За тисячу кілометрів від озера Урмія

Антон Санченко
Антон Санченко

За кілька років до війни улюбленою забавою київських інтелектуалів була класифікація українських авторів, які пишуть російською, і відстоювання їхніх прав на шкільні хрестоматії з української літератури. Українські російськомовні автори. Чи російські, які пишуть в Україні? Чи ще щось – наприклад, малоросійські? А які ж малоросійські, якщо не з Харкова, а з Криму? А що толку, що пишуть в Україні, якщо друкуються в Москві, й ми їхніх книжок навіть на Петрівці не бачимо? Коронним для пожвавлення дискусій було питання: «А Гоголь чий?»

Інтелектуалам було гарно, їм аби інтелект почухати й нікого не обділити. В практичній площині застосування їхніх принципів призводило до того, що українські літературні поетичні премії, яких узагалі-то не так і густо, при застосуванні принципу «какой разніци» вигравали російськомовні поети, які вже 20 років живуть у Лос-Анджелесі, куди колись виїхали з Криму, тож відповідали всім задекларованим принципам, поки Крим у нас не відібрали зелені чоловічки. А українським автором можна було вважати навіть Достоєвського (за греко-католицького панотця-дідуся).

Олена Стяжкіна, Мовою Бога – К.: Дух і Літера – 2016
Олена Стяжкіна, Мовою Бога – К.: Дух і Літера – 2016

Мене теж цікавили більше практичні питання: кого з авторів реєструвати на сайті, присвяченому українським авторам, а кого – ні. Сайт мав ту перевагу, що всі автори були ще живі, сучасні, й можна було просто спитати. Опитування в той довоєнний час саме донецьких авторів мене дуже здивувало. Видобути з їхніх вуст означення «я – український автор» було майже неможливим. Людина могла 5 хвилин розкручувати складносурядно-складнопідрядне речення на тему «я патріот землі, на який живу», лиш би не згадати, що ця земля називається Україна. В книжці Олени Стяжкіної це правило, до речі, теж дотримане. Жодної згадки про те, що захоплене росіянами місто – українське. Зате росіяни названі загарбниками без евфемізмів, а війна названа війною задовго до того, як на це наважився наш президент. І головний герой бореться проти приходьків на смерть. Партизанка, як сказали б на Волині. На досвід УПА герой, утім, не спирається. Швидше – ніде вголос не згадана Молода гвардія.

Ще й героя пані авторка обрала настільки екстравагантного, щоб винести національність за дужки взагалі. Її головний герой – ассирієць, або, як їх називали в російській імперії, – айсор, не знаю чи це досі політкоректно. Певна іронія міститься в тому, що ассирійці – перша в світовій історії імперська нація, вже в біблійні часи, коли це ще не стало мейнстрімом, тож ментальність останньої на сьогодні імперії, що напала на його місто, як колись ассирійці на Вавилон, героєві зрозуміла як нікому. Цитати з Біблії в поміч.

Його предки потрапили в наші краї як біженці Першої світової з околиць озера Урмія в тодішній Персії, тікаючи від турків. Як переповідає сімейна легенда, несли дітей через кавказькі перевали на руках. І водночас головний герой – дуже вкорінений городянин, бо проста арифметика свідчить, що його родина проживає в цьому донбаському місті, теж неназваному, ось уже рівно сто років. Тікала з сином на руках ще його прабабуся. І ось він останній, хто може доглянути могили всього роду. І залишається в окупованому місті, навіть відправивши в Росію до родичів дружину й дітей.

І окупаційні будні й необхідність боротися проти загарбників буденно, як молоковози з технічною водою з Кальміуса для зливання унітазів, бо водогін не працює, чи міномет на даху багатоповерхівки і «отвєтки» від ЗСУ, входять у життя персонажа й роблять його героєм. Деталі життя окупованого міста опуклі й дуже промовисті. Від побуту до бізнесу на трупах закатованих на підвалі. Відчувається, що це не політ творчої фантазії. І водночас історія не обмежується побутописанням, як, скажімо, мемуари Віктора Шкловського про революцію і фронт. (Згадали Урмію, отримуйте Шкловського, все закономірно.)

Тож від Шкловського текст відрізняється гострим задавненим конфліктом, старанно прописаним і переконливо бридким антагоністом, і навіть любовною історією, хай переказаною і похапцем. Більш того, авторка вже в епіграфі попереджає, що видалила з тексту «повільні сторінки», які затримували дію, щоб зберегти динамізм розв’язки. Взагалі, це, мабуть, один із перших художніх текстів про цю окупацію. Не свідчення, нотатки чи мемуари по гарячих слідах. Не розлогі підписи до фото в альбомах. А художньо осмислений і організований матеріал, який претендує чи не на високу грецьку трагедію й обіцяний нею катарсис.

Втім, включеність тексту саме в російський, а не грецький, контекст, попри те, що це переклад українською, випирає чи не з кожного речення. І дає відповідь, чому російськомовним авторам не так уже й легко просто клацнути тумблером на потилиці й почати писати українською. Ретельний український перекладач ставить примітки і пояснює, і все одно не може в зносці передати усіх конотацій нєкрасівського рядка «в лєсу раздавался топор дровосєка», механічно підставивши рядок із Рильського. Не можна ж переказати також усі непристойні віршики, якими помстилися Нєкрасову російські школярі. Максим Рильський тут не порятує ситуацію, тільки Павло Тичина.

Кілька слів про переклад. Мені здається, в російсько-українських перекладах, яких останнім часом таки трохи з’явилося, цілі видавництва на цьому вирішили спеціалізуватися – перекладати саме ось таких, некласифікованих українських росіян, щоб остаточно зробити їх нарешті українцями – так ось, мені здається що в перекладах із цих удавано близьких мов хибним другом перекладача виступає весь словник. Це претензія не тільки до цього перекладу, і взагалі не претензія, усі слова словникові, але панове перекладачі якось вміють обрати рідкісний архаїчний синонім, як ось «свобідний» замість «вільний», там де є ще десять живомовних відповідників, просто тому, що він звучить російською схоже. Це небезпечно. Бо що в них уродлівий, те в нас вродливий.

«Притомність верталась, але Ревазов як міг, гальмував цей процес». Я не знаю, що в цьому реченні не так, але навіть на слух ясно, що – з російської. А розбирати почнеш, ні не суржик, всі слова словникові. Просто «так не говорять» сказав би перекладачеві інформант, якби він досліджував українську методами структурної лінгвістики, якими досліджували аборигенів. Перемагається це тільки читанням інших аборигенських книжок. Контекст контекстом вибивають. Якось так.

Але це я прискіпуюся, текст читається легко, авторка наче змагається з уже згаданим Шкловським у телеграфному стилі. Короткі, прості речення. Темп. Дія. Таке важко зіпсувати.

Тож загалом появу таких перекладів можна тільки вітати. Не тільки цього. Український переклад російського тексту – це, якщо хочете, вже показник, чи таки українським виявився автор, про якого сперечалися до війни інтелектуали. Переклад як пропуск через блок-пости на наш бік. Бо всім російськомовним українським авторам довелося зробити свій дуже чіткий вибір. І багатьох, якщо не всіх, із тих російських прозаїків, хто таки обрав Україну, вже переклали, як Нікітіна чи Куркова, а хтось, як Рафеєнко, ще й сам став українським перекладачем нобелівської лауреатки з Білорусі.

Тобто зрештою, все одно все звелося до української мови як універсального показника і диференційної ознаки. Залишилось тільки почекати, поки тексти декого з цих авторів ще й не соромитимуться слова Україна.