Книжки для і від початківців

Ярослава Стріха
Ярослава Стріха

У бліц-огляді цього місяця зустрілися дві книжки від авторів-початківців і три книжки для читачів-початківців. Ідеться про два найрезонансніші англомовні літературні дебюти останнього часу, один із яких уже переклали українською (спасибі видавництву «Наш Формат» за оперативність) – і три українські книжечки для наймолодших читачів, що їхні літературні пригоди ще тільки починаються.

«Несказане» Селесте Інґ (Наш Формат, 2016)

seleste

«Лідії немає серед живих. Але вони про це ще не знають» (оригінал іще сильніший у своїй лаконічності: «Lydia is dead», «Лідія мертва») – так, не зі схлипом, а з вибухом, починається «Несказане». За ефектністю цей початок тишком-нишком підкрадається до пантеону найяскравіших перших рядків – до «Звіть мене Ізмаїл», може, й не дотягує, але напевно надає читачеві імпульс прочитати бодай перші кілька розділів. Отже: Лідія, середульша із трьох дітей родини Лі і найулюбленіша, загинула, але це далеко не єдина їхня проблема.

Батько родини, професор літератури Джеймс Лі, понад усе хоче бути звичайним, але не вийде, хай ти скільки берися вивчати щонайбільш американські теми (наприклад, образ ковбоїв): річ у тім, що він китаєць у американській провінції сімдесятих, коли про повагу до іншого ще не говориться. Він і сам майже ковбой, його біографія – це вивернута навиворіт, вразливим болісним сподом назовні, відкрита до недобрих поглядів історія про підкорення Дикого Заходу з усіма її крипто-колоніальними штампами. Якусь коротку мить йому навіть здається, що все вдалося й сама Америка запросила його до себе в ліжко й пригорнула на грудях (найчастіше сюжет про підкорення земель через оволодіння місцевою жінкою бачимо у зворотній комплектації, білий чоловік і етнічна жінка з підкорених територій – з американських прикладів згадаймо хоча б Покахонтас): у нього закохується його студентка, білявка, яка так досконало зливалася з натовпом, що він її у класі спершу навіть не помітив. Вона приваблює його тим, що ця дівчина в Америці цілковито й безповоротно удома; тим, що вона цілковито й безповоротно звичайна. Тут на молоде подружжя й чигає невеличка комунікативна проблема: Мерилін Лі все життя хоче бути незвичайною і в Джеймсі її приваблює саме те, що він просто в силу існування у своїй шкірі розуміє, як це – виділятися, бути іншим. Мерилін-бо мріє стати лікаркою в ті часи, коли це ще не вважається прийнятною кар’єрою для жінки, і мусить з кожним кроком відвойовувати своє право на існування як самостійна одиниця (вдається, загалом, не краще, аніж її чоловікові – не виділятися).

Дітям своїм вони бажають найкращого, ось тільки того, що було б найкращим для них самих, а дітей спитати забули. Старший син нагадує батькові все, що він хоче забути із власної юності (досвід цькувань і невписування в колектив), середульша донька нагадує матері все, що вона хоче із власної юності пам’ятати (інтелектуальний потенціал, академічні досягнення, кар’єрні можливості). Відповідно, мати задаровує доньку мотиваційними постерами науковців, а батько – не менш мотиваційним бестселлером Карнегі.

В основі своїй книжка про те, як особистість (передовсім жінки) зникає під тягарем нав’язаних очікувань: зникає мати Мерилін – після смерті про її життя не лишається й сліду, крім куховарної книги з підкресленими фразами штибу «Чи є щось, що робить тебе щасливішою, ніж випікання хліба для чоловіка?»; зникає Мерилін, яка намагається вирватися зі своєї степфордської ідилії; а Лідія, як ми вже знаємо, помирає. Це дуже акуратно, а як на дебютний роман то й просто фантастично зроблений текст із точно вивіреними рефренами і протилежними інтерпретаціями тих самих вчинків: кожен образ зринає, посилений непевним відлунням, по кілька разів, провалюючись у самого себе.

Біда тільки в тому, що всередині роман значно менший, ніж здавалося ззовні: за кунштовним формальним риштуванням не криється нічого. Уся наративна піротехніка (направду добра) скерована на примітивне у своїй очевидності повідомлення, яке навіть у заголовки газет не потрапило б: складно бути представником етнічної меншини у країні, де на той час на добрій третині території міжрасові шлюби нелегальні; складно бути амбітною жінкою в часи, коли очікування від жіноцтва зводяться до тріади діти-кухня-церква. Навіть до рівня узагальнення «складно бути іншим» у своїй публіцистичній конкретності роман не конче дотягує.

«Homegoing» Yaa Gyasi

51NhA5jnBLL._SX329_BO1,204,203,200_

«Homegoing» молодої письменниці ганійського походження Яа Ґ’ясі – один із найрезонансніших дебютів минулого року – намагається, на відміну від відверто клаустрофобного «Несказаного», охопити такий просторовий і часовий засяг, що в читача замалим не розвивається агорафобія. Починається, втім, усе як у казці: жили-були дві сестри, не знайомі між собою (їхня мати, рабиня, втікає від одного господаря, лишивши доньку, і потрапляє до іншого – вже ласкавішого, де народжує другу). Далі все теж, як у казці (себто що далі, то страшніше): одного разу сестри навіть майже зустрінуться, розділені тільки кількома метрами кам’яних мурів і тіснявою брудних і зранених людських тіл – одна у підземеллі замку, звідки рабів транспортують на Захід, а друга в ошатних покоях на його верхніх ярусах, заміжня за представником британської адміністрації. Далі «Homegoing» простежує долю цих двох відгалужень однієї ганійської родини протягом семи поколінь, від середини 17 століття до наших днів (коли дві гілки нарешті зустрінуться). За ними, як погано промальовані декорації, промайнуть усі прикмети епох – від плантацій американського півдня до незалежності Гани, від Великої міграції афроамериканців до північних штатів у першій половині ХХ століття до епідемії залежності від героїну у 80-ті. Хай би що вони робили – починали, на вдогоду колонізаторам, вирощувати какао у Гані чи читали чорношкірого соціолога і громадського діяча В.Е.Б. Дюбуа і ходили на мітинги у Нью-Йорку – весь цей час за ними тягнеться спільний родовий гріх: причетність певних африканських племен до інституту работоргівлі, охоча співпраця з британськими та іншими компаніями задля збагачення чи зміцнення своїх політичних позицій.

Попри позірний масштаб, який мав би забезпечувати сяке-таке розмаїття людських типів, героям бракує внутрішнього життя, зацікавлень чи пристрастей, які не зводилися б до історії рабовласництва. Віктимність, шрами від батогів, роздерті кайданами зап’ястки і зґвалтування: може здатися, це – єдині сюжети, у яких чорношкірий персонаж може бути головним героєм у американському видавничому мейнстримі. Чи бодай так виходить у малодосвідченої письменниці, яка використовує для передачі думки найочевидніші образи рівня рими «кров-любов» і не настільки добре вміє описати персонажів, аби вони відрізнялися один від одного бодай чимось, крім зазнаних травм. Тож починаючи приблизно з початку ХХ століття текст втрачає оберти і починає пробуксовувати: травми, звісно, жахливі, але, на щастя, їхній список вичерпний.

Проте варто текстові перейти від конкретних травм до історичних узагальнень, як, на жаль, він провалюється у трясовину загальників. Скажімо, один із героїв, учитель, повчає своїх учнів: «Історію пише той, хто має владу. Тож, вивчаючи історію, завжди мусите себе питати: а чию історію ми пропустили? Кого заткнули, щоб ми почули саме цей голос?» (Теза очевидна для всіх, хто бодай побіжно стикався з будь-якою критикою з комплекту герменевтики підозр – феміністською, марксистською абощо; себто, підозрюю, як не 100% потенційних читачів роману, то щось близько того). Чи, наприклад, зворушлива у своїй наївності теза про те, що чіткі онтологічні опозиції з вмонтованою в них ціннісною ієрархією – це нав’язана гегемонними інституціями біда, а в пригноблених спільнот все було краще: «Еффія не розуміла потягу називати те ‘добрим’, а те ‘поганим’, те ‘білим’, а те ‘чорним’. У її селі все було всім» (Як це узгоджується з мотивом про причетність африканців до работоргівлі? здається, ніяк.)

Проте попри всі ці слабкі місця, у книжці є несподівані спалахи краси, передовсім у метафорах і порівняннях. Наприклад: «Якщо вона й засинала, то сторожко, ледве занурюючи весла дрімоти в мілководдя сновидінь»; «У небі яскраво сяяв кутиками догори тонкий окраєць місяця, ніби кривий білозубий посміх темношкірої ночі». Це дає незлі підстави припускати, що на наступні романи Яа Ґ’ясі цілком варто чекати.

«Тринадцять історій у темряві», Галина Ткачук (Темпора, 2016)

ob

«Тринадцять історій у темряві» – це прекрасний любовний лист до жахастиків і міських бувальщин, всього того постфольклору, який вперто наростає в закамарках урбанізованого світу, попри те, що функції оповідання історій начебто давно перебрали на себе великі медіа-корпорації. Він рясніє чорними-пречорними будинками в чорних-пречорних містах, небезпечними ліфтами, які не спиняються на останньому поверсі, традиційно несподіваними прикінцевими пуантами та іншим улюбленим і упізнаваним антуражем, але при цьому наочно демонструє, що трапляється із жахливчиками, які погано поводилися: закони жанру ламаються, кубики, з яких складається сюжет, перекомбіновано у довільному порядку.

Фольклор нерідко виконує функцію перестороги, окреслюючи межі знаного й безпечного світу: не відкривай двері, не ходи сама до темного лісу. Натомість «Тринадцять історій у темряві» – фольклор світу засадничо ласкавого й відкритого до діалогу. Інколи той, кого бояться у темряві, виявляється зацікавленим і доброзичливим іншим. Інколи ми самі виявляємося тими, хто може викликати острах. Скажімо, головний герой цієї оповідки запросто може стати жахастиком для святого Миколайчика і його інтернів:

«Якось мама попросила одного хлопчика написати листа до святого Миколая.

Хлопчик послухався і написав таке: “Любий Миколаю! Дуже прошу, подаруй мені хорошу новеньку розбездзявку! Дякую!”»

Окремо варто відзначити ілюстрації й оформлення Ірини Мамаєвої – кумедні стилізації під дитячі малюнки (каляки кульковою ручкою в зошиті, постаті, розфарбовані фломастером так, що видно кожен штрих – пам’ятаєте, як тяжко рівномірно розмалювати тло фломастером?) досконало доповнюють іронічну естетику тексту, а розбивка історій по сторінках підкреслює ефект очікування пуанту. Виходить дотепний симбіоз, де форма цілком відповідає змісту.

«Зубр шукає гніздо» і «Ведмідь не хоче спати», Оксана Була (ВСЛ, 2016)

12345

Дилогія книжок-картинок, створених Оксаною Булою, яка виступає і автором, і ілюстратором, функціонує на двох рівнях. З одного боку, звісно, це книжечки для наймолодших читачів, чи то пак, поки що слухачів, яких батьки намагаються вкласти спати. З іншого боку, очевидно, купують дитячі книжки все одно дорослі читачі (і то не конче для дітей), тож апелювати потрібно й до них – і це дилогії вдається блискуче.

Вигадливий авторський бестіарій (чарівні дивозвірі туконі, які вкладають тварин у сплячку на зиму – кого дбайливо загорнуть у ковдрочку, кому сушені гриби розвісять) і втілені у дитячі образи екзистенційні шукання (наприклад, зубр питає ведмедя, де той пасеться, коли траву замітає снігом, а дізнавшись, що взимку той не пасеться, а спить, вирішує й собі залягти у сплячку – що призводить до багатьох кумедних непорозумінь, доки всі не приймають свою природу) апелюють до естетики нової вразливості. Серед кіноверсій цього стилю згадується, скажімо, Вес Андерсон («Родина Тененбаумів», «Королівство повного місяця» абощо): Оксана Була досконало вписується в цю естетику, яка дає читачам/глядачам/слухачам змогу розчулюватися й бути емоційно відкритими в культурному ландшафті, який традиційно ставить у привілейоване становище радше відстороненість, сарказм і стриманість. Втішно, що у нашому закутку літературних лісів цей рух приживається так добре і прищеплений такими талановитими руками.