«ЛітАкцент року – 2016»: думки з приводу. Номінація «Літературознавство»

Цього року «ЛітАкцент» уперше розділив номінацію «Есеїстика й літературознавство» на «Есеїстику» й «Літературознавство», що давно виглядало цілком логічним. З іншого боку, такий розподіл підтвердив усі загрози й побоювання, які утримували нас зробити це раніше. «Есеїстика» отримала свій склад журі, натомість визначення переможців у номінації «Літературознавство» редакція сайту залишила за собою. В найкращих наших уявленнях нам дуже хотілося самим обирати найкращу літературознавчу книжку й щиро тиснути руки колегам. Проте цього року переможця в номінації немає – надто вже плачевною виглядає ситуація. Чому? Гляньмо на список.

Солідний склад авторів, знаних і шанованих, які давно працюють на літературознавчому полі й заслуговують на якнайрізноманітніші подяки за свою роботу і на щиру похвалу, але… переважно за попередні дослідження (й, сподіваємося, за майбутні). Адже насамперед у «Літературознавстві» маємо ту саму біду, на яку хибує й «Есеїстика», тільки тут вона більш випукла й менш виправдана: всі номіновані книги – це збірники статей, до того ж переважно вже публікованих і здебільшого прочитаних раніше, аніж видавці зібрали їх під одну обкладинку (Віра Агеєва «Дороги й середохрестя», Марко Роберт Стех «Есеїстика у пошуках джерел»). Логічним є питання, чим погані збірники? Невже вони – не літературознавство? Звісно, що літературознавство, до того ж часто неймовірно цікаве. Але такі книжки чудово виглядають як додатковий, доповнювальний матеріал на фоні численних монографій. Чи маємо цього року хоч одну, що викликала б ширший читацький інтерес? Окреме цілісне дослідження, до того ж написане цікаво й захопливо, – мрія й найбільше очікування зацікавленого літературою читача. Цього року, на жаль, вона виявилася недосяжною.

Проте навіть не це найбільший клопіт. Гірше, скажімо, з тим, що більшість видань – окрім згаданих «Доріг і середохресть» Віри Агеєвої та «Есеїстики у пошуках джерел» Марка Роберта Стеха – є такими собі «напівпідпільними», майже самвидавними, із просто смішними накладами навіть для наших сьогоднішніх реалій та абсолютно недоступними зацікавленому читачеві  (спробуйте знайти книги направду геніальних Миколи Ільницького, Віктора Неборака чи Марії Габлевич – повірте, вам це не вдасться, якщо ви не працівник Інституту літератури; а якщо ж працівник (або наближений) – то вам, можливо, видання передадуть у приватному порядку друзі-львів’яни). Чи є в цьому вина авторів? Однозначно, ні. Як і видавців, зрештою. Просто така поточна ситуація, такий стан літературознавства – і це коло виявилося замкненим. Тому нагороджувати книги, присутні за назвою, але відсутні по факту, на жаль, не бачимо сенсу.

І насамкінець. Після церемонії нагородження найкращих книг за версією «ЛітАкценту» один пан у приватній бесіді висловив думку, що не відзначаючи жодної книги в номінації «Літературознавство», ми таким чином «ображаємо всю науку». Маємо протилежне бачення: образи – то для дітей, натомість дорослість  полягає в тому, щоб не побоятися визнати проблему, назвати її – зазвичай це перший крок до бажання змін і, врешті, до самих змін. Тому не варто ні ображатися, ні дошукуватися винних – раціональніше добре подумати, як змінити ситуацію й почати її змінювати.

Тому «Літературознавство» залишатиметься серед номінацій «ЛітАкценту року», бо ми віримо, що і в цій кімнаті нашого літературного дому колись стане тепло й затишно.

Ірина Троскот,
Софія Мамчич

ЛітАкцент

Улюблений сайт літературної критики