Історична література й культура читання

Ольга Ковалевська. Фото з сайту mvduk.kiev.ua

Ольга Ковалевська. Фото з сайту mvduk.kiev.ua

Ніколи спеціально не замислювалася над тим, як усна народна творчість (легенди, перекази, казки) та твори художньої літератури здатні підміняти наукове знання, впливати на формування історичних уявлень молоді.

Це сталося мимоволі, в процесі наукового консультування учнів, які приходили до мене зі своїми манівськими (див. пункт 1 в кінці статті) працями, а також після спілкування зі студентами. Спочатку здавалося, що то − просто невдалий збіг обставин. Потім подумалось, чи не навчалися вони в одній школі чи в одному регіоні? Та, врешті, оскільки випадки таких збігів почастішали, стало зрозуміло, звідки в такого явища «ноги ростуть».

Річ у тім, що в нинішніх учнів/студентів, на жаль, відсутня культура читання, не сформовані уявлення про критичний відбір «чтива», і при тому доволі розвинуте кліпове мислення, що дає їм змогу швидко знайти в інтернеті необхідні теґи, при нездатності до елементарного аналізу знайденого. Перша-ліпша картинка чи текстик, знайдені в мережі, або мінімальна інформація, вихоплена зі шкільного уроку, механічно сприймаються і так само при потребі механічно відтворюються. Без жодної спроби замислитися над тим, чи є це все правдою. Ба більше: їм абсолютно байдуже чим вони оперують: науково перевіреними та підтвердженими фактами чи випадково отриманою інформацією, вимислом поколінь давніх мешканців України чи домислом письменника.

Хоч це й прикро, та доводиться визнати, що з кожним роком зростає кількість учнівських «праць з історії», які ґрунтуються більше на творах художньої літератури, аніж на дослідженнях істориків. Учні й студенти часто навіть не розуміють відмінності між працею історика та письменника. Чому? Та тому, що цього не розуміють і вчителі, а саме вони спрямовують у хибне русло своїх молодих «дослідників». Захищаючи власні «творіння», які часто-густо просто здерті з якихось інтернет-ресурсів, такі вихованці впевнено розповідають про те, що Іван Сірко, народився «з зубами, щоб гризти ворогів, і одразу стягнув зі стола пиріжок», був шляхтичем (але при цьому не зрозуміло, як же він опинився серед низових козаків та був неписемним), умів «виходити сухим з води», «зупиняти кулі одним поглядом» і «обертатися на вовка», бо був характерником (див. пункт 2 в кінці статті). До речі, хто такі характерники, вони частіше за все не знають, однак повторюють за кимось кинуте визначення: «аналог сучасного спецназу» (!). При цьому цих дітей зовсім не дивує той «факт», що вбити такого «героя» можна було лише срібною кулею, або осиновим кілком забитим, йому у серце. На прохання пояснити, як вони собі уявляють такі перетворення з людиною, або вказати, які аналогії викликають у них вказані способи вбивства живої людини, мало хто може вимовити хоч два слова.

Кількість «правдивих» оповідей про «подвиги» Роксолани, Івана Богуна, молодого Богдана Хмельницького, «безкорисливі» вчинки Юрія Франца Кульчицького, про «героїчні» погроми, вчинені «нашими гайдамаками» (див. пунк 3 в кінці статті) та інші, просто важко собі уявити. Більшість із них ґрунтуються виключно на легендах і переказах. І добре, що учні знають зміст багатьох пам’яток усної народної творчості, проте є одне АЛЕ. Жоден з учнів (а іноді це трапляється і зі студентами) не сказав про те, що в своїх текстах переповідає казки. Жоден не зазначив, що описане є лише уявними образами, закарбованими народною пам’яттю, або образами, цілеспрямовано створеними письменниками. Переважна більшість учнівської молоді була впевнена, що вони оперують фактами, а їхні висновки незаперечні! Жоден із них навіть не намагався звернутися до найелементарнішого: до текстів сучасної «Енциклопедії історії України», щоб перевірити свою правоту. Жоден із тих учителів-консультантів, під керівництвом яких було написано ці «опуси», навіть не натякнув на те, аби учень спробував розшукати інші відомості, порівняти їх, замислитися над тим, чому між історичним документом і казкою існує така велика відмінність. Тобто вчителі своє уявлення про минуле ґрунтують не на наукових працях, а на легендах і переказах, на текстах художньої літератури.

Я не буду зараз ґрунтовно аналізувати причини цього явища. Цілком достатньо констатації того, що легенди, казки, перекази чи історичні романи апелюють не до розуму, а до емоцій. Вони не формують суто історичного знання. Вони мають створювати такі образи героїв, які легко закарбовувалися б у пам’яті. До того ж, призначення творів усної народної творчості – у зберіганні й передачі пам’яті про певні історичні постаті. А оскільки пам’ять людська вибіркова, то й образи, які до нас дійшли від стародавніх часів, часто перекручені. Водночас ми знаємо, що однією з функцій історичного роману є розважальна. Тобто такі тексти насамперед мають бути цікавими й захопливими. Саме тому письменнику дозволено вільно оперувати історичними відомостями. Він має право на домисел. Усе було би чудово, якби ті уявні образи так і залишалися образами, а молодь могла би їх відділяти від історичних фактів. Однак коли всі ті перекручені чи навмисно хибно сконструйовані образи відомих історичних постатей минулого починають суцільно заміщати в голові молодої людини наукову картину світу, це вже тяжіє до катастрофи. Молоді люди завдяки ним починають жити у вигаданому світі нереальних героїв.

Якщо хтось вважає, що нічого страшного в тому не має, бо діти повинні читати казки, виховуватися на позитивних прикладах, які подають їхні герої, то тут не все так однозначно. Повірте, цікаво переказані цілком реальні біографії багатьох людей минулого часто значно цікавіші та повчальніші, ніж яскравий псевдоісторичний «мотлох», який не залишає молодій людині шансу на отримання та сприйняття правдивої інформації. Учнів іноді стає просто шкода, коли мусиш розвінчувати міфи, такі їм близькі та приємні. Але ж саме пояснення дійсних мотивів поведінки та найбільш вірогідних цілей тогочасних постатей, які їх спонукали до певних вчинків, дають змогу зрозуміти те, чому навколишня дійсність сьогодні є саме такою, а не інакшою! Так ми не відвертаємо наших дітей та молодь від небезпеки, а навчаємо їх, як можна вийти зі скрутного становища реальними діями, як пристосуватися до ситуації й використати її заради виживання, привчаємо до відповідальності за свої вчинки, бо їхні наслідки рано чи пізно стануть явними, а виправити вже буде неможливо. Молодь повинна навчитися сприймати дійсність та протистояти їй, а не ховатися від неї за простими й такими привабливими казковими рішеннями (на зразок: обернувся на вовка та сховався у кущах, або заплющив очі – і вже в небезпечному місті на іншому кінці планети).

Ось чому я не проти того, аби учні вивчали твори усної народної творчості, але за те, щоб їм пояснювали міру історизму та міфічності в тих легендах і казках. Ось чому я за право письменницького домислу в межах реальних історичних дат та подій, але проти вимислу, який претендує на заміну собою історичних уявлень, базованих на науковому знанні. Ось чому я за відповідальність вчителів, які повинні підказати учневі, яким чином розмежовувати реальне та уявне, не заперечуючи існування першого і другого. Я за те, щоб навчати критично підходити до джерел інформації, відділяти випадково почуту відомість від перевіреного та доведеного історичного факту, відкидати зайву інформацію, що перевантажує мозок і встигати виділяти з потужного інформаційного потоку дійсно вартісну інформацію, як, не заперечуючи існування художніх або мистецьких образів, надавати перевагу реаліям минулого, бо саме від них залежить наше сьогодення та залежатиме наше й їхнє майбутнє.

1. Учнівські науково-дослідні праці написані під керівництвом педагогічних чи/та наукових консультантів в межах позашкільного навчального закладу − Київської Малої академії наук учнівської молоді.
2. Характерник – віщун, чаклун на Запорозькій Січі. Вважався ясновидцем, володів методами психотерапії та біоенергетики, був носієм езотеричних знань, зберігачем певних традицій. Це поодинокі постаті, які зустрічалися доволі рідко. Характерництво ніколи не було масовим явищем. Припускають, що кошовий І.Сірко міг бути характерником, але доказів цього не існує.
3. Гайдамаки – розбійницькі ватаги козаків 18 ст., які без дозволу кошового покидали Січ, переходили на територію підконтрольну Речі Посполитій і займалися розбійницьким промислом. Окремі ватажки гайдамацьких загонів могли мати певні соціально-економічні та релігійні мотиви своїх виступів. Однак частіше вони діяли неконтрольовано, без будь-яких високих цілей. Наявність у гайдамаків національно-визвольних ідей є дуже сумнівною, хоча таке уявлення відповідає усталеному стереотипу, сформованому в межах народницької та радянської історіографії.

Коментарі

новини
анонси
книга дня
© Літакцент, 2007-2017. Передрук матеріалів тільки з дозволу редакції.
тел.: , , е-маіl: redaktor(вухо)litakcent.com
Двигунець – Wordpress
Дизайн – Юрій М. Барабаш