка – це завжди початок діалогу.

Коментарі

новини
анонси
книга дня
© Літакцент, 2007-2017. Передрук матеріалів тільки з дозволу редакції.
тел.: , , е-маіl: redaktor(вухо)litakcent.com
Двигунець – Wordpress
Дизайн – Юрій М. Барабаш