Історія для кожного

Юлія Джугастрянська
Юлія Джугастрянська

Можна цікавитися історією, можна не цікавитися – однаково кожен із нас до неї причетний. Щодня ми йдемо крізь час, і він здається нам лінійною одиницею, вектором із минулого в майбутнє. Здається, ніби час відрізає нас сьогоднішніх від учорашніх, однак насправді – він же забезпечує нашу сталість і цілісність, об’єднуючи минуле, теперішнє і майбутнє. Відстань у часі між людиною і подією дозволяє осмислити пережите, відкрити у ньому нові сенси і нових себе.

Тоді час стає нелінійним, у ньому виникають точки осмислення, повороту, зміни ритму і масштабу подій. Одним зі способів утворити таку точку осмислення є книги.

Історичні романи – про що вони насправді?
11 із 50 книг, нагороджених премією Booker у Великобританії, були історичними романами. Декілька з них екранізовано, у переліку – «Англійський пацієнт», «Список Шиндлера», «Вовча зала». У книжкових рейтингах The New York Times 1-2 рази на місяць теж трапляються книжки про події, віддалені у часі. Серед переможців українських книжкових конкурсів «Коронація слова» та «Смолоскип» історичні романи виходять у фінал ледь не щороку.

Але що ховається за обкладинкою з написом «історичний роман»? Чому автори детективів, любовних історій, казок для дорослих і дітей так охоче переносять своїх персонажів в інші декорації: часові, просторові, умовні?

Можливо, так переконливіше звучить оповідь. Адже коли пишеш про сьогодення, читач легко може перевірити достовірність – і чари оповіді порушаться. А коли це якесь далеке минуле, з одежинами, як у музеї, подіями, ніби з підручника – запросто віриться в те, що Іван Сірко ловив кулі руками і кидав назад у ворогів. І в красуню Гелену, дружину Хмельницького. І ще в тисячі казок і легенд. Приємно бути нащадками героїв, хіба ж ні?

Читаючи про шалені любовні пристрасті у вишиваних сорочках, і сам ніби починаєш відчувати яскравіше, повніше, соковитіше. Якщо це робили твої пра-пра-пращури – то тобі можна й поготів, і не таке!

На відміну від невідомого майбутнього і мінливого теперішнього, минуле – мовчазне і надійне. Його важко перевірити, неможливо змінити, але завжди можна переосмислити. Або просто переписати. Чим активно користувалися можновладці усіх часів і політичних поглядів. Отримуючи індульгенцію для сьогоденних вчинків і виборів так само, як отримує умовний дозвіл на бешкети хлопчисько, начитавшись героїчних історій про дідів-переможців.

Історія – це дійсність, яку можна переписати.

Але ще у ній можна знайти себе. Познайомившись із власними реакціями на правду. Простий спосіб перевірити: візьмемо будь-яку історичну подію, хоч зі шкільного підручника, і 1-2-3 художні книжки на цю тему. Бажано, написані в різні часи. Можна і в різних країнах. Наприклад, твори про Богдана Хмельницького, написані Старицьким, Міцкевичем, Загребельним, Костенко. Котрий із Богданів – це ви? Чиїм нащадком хочеться бути? А якщо не Хмельницького – то кого і чому?

Історичний образ, наче костюм, так легко приміряти на себе і відчути себе, справжніх.

Виходить, історичні романи насправді написані про нас?

А як же час і його повороти?
Справді, в книжках час ніби зупиняється і втрачає лінійність: ось ти вже махаєш мечем, пишеш пером і ганяєш верхи. Добре ще, коли стріляти можна з гаківниці, а не з арбалета, хоча, хто його зна. (Загалом, якщо жанр дозволяє – краще витягти артефакт, викликати дракона чи бодай шапку-невидимку, звідки випливає висновок – варто уважно читати жанр в анотації).

Але, як на мене, справжні чари починаються тоді, коли ми читаємо про минулу реальність. Свідки якої живуть поруч і можуть поділитися спогадами. Або про реальність, яка вже осмислювалася – різними поколіннями по-різному. «Бабусю, а як звільняли наше місто? Невже ішли по сусідній вулиці? А як вона тоді звалася?» «Мамо, ти теж носила таку спідницю і зачіску? І що – тоді танцювати в клубі можна було тільки до 23.00?» «Тату, ви справді це вчили у школі? Як ти витримав?»

Історична книжка об’єднує там, де важко торкнутися до власних спогадів. Вона немовби пом’якшує, вгортає в чужі слова те, що досі болить самому.

Можливо, тому літературознавці наголошують на двох хвилях літератури про нинішню війну. Перша, терапевтична, потрібна тим, хто має потребу виговоритися зараз, гарячими слідами. Друга прийде пізніше, коли біль ущухне і з’являться сили для переосмислення. Значна частина творів першої хвилі можуть виявитися цінною складовою історичного матеріалу більше, ніж художньої літератури. Друга – імовірніше отримає масовий відгук у читача і хвилю подальших переосмислень – у кіно, музиці й інших видах мистецтва.

Ганс Ґеорґ Ґадамер вважав, що не історія належить нам, а ми належимо історії. Хочеться продовжити його думку: ми творимо одне одного. Історичні події впливають на нашу сутність, ми змінюємо цей вплив, їх переосмислюючи. Художня історична література наразі видається якщо не одним із найбільш дієвих, то точно одним із найбезпечніших інструментів.