Про перекладне книговидання

За минулий 2016 рік чітко окреслилася принаймні одна тенденція, що не викликає ні заперечень, ані дискусій: на українському книжковому ринку з’явилося багато перекладних книг. Нарешті без озирань на російський ринок. Без страху видавців пропонувати нові імена. Дбаючи і про кількість, і про якість. З поглядом на книговидання як на бізнес, що передбачає вкладання коштів, зокрема в піар. Картинка виглядає більш ніж обнадійливо…

Однозначно: зростання ринку перекладної літератури – це дуже добрий шлях розвитку, що розширює кругозір і формує читацький смак. Тому схоже на те, що після масиву перекладної літератури український літературний процес уже не зможе бути таким, як раніше. Отже, хоч якісь, та все ж зміни в українській літературі на нас теж чекають.

До українського книжкового ринку долучаються нові гравці (інше питання – чи затримаються?), молоді й амбітні, схильні вкладати кошти в купівлю прав і оплачувати роботу перекладача, не полюючи на західні перекладацькі гранти. Спроможні всіляко доносити інформацію про свої книги, дуже дбаючи (нарешті!) про візуальну сторону видання та співпрацюючи з пресою. Усе це демонструє єдине: книжковий ринок виходить на новий логічний виток свого розвитку, щоправда, із запізненням на понад чверть століття, але все ж краще застрибувати в останній вагон, аніж укотре пропускати потяг.

В асортименті нової перекладної літератури здебільшого книги мотиваційні: як досягти успіху, як заробити мільйон, як осягти те-то чи позбутися того-то. Рідше – найновіша проза, представлена зазвичай невідомими в нас іменами (а часто й узагалі дебютантами). За видання цих фікшн і нон-фікшн книжок видавці часто змагаються й, згідно з сучасними легендами, нерідко намагаються перехопити одне в одного права на переклад, після чого щедро ліплять на свіжовидані книжки наліпки «Бестселер The New York Times». Про недосконалість і піддатливість до маніпуляцій цього гучного рейтингу сказано вже чимало самими американцями, а на українських книгах ці наліпки більше схожі на хаотичні дитячі намагання доскочити до недосяжного. Ну, й «по-модньому» привабити читача, звісно. Що – однозначно – геть не применшує важливості самого факту появи перекладів українською мовою.

Значно рідше, проте видається випущена раніше з перекладацької уваги «класика», як ось «Не відпускай мене» Кадзуо Ішігуро, «Пастка 22» Джозефа Геллера чи «Відчуття закінчення» Джуліана Барнза. Ці книжки в медійній каруселі частіше задніх, задовольняючись поки що найдужче захопленим вигуком гуманітаріїв: «Нарешті».

Видимість наповнення книжкового ринку виданнями, окрім відволікання від прогалин у власному літературному процесі, приховує ще одну проблему й у перекладній: адже перекладаючи здебільшого хаотично й орієнтуючись переважно на переклади з англійської (читати якою скоро стане доступно значній частині українців в оригіналі), майже ігноруються переклади з інших мов. Стаття Олени Кухар «Непроминальні тексти: погляд перекладачів із німецької» добре показала наше куце уявлення про німецьку літературу попри чималу, на перший погляд, кількість перекладів із неї.

Так, нинішній «бум бестселерів» – дуже потрібна, але водночас проміжна ланка розвитку українського книговидання. Адже в його основі має бути не броунівський і зорієнтований на власні смаки, а системний і грамотний підхід, поєднаний зі стратегічним баченням. Звісно, видавці саме з таким підходом на українському книжковому ринку теж є. Проте поки що нинішній стан справ – усе одно не тріумф, а лише підґрунтя на шляху до нього. Тому – читаймо й спостерігаймо, адже далі буде.

Ірина Троскот

Народилася 1981 року в Івано-Франківську. Закінчила Національний університет імені Тараса Шевченка. Працювала у ЗМІ й кількох видавництвах. Від 2012 р. - головний редактор сайту "ЛітАкцент"