Любов, мрії, вірність – у книжках для дітей

12

Найприємніше в українському книжковому сегменті спостерігати за змінами в дитячій літературі. Ланцюжок «від перекладних книжок до власних текстів» саме тут спрацював найбільш чітко й результативно. Тому вже нині можна стверджувати, що чимало українських книжок для дітей почуваються цілком повносправними поруч зі своїми колегами-іноземцями. І назв в обох категоріях книжок із року в рік стає дедалі більше. Як і читачів – до того ж не лише юних.

Ульф Старк, «Маленька книжка про любов»

Ульф Старк. Маленька книжка про любов / пер. зі швед. Г. Кирпа. - Львів: ВСЛ, 2016
Ульф Старк. Маленька книжка про любов / пер. зі швед. Г. Кирпа. – Львів: ВСЛ, 2016

Ульф Старк – шведський дитячий письменник, один із найулюбленіших нині в світі, письмо якого порівнюють із Астрід Ліндгрен. Українською перекладено чотири книжки: «Мій друг Персі, Бофало Біл і я», «Чи вмієш ти свистати, Йоганно», «Диваки й зануди», а також «Маленьку книжку про любов».

Насправді чи не всі книжки для дітей – про любов, як і про інші базові для людини речі: дружбу, страх, сум, самотність, зростання тощо. Проте Ульф Старк переконаний, що з дітьми також необхідно говорити й про складніші речі, особливо нині, коли світ в он-лайн режимі споглядає війни, коли довкола багато насильства й болю. Щоденні новини, які діти також споживають, треба якось коментувати. В інтерв’ю, яке письменник дав майже рік тому, коли приїжджав в Україну на Книжковий Арсенал, він висловлював побоювання, що сам не впорається з цим питанням, переадресувавши його молодшій генерації письменників, проте своє слово теж сказав. Бо «Маленька книжка про любов» – насправді також книжка про війну, зокрема про Другу світову (яка, до слова, Швецію, як відомо, оминула, проте емоція кожної війни – насправді та сама).

У «Маленькій книжці про любов» оповідь іде від 10-річного хлопчика Фреда про його шкільні й домашні будні та клопоти. Він закохується в однокласницю й пише їй записки, б’ється з найсильнішим однокласником і боїться показувати вдома табель. Та від звичайного життя хлопчини його віку Фреда відрізняє те, що його батько – на війні, мама змушена підпрацьовувати кондуктором в автобусі, а сам Фред задля заробітку допомагає продавати ялинки напередодні різдвяних свят.

Одного дня Фред із товаришем приклеює гітлерівські вусики на скелет у шафі в шкільному коридорі, чим викликає гнів директора й гордість учительки та рідних. Так автор підказує читачам: те, що стало смішним, перестає бути страшним.

Ульф Старк уміє тонко піддавати сумніву загальноприйняте й загальноправильне, надаючи перевагу легкому хуліганству: як, приміром, у сценці, коли мама Фреда вживає лайливе слово, говорячи про війну, й коментує Фредові, що на цю тему лаятися можна.

Письменник прекрасний своїм розумінням дітей, тонким гумором, добром і оптимізмом. Навіть коли все довкола видається доволі кепським – у різдвяній казці від Ульфа Старка обов’язково з’явиться як мінімум фея з парфумами радості.

Анжела Нанетті, «Чоловік, який вирощував комети»

Анжела Нанетті. Чоловік, який вирощував комети / пер. з італ. А. Маслюх. - Львів: ВСЛ, 2016
Анжела Нанетті. Чоловік, який вирощував комети / пер. з італ. А. Маслюх. – Львів: ВСЛ, 2016

Анжела Нанетті – відома італійська письменниця, нарешті знана й українськими маленькими (і великими, чого ж уже) читачами за дуже зворушливою книжкою «Мій дідусь став черешнею». Переклад наступного видання також не забарився: наприкінці 2016-го вийшла повість «Чоловік, який вирощував комети» – красивий метафоричний текст про любов, мрію, вибір і вірність собі.

Двоє братів – Арно і Бруно – живуть на околиці села разом зі своєю мамою – веселою красунею Міріам. Сім’я мешкає втрьох, без батька, що викликає нерозуміння односельців та живить мрії хлопців (найдужче Арно) про тата. Щоріздва батько начебто пише листа, в якому говорить про свій довгий шлях додому, а Арно вірить, що прискорить це повернення, якщо загадає відповідне бажання, коли падатиме зірка. У цієї химерної сім’ї є двоє опікунів: вогонь у печі з духом бабусі Ненеле й цілком реальний пекар та війт Лоренцо, який має свої плани щодо Міріам. Одного дня казковий світ дитячих мрій для Арно полетить шкереберть, але тільки для того, щоб дати хлопчині змогу зробити власний вибір і – всупереч здоровому глузду та згідно з власними уявленнями й відчуттями про те, як має бути, – втримати його.

Українському читачеві, який знається на актуальній літературі для дітей (принаймні на тій, що представлена й розхвалена в українських перекладах та оригінальних текстах), книжка «Чоловік, який вирощував комети» видасться несподіваною, адже в повісті йдеться про традиційне село якнайпізніше кінця ХІХ – початку ХХ століття, такий непопулярний нині для оповіді часовий період, головні герої якого живуть серед міфів і казок. Проте серед десятка книжок Анжели Нанетті вибір видавців випав саме на цю (до слова, 2002 року написання, хоча є й значно новіші) – і, гадаю, справедливо. Адже намагаючись наздогнати основні тенденції й заповнити найзатребуваніші ніші в дитячій літературі, видавці перебрали з певною однобокістю: більшість книжок описують клопоти й гризоти сучасних дітей: школа, друзі, закоханості. Натомість тут маємо дещо ширше поле для роздумів: про те, як було колись і як є тепер – як мінімум.

«Чоловік, який вирощував комети» чимсь нагадує казки Оскара Вайлда або ж «Маленького принца» Сент-Екзюпері, в усякому разі, пошановувачам такого штибу літератури книжка Анжели Нанетті точно буде до смаку. А межа між справжністю й вигадкою насправді дуже тонка, принаймні я не беруся стверджувати, що в цьому світі реальніше: пекти хліб чи сіяти комети.

Валентина Вздульська, «Плутон»

Валентина Вздульська. Плутон. - Харків: Віват, 2016
Валентина Вздульська. Плутон. – Харків: Віват, 2016

Доволі несподівана книжка від української письменниці, більше знаної як дослідниці й критикині літератури для дітей. За іронією долі це видання не втрапило ані в рейтинг «ЛітАкцент року», ані в «Рейтинг критика», оскільки письменниця перебуває в журі обох конкурсів. Проте її книжка насправді вартує уваги більше ніж.

Плутон – це найкращий у світі песик, якого збила машина і за яким тужить маленький головний герой книжки; Плутон – це планета, за найновішими дослідження про яку стежать батьки хлопчика й він сам; і Плутон – це бог підземного царства. Валентині Вздульській вдалося тонко вплести у зворушливу оповідь про дружбу хлопчика й собаки елементи науково-популярні, як ось у фразі, де хлопчик уявляє собі, що його чотирилапий друг «задирає голову й виє на всі п’ять плутонових місяців: Харон, Нікту, Гідру, Кербер і Стікс» тощо.

Плутон живе на Плутоні – в голові малого оповідача це цілком логічно, але, водночас, це його величезна таємниця про найкращого загиблого друга, тому він уважно слідкує разом із батьками за останніми повідомленнями про планету: ось-ось мають з’явитися перші знімки її поверхні, на яких хлопчику дуже кортить побачити свого песика й водночас лячно, що його можуть побачити інші: «Поки нема знімків – таємниця малого в секреті».

Одного дня мама приносить хлопчику подарунок: нове цуценя, як натяк на продовження життєвої історії. Чи потоваришують вони? Чи вдасться Ванільці розтопити дитяче серденько, що схоже на поверхню Плутона – покриту льодом і кригою, по якій через кратери перестрибує «чорний, як космос», інший пес, який колись гавкав так гучно, що аж «сусіди стукали у батареї»?

Вкраплення нон-фікшну в художній текст, разом із добрим літературним стилем і тонким психологізмом роблять нову книжку Валентини Вздульської «Плутон» направду однією з найкращих книжок для дітей минулого 2016 року.