Тарас Антипович: «Людство втомилося від свого складного світу»

Тарас Антипович. Фото Сергія Ілліна з сайту PinchukArtCentre
Тарас Антипович. Фото Сергія Ілліна з сайту PinchukArtCentre

Письменник, який уміє створювати виразні й самодостатні світи (наприклад, у найновішій книжці «Помирана», що, до слова, отримала відзнаку «ЛітАкцент року – 2016», – безумне закрите суспільство край смітника), і в розмові про літературу, суспільство, комунікацію, тіло й інші речі виявився людиною з чітким індивідуальним баченням і чіткими формулюваннями. Розмову почнемо, звісно, з назви книжки…

– Вибач за банальне запитання, з якого, певно, тепер розпочинаються всі твої інтерв’ю, але все-таки: поясни тим, хто ще не читав «Помирану» (або тим, хто читав, але не зрозумів) – що означає або на що натякає її назва?
– У книжці багато неологізмів, бо герої живуть у своєму закритому середовищі, а такі середовища завжди продукують свою мову. Це слово винайшов найбільш одухотворений персонаж – місцевий графоман Хамса, котрий усе поривається вимовити невимовне, але залишається непочутим. Моя робоча назва роману була прямолінійно-памфлетною. Вона не подобалась ані видавцеві, ні мені самому, зрештою. Але коли я згадав про Хамсу, то зрозумів, що його варіант кращий. Я, звісно, «заднім числом» придумав дефініцію, мовляв, помирана – це країна смертельних чудес. Хоча тут ідеться, швидше, про настроєвість, аніж про семантику. Кожен читач може дати своє визначення цій назві, і я не ображуся.

Pomyrana

– Антиутопія, дистопія, постапокаліптика, соціальна фантастика… Можна спробувати вжити різні жанрово-стилістичні визначення стосовно «Помирани». Яке, до речі, тобі ближче?
– Мені близькі всі й водночас жодне з них не вичерпує суті, як мені здається. Я розмиваю жанри, розбавляю фантастику гротеском і сатирою. У «Помирані» є ще й елементи жахів, усі ці веселі й хижі звірята. Щоправда, вони своєю хижістю поступаються людям.

– З «Помирани», як і з попередніх твоїх книжок, абсолютно недвозначно можна зробити висновок про твій уважний і щирий інтерес до суспільства як явища. А якщо ти за ним спостерігаєш, і то не один рік, і не два, то, може, даси свій діагноз-характеристику? Яким є сучасне суспільство?
– Якщо йдеться про суспільство глобальне, то це дуже важко сформулювати, бо світ неоднорідний, а я не жив в інших державах. Хоча інтуїтивно я вловлюю якісь загальні психо-тренди. Здається, людство втомилося від свого складного світу й захотіло спрощення, простих рішень, якогось звуженого погляду на реальність, який відсіче не лише чужі проблеми, а й більшість своїх. Тому і перемагають популісти, чарівні своєю простотою. Генії примітиву.

 

Тарас Антипович. Фото з сайту ababahalamaha.com.ua
Тарас Антипович. Фото з сайту ababahalamaha.com.ua

– У твоїх творах дуже важливим питанням виглядає питання комунікації. Якими ти бачиш перспективи розвитку сьогоднішніх комунікацій? Умовна абсолютна свобода і вседосяжність? «Електронний фашизм»? Щось іще?
– Ми плодимо таку кількість інформації, в якій уже не маємо сил розбиратися – де факт, а де фейк. А у багатьох людей відмирає і потреба в цьому «сортуванні». Це називають епохою постправди. Я би говорив про крах спільних сенсів. Цілком можливо, що співдружності країн або самі суспільства розпадатимуться на окремі групи, кожна з яких прийняла на віру певну систему фейків (наприклад, Росія це вже зробила цілком успішно). Кожен варитиметься в своїй «картині світу». А далі між ними зникатиме спільний понятійний базис, порозуміння ставатиме дедалі складнішим. Можна було би посміятися з цього нео-вавилону, якби окремі суб’єкти не мали ядерної зброї.

Я, звичайно, люблю сіяти всіляку параною, але думаю, що не надто перебільшую: ця атомізація дезорієнтованих суспільств уже почалась. Ми збовтали добро і зло, правду і брехню – і випили залпом. Це так «вставляє», що ніхто вже не здатен рівно ходити. Я думав, що хоча б Штати міцно стоять на ногах. Нічого подібного – якщо там можливий Трамп, там можливе все, з громадянською війною включно.

Page 1

– Таке собі «Нове Середньовіччя», про яке різні люди давно і багато говорять різними словами. А що в ньому може чекати на культуру?
– На щастя, культура існує понад усіма іншими царинами, навіть якщо вони її не помічають. Її неможливо вбити чи обмежити. Вона випереджає всі інші процеси. Чи навіть тягне їх за собою. Вона є передчуттям. Бачиш, і згадане Нове Середньовіччя культура відпрацьовує вже давно. Наприклад, Джордж Мартін почав писати «Гру престолів» у 1990-х. Екранізація твору вийшла в 2011 році. А війною всіх проти всіх у політичному світі запахло аж тепер. Хоча це лише якась гібридна прелюдія третьої світової. Може, пронесе. Може, ми ще не настільки набридли Господу, щоб він утілив усі наші прогнози.

– Місцем, де розгортаються події «Помирани», є сміттєзвалище і відгороджене від світу селище при ньому. Що надихнуло тебе на цей образ? Часом не посттоталітарні суспільства або, страшно сказати, всілякі окуповані Росією або її проксі-арміями території?
– Ці алюзії присутні, звичайно. Я пишу про умовне майбутнє, але завжди потребую будівельного матеріалу, взятого з нашої дійсності. Він найбільш надійний і вже, так би мовити, перевірений. Але я не хотів би, щоб книжку сприймали як пародію на дегенеративні республіки Донбасу. Сподіваюсь, що вона більш універсальна, і при перекладі на інші мови або при прочитанні через півстоліття також працюватиме – як драма зашореного розуму, ув’язненого в своїх міфах. А сміттєзвалище – це локація, яка водночас є і метафорою. Це ж певна сума прожитого (чи зужитого), а люди, які навколо нього живуть, свідомо обрали цю вторинність як спосіб життя. Зашлакованість простору й мислення – це прокляття героїв «Помирани».

234m

– Краєвиди «Помирани» самодостатні, описані з чуттям і жаскою красою. Знаю, що вони особливо надихають деяких симпатиків сьогоднішніх індустріальних субкультур, замилуваних естетикою промислових руйновищ, на кшталт руферів, діґґерів чи сталкерів. А ти особисто полюбляєш таку естетику чи описуєш її, «відштовхуючись»? Часом не блукав кинутими заводами?
– Мені більше знайома естетика занедбаних колгоспів. Отам я трохи блукав. Усі ці покинуті хати, порожні ферми й конюшні, сільські контори, ангари з іржавою сільгосптехнікою. Річ у тім, що я ріс у місті, але в дитинстві всі канікули проводив у селі на Полтавщині. Запах і вигляд пролитих мастил, розбитих машин, спеченої сонцем трави, живих і мертвих тварин, сирої глини з обвалених стін – усе це врізалося в пам’ять. І я, пишучи, дістаю щось із тої картотеки досвіду.

– Мова героїв роману – теж родом із Полтавщини?
– Так, усна мова нашого регіону тут узята за основу, а я вже наростив на ній деякі інші «спецефекти». Просто це народне мовлення, яке я добре знаю. Цікаво, що коли я з Полтави поїхав учитися у Львів, мені сподобались західні діалекти, а наш полтавський почав викликати якесь відторгнення. Тепер же чомусь усе повертається: мені подобаються всі ці наші інфінітивні форми – ходИть, робИть, любИть. А слово «обнаковенний» у значенні «звичайний» викликає тихий філологічний екстаз.

Мова героїв була ключем до роману, без неї я не «ввійшов» би в цю книжку. Або роман би став якимсь пластмасовим. Взагалі, в написанні «Помирани» дуже допомогли мої сільські вакації. Ми – інтелігентські діти з родини журналістів, але влітку нас привчали до простої праці в колгоспі. В 11 чи 12 років я вже заробляв гроші, пасучи колгоспне стадо корів за 2 карбованці на день. Керували цим процесом сильно питущі скотарі і старші підлітки з села. Це люди, які обговорювали сексуальні потреби корів і сексуальні потреби жінок одними й тими самими висловами. Тепер я став балуваний і морально задихаюсь поруч із такими людьми, але тоді з дитячою цікавістю вслухався в їхні словесні виверження. Вони були обдаровані дуже щирою, природною брутальністю. Це так наче чужа підсвідомість говорить до тебе прямим текстом, без жодного культурного кодування меседжу. Напевно, я відчув на смак ці потворні наслідки колективізації – занепад людини і її середовища. Це стало мені в пригоді, коли описував брутальні взаємини героїв «Помирани», їхній побут.

Хоча, звичайно, мені відоме й село ідилічне, яке уособлювали дід і баба, поки були живі. Вони впорядковували свій простір, скільки могли.

Тарас Антипович. Фото з сайту Gazeta.ua
Тарас Антипович. Фото з сайту Gazeta.ua

– Одна з головних «фішок» твоєї книжки, про яку говорять усі, хто її читав, а часто знають навіть і ті, хто ще не прочитав – це всілякі грубі лайки, записані й вимовлені в задом наперед (бо вміння читати в громаді «Помирани» вкрай деградувало). Ідея, звісно, проста, але дуже ефектна, трохи в дусі «Механічного апельсина» чи орвеллівського ньюспіку, хоча брутальніша (як і відповідне суспільство). Як з’явився цей чудовий винахід?
– Кілька років тому я з якогось дива написав три паліндроми. Це сумнівна творчість, значною мірою механічна. Але перевертаючи слова і з’ясовуючи, як вони читаються в зворотному порядку, я зацікавився тим, як звучатимуть матюкливі вирази. Мені сподобалось. Йуханакус, лободзип – це звучить різко, як і належить лайці, і водночас ці слова формально не є нецензурними. Матюки ніби є, але їх нема. І коли йшлося про мову героїв, які стрімко деградують, це стало добрим виходом із ситуації. Бо я й сам не люблю матюків у літературі. Та й реноме видавництва Івана Малковича, на книжках якого виховуються цілі покоління діточок, не повинно було сильно постраждати.

– Згадую твою ранню книжку «Тіло і доля», так само й у пізніших речах у тебе особливу роль відіграє тілесність – із тілом борються, за його межі виходять, із ним комбінують інші форми дійсності й життя… Чим для тебе є тіло й тілесність?
– Справді, я вважаю тілесність ключовою проблемою людини. Мене абсолютно не захоплює людське тіло як система, і це виринає в моїх творах. Я з дитинства не міг зрозуміти, як так сталося, що я посаджений у цей водянистий організм, наскільки складний, настільки ж і вразливий, підданий тисячам хвороб. Із ним постійно треба панькатися, подавати йому воду, харч і секс, утепляти або охолоджувати, латати пробоїни. Задоволення цих потреб і є нашим життям. І ці потреби часом призводять до найстрашніших форм конкуренції – війни, геноциду, канібалізму. Лише одиницям вдається не надто зважати на тіло й розвиватися духовно. Решта перейняті «поточним виживанням».

Якщо наш організм є творінням вищих сил, то це їхній найбільш провальний проект. Могли б обмежити людські потреби самим диханням – уже було б легше. І годилося б ущільнити шкіру хоча б до стану кори дерева. А так нас можна вбити кульковою ручкою. Як тут будувати далекосяжні плани на життя?
Я розумію, що тіло в молодості є полігоном для кайфу, а в старості – радше для страждань. Але, здається, ні задоволення, ні страждання нас не розвивають по-справжньому. З іншого боку, з тілом можна примиритися, якщо вважати його приймачем кари за гріхи. З цією функцією воно добре впорується. Принаймні, я бачу причинно-наслідковий зв’язок між своїми гріхами і хворобами. Але світобудова від цього не здається досконалішою.

Taras_Antipovich__Mizeriya

– Певною несподіванкою книжки є поезія, що виринає в ній час від часу. Ну, і згаданий Хамса, трохи навіжений поет – здавалося б, геть недоречний на тому постапокаліптичному смітнику. Звідки він там узявся?
– Мені був потрібен герой-контраст, який би в цьому бедламі намагався творити й нести в собі рештки гуманізму. Я знаю, що вірші, вмонтовані в прозу, вважаються моветоном. Але я вирішив проявити таку авторську сміливість, чи то дурість (сміється). Зрештою, там лише кілька катренів. До речі, багатьом віршики сподобались. От Віталій Жежера похвалив мене за них.

– Мені вони теж здалися цілком собі смачними. До речі, які в тебе зараз взагалі стосунки з поезією?
– Напевно, їх можна назвати зухвалими, бо я – не поет, але зрідка дозволяю собі віршувати без жодних поетичних амбіцій. Люблю рими – це добра музика. Показував якось короткий цикл віршів старшим колегам – Тарасу Федюку і ще декому. Сказали, що це вторинна суміш Жадана й Римарука. Думаю, були праві. Мене попустило.

Деякий час я хотів стати автором текстів для музики рок-гуртів і навіть пробував вийти на якісь банди, запропонувати свої послуги. Але щось ніхто не зреагував. Можливо, замало знайомств. Пісенний текст може бути поезією, а може нею й не бути. Головне, щоб він мав настрій, якусь емоційну концепцію і був бодай грамотно скроєним. На цьому рівні я міг би створювати щось змістовніше, ніж «сльози-сосни» і «шиґіріґідана». Але й тут мене попустило. Зрештою, я маю прозові задуми, із яких реалізовую хіба що третину – є чим перейматися.

Тарас Антипович
Тарас Антипович

– Повертаючись до теми жанрів. Як би ти пояснив цілу хвилю антиутопій-дистопій, різноманітної постапокаліптики та інших супутніх явищ у найновішій українській літературі? Крім твоїх текстів, це й книжки, наприклад, Ярослава Мельника, Олега Шинкаренка, Марії Косян, Артема Чапая, Юрія Щербака. Що цікаво, вони великою мірою перебувають у мейнстримі сучасної української прози…
– Є така теорія, згідно з якою всіх людей можна поділити на шизофреніків і параноїків. З цього погляду я – параноїк. І гадаю, більшість авторів антиутопій – теж. Це такий параноїдальний жанр, оскільки він має справу з імовірними  небезпеками майбутнього, якимись ризиками, до яких призводить ідеологія, зброя, технологія чи їх поєднання. В українській літературі справді з’явились якісні зразки антиутопій. Але я вважаю, що таких книжок в Україні мало би бути написано значно більше. Ми ж – параноїдальний народ. Українці ніколи добре не жили. Вся наша історія – різанина, голод і війна, пригноблення і поневіряння в чужих імперіях. Ілюзію безпеки, яка виникла в останні 20 років нашої Незалежності, зруйнував «братній» народ-шизофренік.

Я сподіваюся, страх перед майбутнім активніше сублімуватиметься в написання українських антиутопій. І ми в такий безпечний спосіб будемо позбуватися своїх неврозів, проговорюючи це все для себе й читачів.

І традиційна рекомендація від Тараса Антиповича: що цікавого ти прочитав останнім часом і радив би почитати іншим?
– Спочатку назву низку ненових книжок, які я відкрив нещодавно. Є романи, що ранять і вганяють у велику печаль. Із останніх таких – «Не відпускай мене» Кадзуо Ішіґуро. Історія людських клонів, яких вирощують, щоб пустити на органи для їхніх «оригіналів». І ці клони намагаються довести, що в них є душа, почуття, якось уникнути свого «призначення». Від початку зрозуміло, чим закінчиться, але продовжуєш читати і співчувати.

Можу порадити «Театр Шаббата» Філіпа Рота. Це абсолютно непристойний трагіфарсовий роман про актора-еротомана. Але при цьому книжка сповнена високоінтелектуальної люті.

Прочитав повість «Зимова війна в Тибеті» Фрідріха Дюренмата. Це супер-актуальна річ – з огляду на нинішні світові настрої. Там війна настільки абсурдна, що солдати воюють проти самих себе.

Як і попередній роман «Кагарлик», «Перші українські роботи» Олега Шинкаренка цікаві тролінгом дійсності. І це не просто стьоб, під ним є ґрунт прочитаних філософських праць. Герої Шинкаренка діють в умовах уже завершеного розпаду реальності.

«Забуття» Тані Малярчук цікаве як спроба повернути нам усім трохи пам’яті. Передусім – про «забутого ідеолога» українства В’ячеслава Липинського, але не лише про нього. Книжка, яка отримала і премію, й антипремію, точно варта уваги.

Взагалі, я насправді намагаюся купувати й читати всіх українських авторів, які входять у фінальні п’ятірки «Книги року ВВС» і рейтингу «ЛітАкцент року».

Підготували Олег Коцарев і Юлія Стахівська

Олег Коцарев

Народився 1981 року в Харкові. Автор книжок поезії "Корокте і довге", "ЦІЛОДОБОВО!" (спільно з Горобчуком і Коробчуком), "Мій перший ніж", "Збіг обставин під Яготином" та збірки оповідань "Неймовірна Історія Правління Хлорофітума Першого".