Приватні історії для всіх

Сергій Осока. Фото з фб автора
Сергій Осока. Фото з фб автора

Не люблю, коли хтось (або щось) до чогось мене зобов’язує. Співчував дівчинці з паралельного класу – її дідусь був ветераном війни, учителі вимагали від онучки зразкової поведінки, а ще – стояти годину «в салюті» під час мітингу на 9 (чи на 1…) травня.

Не люблю, боюся читацьких очікувань. «А Ви, Сергію, маєте написати про Україну сьогодні?», «А Вам би не завадило звернутися до теми самотності письменника в сучасному світі», «А напишіть, як Вам зараз херово».

Мої перші літературні творива були якраз написані на замовлення. У школі, музичній школі та РБК постійно проводилися якісь самодіяльні імпрези, мене змушували писати вірші – про Івана Петровича Котляревського, про кобзаря Федора Кушнерика, про подвиг матері під час «Великої Вітчизняної», про десятиріччя Чорнобильської катастрофи. І писав, а що ви думали?! Згризав верхню частину ручки в нерівній боротьбі з відсутністю техніки й досвіду, псував не один зошит, аж поки виходило щось більш-менш схоже на вірші радянських поетів із «Читанки». А потім я все це декламував. Під пам’ятником В. І. Леніну, під вигадливою композицією з бандури, тину, рушника й горщика. У вишиванці, з пучком пластмасової калини в руках, намагаючись точно повторити інтонації вчительки, яка мене «тренувала»… Аби хтось мені сьогодні сказав, що має відео тих моїх виступів, я запропонував би йому свою душу в обмін на можливість спалити ті касети VHS…

Якось до нас у школу приїхав журналіст із програми «Школяда» на українському радіо. Сергій Меркулов, ми тепер з ним дружимо на фейсбуці, а тоді… завуч школи чи й сам директор приперли мене до стінки: «Ти маєш дати інтерв’ю, прославити школу». «А хімія?», – пробував я заперечити. «Нічого, пропустиш». Цілих 45 хвилин умовляв мене бідолашний Сергій поговорити з ним на мікрофон. Підходив із різних боків. Аргументував. Зацікавлював. Намагався завоювати довіру. Та, власне, мало не благав. Я був незрушний як скеля. Усі його спроби розбивалися об мене. Жодного інтерв’ю не вийшло. Пролунав дзвоник на перерву, Сергій скрушно зітхнув, повісив на плече свого «репортера» й пішов геть. Наступні два місяці я карався, мучився й каявся. Не тому, що не прославив школу. Тому, що думав, буцімто образив хорошу людину. Два місяці я думав про те, чого ж я не схотів із ним говорити. І зрозумів – тому, що мене намагалися змусити до цього вчителі. Ті самі, які змушували стояти в актовому залі з дурацькою калиною… а старшокласники в останньому ряду ржали й улюлюкали, ще дужче поглиблюючи моє юне відчуття нонконформізму…

Інтерв’ю зі мною Сергій Меркулов усе-таки записав. Через два місяці. Коли сам підійшов і сам запропонував. Без оцих от «Ану, отам, у методичному кабінеті… честь школи…» Мені одразу полегшало.

У старших класах я обклеїв щоденника черепами, піратськими свастиками, знаками «Пацифік» та «Анархія». На всі предмети мав один зошит. Носив у школу бандану, хоч як уперто намагався зірвати її з мене сусід із п’ятого поверху Олєг. Вірші на замовлення я писати відмовлявся. Попри нерозуміння, осуд і прозорі натяки. Аби заперечити нав’язану мені творчу парадигму, я почав писати довжелезні російські вірші – про смерть, привидів, порвану струну гітари, дим сигарет, безнадію, криваві рани тощо. Звісно, з матюками. Витравлював із себе оте «творче рабство». Заразом прогулював уроки, урешті закінчив школу з атестатом, у якому вісім чи більше трійок.

Зараз я пишу тому, що мені це приємно. Я люблю згадувати. Я розповів історії, які щось означають для мене. Я спершу навіть не думав, що вони можуть зачепити й інших. Здивувався. Багато хто каже, що хотів би про це читати, але сам, на жаль, не може написати. Багато хто чекає від мене продовження – й бажано в тому амплуа, в якому я про себе заявив. Багато хто хоче бачити мене речником селянського раю/пекла, але для мене то – надто велика відповідальність. Я ж кажу – просто люблю згадувати. Я не хочу виходити на узагальнення. Я не хочу утверджувати високих ідей. Я не хочу говорити про перспективи. Я не хочу бути носієм якоїсь моралі, мудрості, народної філософії чи ще чогось там.

Я просто люблю згадувати. Для себе. Коли я переконаюся, що це точно не стільки для мене, скільки для всіх, я, може, розучуся це робити. Знаєте, колись мені написали в приват, що мою книжку купив один політик. Мене аж пересмикнуло від думки, що він її читатиме. Так, воно вже мені не належить. Читає хто як хоче. Розуміє хто як хоче. Очікує надалі теж чого хоче. І даремно.