«ЛітАкцент року – 2016»: відгуки журі. Номінація «Есеїстика»

Забужко Оксана. І знов я влізаю в танк… (Комора)

171591_original

Ярина Цимбал
Цілісність — це така важлива риса, якої ніколи не бракувало ні самій Оксані Забужко, ні її текстам, і якою вона могла б поділитися з іншими авторами в номінації. «І знов я влізаю в танк…» — книжка дуже зібрана, логічно продумана, структурована, ба навіть цілеспрямована. Це книжка про війну, — попереджає авторка у вступному слові. І, читаючи її, переконуєшся, що коли Забужко влізає в танк, то ворогам краще ховатися по кущах. Забужко говорить про культуру, пам’ять, історію. На відміну від книжки Бойченка, перед кожним текстом зазначено, де його було вперше опубліковано. Це дозволяє читачеві уявити хронологічні рамки подій, якщо текст цього потребує. На відміну від Бондаря, світ Забужко не камерний, не приватний, а максимально широкий, глобальний. Різниця між засягом двох авторів особливо очевидна на прикладі спільної теми: в есеї про футбол Бондар згадує приватні переживання і дитячий онанізм, а Забужко йдеться про націоналізм, політику, вірус ненависті, «чесну гру», продажність і корпоративні війни. Ще одна прикмета й перевага есеїстики Забужко — це її актуальність, а відтак і дискусійність: авторка не просто пропонує цікаві оповідки, а провокує інтелектуальні дискусії й одразу відважно забирається в танк, готова боронити свою позицію.

Андрій Дрозда
Книга Оксани Забужко поєднує тексти різних форм і жанрів, однак вкупі становить багатогранний автопортрет королеви сучасної української літератури. А коли королева йде на війну, то це не може не цікавити підданих. Забужко «в танку» виглядає досить органічно і переконливо. Ворога ненавидить щиро і до глибини душі, аргументів проти нього має цілий арсенал і маленьку валізу з червоною кнопкою, тож за долю Батьківщини можна не хвилюватися. «І знов я влізаю в танк» містить і досить несподівані, колись написані на замовлення іноземних видань тексти. Український читач вперше може прочитати лікнепи з української історії чи роздуми про значення футболу для формування нації від Оксани Стефанівни.

Анастасія Левкова
Книжка Оксани Забужко – зібрані з різних ЗМІ статті кількарічної давності (2011-2016), написані на злобу дня. Власне, кількарічної давності – статті, але злоба дня, на яку вони написані, – актуальна досі. Якщо ми вже відійшли-таки від дискурсу 1990-х і початку 2000-х (тому книжку іншого номінанта Миколи Рябчука не можу вважати актуальною), то, можна сказати, ще досі живемо в 2014-му, який довго тягнеться, а 2011 чи 2012 – ті роки, що були перед ним, і варто згадувати вчорашнє, аби розуміти, на чому стоїмо сьогодні.

Більшість статей у книжці об’єднує тема інформаційної війни, що почалася задовго до початку війни справжньої, й Оксана Забужко показує це нуртування наочно, задовго до війни. Письменниця звично демонструє cміливість тверджень (щодо певних осіб і явищ письменниця не добирає висловів, або ж – особливо ретельно їх добирає, називаючи речі своїми іменами) і занурення вглиб, і якщо зазвичай актуальність політологічних блогів вельми ефемерна (вони збирають багато переглядів, але тільки на короткий період), Оксана Забужко до актуальної політичної події завжди додає широчезний контекст, передусім культурний, тому така стаття за кілька років не може застаріти. Зрештою, з публіцистики Оксани Забужко завжди проступає залежність політики від культури (так-так, саме політики від культури, а не навпаки) – у широкому сенсі слова «культура». І тут, звичайно, людям культури слід бути особливо пильним, щоб дотриматися принципу «не нашкодь».

Зайве говорити, що ця книжка творить смисли і, як на мене, є маст-рідом для українських інтелектуалів, які хочуть розуміти свій час.

Бондар Андрій. І тим, що в гробах (ВСЛ)

0603460-i-tum-scho-v-grobah-andriy-bondar1

Ярина Цимбал

Андрій Бондар нечасто балує своїх читачів книжками, хоча й він не уникає спокуси зібрати під одну обкладинку різні тексти, аби тільки склалася пристойна збірка. Отож і у його книжці засадничо не може бути цілісності. Видавництво в анотації недаремно попереджає про «суб’єктивні, дуже особисті враження автора». Це перша характеристика текстів Бондаря, і це його перевага. Шанувальники його таланту завжди знайдуть у його прозі те, чого прагнуть, а ті, кому не імпонує Бондар, завжди можуть упевнено відкласти його книжку. І так, Бондар у збірці, що її доречно було б назвати «мала приватна есеїстика» по-хорошому передбачуваний. По-хорошому, бо письменник виробив власний стиль, власну мову, власне обличчя і ставиться до них дбайливо, на відміну від Бойченка. У цьому сенсі Бондар абсолютно цілісний: кожний окремий есей зроблено майстерно і продумано, є серед них і маленькі шедеври, як-от «Вічна пам’ять». З іншого боку, в цій хорошій передбачуваності криється певна підступність, і час від часу неприємно пощипує відчуття, що автор іде на повідку у читача, сліпо йому догоджає, а грубо кажучи, пише те, що його читач від нього хоче. Такому «дорослому» автору як Бондар це, звичайно, не пристало.

Андрій Дрозда
«І тим, що в гробах» можна вважати продовженням попередньої Бондаревої книги короткої прози – «Морквяного льоду». Звісно, формальні відмінності існують: то була збірка газетних колонок, обмежених певною кількістю знаків, а тут уже маємо тексти різної величини від кількох абзаців до трактатів «Між трупоспаленням і трупопокладенням». А поза тим, це той самий Андрій Бондар: майстерний оповідач із відчуттям життя, трагічного й комічного в різних варіаціях і переплетеннях.

Є щось довлатовське у його писанні, Бондар розповідає історії якось ненавмисно, ніби міркує вголос. Коли читаєш «І тим, що в гробах», виникає враження, що процес оповіді ніколи не зупиняється в голові автора і лише дещо з того вдається записувати. Темою може стати будь що: хрущ чи комар, мультик про Петрика П’яточкіна чи серіал про Рекса, враження від похорону в родині чи спогад про перерваний акт онанізму. Нову книгу Андрія Бондаря можна прочитати за вечір, але варто все ж розтягнути задоволення на тиждень, радіючи гармонії буття й читання. Ця книга сама визначає час і місце, тож не дивуйтесь, якщо історію про гімно як національну ідею ви прочитаєте сидячи на унітазі.

Анастасія Левкова
Есеїстика Андрія Бондаря є веселою (навіть якщо сумною) й сердечною, до того ж, тут часто йдеться про родину й дитинство. Чи можна з цієї есеїстики щось почерпнути? А навіщо? Читаючи, тобі просто весело й сердечно, автор «жене бєса», а ти робиш це разом із ним. Іноді дивуєшся відвертості, що межує з ексґібіціонізмом (наприклад, есей про підліткове мастурбування «Мені погано»), дивуєшся тому, що автор витрачає ресурс (час, електрику, завдяки якій працює комп’ютер, папір) на такі тексти, як есей «Немовби каже нам ліричний герой» про Павличкові «Два кольори». Втім, якщо ви раніше читали пости Андрія Бондаря у ФБ, то годі чомусь дивуватись. Зрештою, ну а що. Чи мають бути речі, негідні ословлення? А якщо їх ословити, то чому не вкласти ці слова у вуха, точніше, очі читачів?

Андрій Бондар – автор життєвої есеїстики. Його есеї – це причинки до життя. Можна було би сказати, що дуже часто (хоч не завжди) Бондаревим есеям бракує завершеності, в сенсі моралі, сили у сковородинівському значенні. Тільки фішка в тому, що Андрій Бондар, здається, з тих, хто цієї сили не прагне. Здається, він за необов’язковість усього – не все ж у житті, врешті-решт, повинне мати мораль і силу. Тексти зокрема.

Втім, певні тексти таки мають силу: і у сковородинівському, і у звичному значеннях: наприклад, «Між трупоспаленням і трупопокладенням», «Прекрасна», «Інший – майже свій» чи «Приїхав». Без них було б гірше (тут підморгую: ті, хто читав або писав цей текст, – зрозуміють, чому).

Бойченко Олександр.  50 відсотків рації (Книги-ХХІ)

50_2

Ярина Цимбал
На початку року в нас із колегами з журі «ЛітАкценту» є добра традиція — писати короткий відгук на збірку есеїстики Олександра Бойченка. Торік такий відгук я завершила побажанням авторові бути вимогливішим до себе. Цього разу почну з цієї фрази.

Іноді думається, що «Книги–ХХІ» — «кишенькове» видавництво Бойченка, яке заповзялося видати все, ним написане. «50 відсотків рації», попри те, що автор назвав це сюжетною публіцистикою, — збірка колонок, що їх Бойченко друкував у журналі «Країна» останні кілька років. Відтак вимагати від книжки сюжету, тобто хоч якоїсь смислової цілісності, не випадає. Годі вимагати від есеїстики і злободенності, а от актуальності вона цілком може досягати. Публіцистичний твір часто недовговічний, і в книжці Бойченка це особливо оприявнилося. Окремі сюжети аж такі давні, що вже не викликають відгуку, а лише подивування, чого раптом про них згадалося. Неприємно вражає авторова категоричність, а подекуди й вдавана цинічність: не можна сказати, що вони прикрашають письменника. Бойченко ще раз довів, що вміє вправно писати. Десь так на 50 відсотків. А на 50 відсотків може й схалтурити.

Андрій Дрозда
«50 відстотків рації» – це книга, яка на сто відсотків складається з колонок. Нових і старих, поєднаних у доволі вдалих пропорціях. Прихильники таланту Бойченка зустрінуть тут і зовсім класичні речі, як то «Кандидатську дисертацію» і «Арбайт махт фрай». Решті текстів теж не бракує звичних бойченківських козирів: безжального гумору, мізантропії, русофобії, неполіткоректності, яскравого асоціативного мислення та парадоксальних висновків. Маємо збірку бувальщин і анекдотів із життя, хоча часи і звичаї спонукають Бойченка до провокацій за межею скандалу. Наприклад, у тексті «Між Папами» автор шкодує, що кримчанки з донбасянками не досить часто користалися своїм правом на аборт.

Рецепт колонки від Бойченка зовні виглядає просто: «Починатися колонка має з того, що у вас є товариш. І лише після цього, через низку ненав’язливих асоціацій, можна виходити на головну тему й акуратно підштовхувати читача до висновків про ту анатомічну діру, в якій знову опинилась Україна». Приблизно так він і працює, додаючи до цього дрібку свого непересічного таланту.

Анастасія Левкова
Книжки есеїстики Олександра Бойченка, що виходили останніми роками, мало відрізняються одна від одної: усі вони складені за принципом «Аби книжки» (за назвою такої першої, виданої в 2011 році): колонки, публіковані в різних виданнях, на злобу дня.

Втім, треба сказати, що переважна більшість книжок есеїстики – з цього короткого списку теж – складені за таким принципом.

Олександр Бойченко – найдотепніший автор у сучасному українському літпроцесі. І саме за дотепність, а також за щирість його люблять читачі. У цій книжці, як і в попередніх (крім, можливо, «Мої серед чужих»), представлено життєві історійки. Тут родинне, кумівське, дружнє, супутницьке, ще бозна-яке стає приводом висловитися щодо суспільного й політичного життя: України та Європи, України та Росії, України й України (політична регіоналістика завжди була темою Бойченкових висловлювань).

Композиційно ця книжка стрункіша, ніж попередня («Більше / Менше»), – статті тут не є розхристаними, мають чіткий меседж. Чи свідчить це про те, що автор «виріс»? Варто радше говорити про те, що, ймовірно, видання, у яких публікувався Бойченко ставили для колонок чіткі вимоги стосовно кількості знаків і формату. Є автори, щодо яких годі застосовувати категорії «виріс» / «не виріс». Бойченко – такий, як він є, і за це ми його любимо. Але якби він отримав за цю книжку премію «ЛітАкценту», то, певне, здивувався б.

Кебуладзе Вахтанґ. Чарунки долі (ВСЛ)

charunku_doli_0

Ярина Цимбал
«Чарунки долі» Вахтанга Кебуладзе — це інтелектуальний виклик для багатьох читачів. Так вже в світі повелося, я люблю її волосся що есеїстику пишуть головно літератори й журналісти. В сучукрліті початок філософській есеїстиці торік поклала книжка Володимира Єрмоленка «Далекі близькі». Цього року ВСЛ запропонувало вибагливим читачам книжку Кебуладзе. Треба визнати, що «Чарунки долі» подужає не кожен. Хоча як викладач Кебуладзе уславився тим, що міг складні філософські поняття й теорії пояснити навіть най…менш обдарованим студентам, його книжка вимагає від читача думання, вдумування, а не легкого пурхання сторінками. Кебуладзе говорить про насущне і непроминальне: краса, розум, пам’ять, досконалість, інтелігентність, насильство, влада, вино тощо — ці явища, речі, поняття визначають долю кожного. Для цієї розмови про вічні цінності автор залучає багатий філософський і літературний багаж, який дозволяє йому уникати очевидних і неминучих у таких випадках банальностей. Виклик же полягає в тому, що читач має бути готовий вести діалог з автором на рівних, а отже, поповнювати свій багаж, якщо досі він ніс його розмахуючи руками.

Андрій Дрозда
«Чарунки долі» – книга не для розваги. Часом вона нагадує наукову монографію з філософії, а часом інтелектуальний ребус, де імена, цитати і алюзії повинні працювати як гіперлінки, що відкривають нові виміри знання.. Вахтанґа Кебуладзе цікавлять виключно Великі Ідеї, як то Краса, Розум, Пам’ять і Забуття, Мінливість, Сприйняття Мистецтва і Реальності.

Зважуватись на читання «Чарунків долі» варто лише із чистими помислами і ретельно вимитими руками, а ще бажано прочитати невеликий список філософської літератури: Вітґенштайн, Вальденфельс, Кант, Ніцше, Гюїсманс, Гусерль, Ґумбрехт, Плеснер. Навіть якщо ви майбутній культуролог, антрополог чи аспірант кафедри філософії, то Кебуладзе змусить вас добре впріти впродовж короткої мандрівки його 150-сторінковою книгою.

Анастасія Левкова
З усього «п’ятірного грона» шорт-листівців Вахтанґ Кебуладзе єдиний, хто має менше до діла з літературознавством, а більше – з філософією (Оксана Стефанівна також кандидатка філософських наук, але її сприймаємо все ж радше у літературознавчих дискурсах).

І для читача-літературознавця ця філософська есеїстика – наче ковток свіжого повітря. Скільки книжок філософської есеїстики припадає в нас за рік на одну книжку есеїстики літературознавчої чи довколалітературної? 0,1?

Це книжка з тих, які не описують, не ковзають по поверхні, а йдуть углиб, причому на багато рівнів. Не без того, щоб тут часом траплялися трюїзми (на кшталт «Чи не має кожен етап нашого життя від народження до вмирання власну цінність?»), але все ж вони не роблять у книжці погоди, й «Чарунки долі» таки є гімнастикою для розуму. Це книжка з тих, які творять смисли, а також творять словник, – після «Чарунків» під словами «інтелектуали», «інтелігенція», «досконалість», «порнографія» читач, імовірно, матиме на увазі щось інше чи щось місткіше, ніж досі, – ці слова з прочитанням книжки обростають новими смислами.

Може здатися, що композиційно видання дуже просте – просто поєднані під однією обкладинкою есеї. А втім, теми есеїв перетікають одна в одну: переклад (мов і культур) – те, що автор називає контрабандою розуму; минуле й пам’ять, присутність у теперішньому, вік, переживання часу; межі досконалості, поза якими настає деградація; чуттєвість, секс, порно, слабкість, сила, жертва, покора. Усе це взаємопов’язане, і все це сплітається в одне: культуру.
Це наратив, що не зазіхає на домінацію, це міркування, що неодмінно породжують інші – вже читачеві – міркування; жодну з наведених тез не можеш переказати так, щоб не додати чогось від себе, не проінтерпретувавши в свій спосіб. Можливо, такий наратив (особливо певні есеї, як-от «Інтелектуали contra інтелігенція») міг постати лише після Революції гідності – він оперує тими цінностями (навіть якщо прямо про них не говорить), що зародилися в той час і, як і Майдан, запрошує кожного охочого до співтворення цих цінностей.

Рябчук Микола. Каміння і Сізіф (Акта)

500_382

Ярина Цимбал
Збіркою літературної есеїстики «Каміння й Сізіф» Микола Рябчук ніби підводить риску під своєю діяльністю як літературного критика. Найновіший текст у збірці написано 2013 року, більшість же цих есеїв було опубліковано двадцять років тому, у 1990-х. Отож і тематика їх різна: від Сенеки і Плужника до Г’юза і Герберта. Рябчука завжди цікаво читати: він інтелектуально глибокий, але не хизується своїми знаннями, іронічний, але ніколи не цинічний, він пише добре й вишукано, але без грайливості і зайвих стилістичних викрутасів. Його текстам пасує така характеристика як кларизм — ясність, прозорість думки і слова. Рябчук уміє в літературній критиці піднятися над злободенністю, тому його тексти певною мірою набирають ознак позачасовості і не втрачають актуальності. У передмові Рябчук нарікає на геттоїзацію літкритики в Україні, яка на щоденному інформативному рівні нібито не існує. А проте його добровільний вихід із цієї сфери припав саме на той час, коли Сізіф викотив-таки камінь нагору — ситуація змінилася і про літературу тепер пишуть навіть новинні сайти.

Андрій Дрозда
Що ще залишається літературному мамонту, як не видавати свої літературні есеї, написані в минулому столітті? Ні-ні, Микола Рябчук і сьогодні в добрій формі, просто літературній критиці та есеїстиці виявляє значно менше уваги, аніж у турбулентні 1990-ті, коли надія на нормальний літпроцес і життя-буття взагалі ще жевріла в серцях Сізіфів. Два десятиліття опісля виявилось, що Рябчук-критик уже відбув свої Левктри і Мантінею, а тепер настав час видати вершинні здобутки під однією обладинкою. Перелік авторів, про яких пише Микола Рябчук охоплює як провідні імена канону, так і сучасників автора. Текстам не бракує ні якісного аналізу, ні смаку чи стилю, тож «Каміння і Сізіф» має всі шанси, щоб стати класичним артефактом свого жанру.

Анастасія Левкова
Це збірка есеїв про людей літератури. Юрій Луцький, Олександр Олесь, Анастасія Лисивець, Юрій Шевельов, Чеслав Мілош, Збігнєв Герберт, Джеймс Мейс, Григорій Чубай та багато інших постатей із різних країн та епох є героями цієї книжки. Дуже легко, читабельно, але водночас серйозно, без іронії, без жартів, Микола Рябчук наче викладає пазлами частинку мозаїки світової й української у її контексті культури.

Недоліком цієї книжки – не загалом, а як кандидата на премію – є, як на мене, давність зібраних у ній статей: вони були писані й публіковані у різних виданнях наприкінці 1990-х – на початку 2000-х. Я переконана, що багато тез, які висловлює або наводить Микола Рябчук, у час написання статей були новаторськими й актуальними. Та на сьогодні чимало з них уже є самоочевидними й пережованими. На зламі століть Микола Рябчук своїми статтями займався просвітництвом  – знайомив читачів із Джорджем Грабовичем, із Юрієм Луцьким, із Євгеном Плужником та багатьма іншими важливими для України (навіть якщо іноземцями) постатями. Звісно, важливо озиратися назад, щоби зрозуміти, що за цей час зроблено, а які проблеми досі лишаються завданнями.

Не заперечую, що Україна в усьому рухається наче равлик, але ж не настільки, щоб усі статті двадцяти- чи десятилітньої літньої давності досі виглядали свіжо (деякі так, але, дякувати Богові, не всі). І до текстів багатьох згадуваних Рябчуком авторів, на той час в Україні мало ким бачених і читаних, сьогодні український читач уже переважно має доступ. Сьогодні український читач – принаймні той, якому в руки може потрапити «Каміння й Сізіф» – уже не потребує знати, хто такі Юрій Луцький чи Збіґнєв Герберт, – він потребує глибшого аналізу ними зробленого.

Коментарі

новини
анонси
книга дня
© Літакцент, 2007-2017. Передрук матеріалів тільки з дозволу редакції.
тел.: , , е-маіl: redaktor(вухо)litakcent.com
Двигунець – Wordpress
Дизайн – Юрій М. Барабаш