Литва, Бельгія, Сербія: три історії про шлях у нікуди

2134123

Рух у просторі в літературній традиції неодмінно пов’язаний із розвитком персонажа, набуттям нового досвіду, моральним і фізичним дорослішанням. А що відбувається тоді, коли йдеться про рух у нікуди й шлях значить більше за кінцеву точку призначення? Що, коли досвід подолання перепон надто травматичний, і єдиний спосіб лишитися при здоровому глузді – переписати історію, змінити події і вибудувати нову реальність? Саме про це сьогоднішня підбірка.

Рута Шепетіс «Поміж сірих сутінок»

Рута Шепетіс. Поміж сірих сутінок / Пер. з англ. - Х.: КСД, 2016
Рута Шепетіс. Поміж сірих сутінок / Пер. з англ. – Х.: КСД, 2016

Оцінювати роман «Поміж сірих сутінок» Рути Шепетіс, американської авторки литовського походження, з точки зору художності складно, адже йдеться про історію сім’ї, суголосну біографіям мільйонів жителів колишнього СРСР. Надто близькі тексти ми приймаємо як даність, а не оцінюємо як художній твір – і не лише ми, як свідчить чималий список премій наприкінці видання.

На перших сторінках роману родину університетського викладача забирає НКВД, аби відправити в холодну безвість Алтаю. На решті сторінок герої вирощуватимуть буряки, рубатимуть ліс і сподіватимуться втримати рідну країну, бодай у спогадах. На тлі суворих пейзажів зростає Ліна Вілкене, головна героїня, спочатку – юна категорична дівчина, що вчиться на художницю, а потім – молода жінка із все більшим багажем страждань і знань за плечима. Роман-дорога – адже велику частину тексту герої їдуть – логічно поєднується із романом-дорослішанням, позбавленим однак звичного для нас романтизму.

Випробування, в які потрапляє сім’я Вілкене та безліч інших литовців, проявляють насамперед їхні найкращі якості – силу, людяність, солідарність, відвагу, ніжну увагу до краси, навіть у дрібницях, як-от блискучий кварцовий камінчик, що його знаходить друг Ліни Ендрюс. Чуття краси – напевне, найважливіший маркер, що відрізняє родину Вілкене від нквдистів: в очах юної Ліни литовці є нацією естетичною, вони цінують силу пензлика, потужність слова і вишуканість побуту. І побут тут займає не останнє місце: естетику повсякденного родина Вілкене не готова віддати на поталу радянській владі, тому перед тим, як залишити свій дім назавжди, Лінина матір б’є кришталевий посуд і вдягає найгарніший капелюшок, хоча знає, куди їде. Краса тут самоцінна, тому за неї варто триматися – ось прозора, однак трохи наївна ідея роману.

Епізоди нескінченно довгої вимушеної подорожі Вілкене до Сибіру перемежовують сцени з попереднього життя родини: перший малюнок Ліни, перша картина Мунка, яку вона побачила, перша доросла сукня, лист про прийом на мистецьку літню програму – формально простий, але дієвий прийом, що протиставляє «тоді» і «тепер», золотий вік минулого і страшне повсякдення. Ліна виконує важливу функція: стаючи свідком, самовидцем усіх подій, вона об’єднує час своїми спогадами і картинами. Образи минулого також пов’язані із відображенням, зображенням, засвідченням свого існування у певному просторі: Шепетіси роблять фото сім’ї, мама спостерігає за тим, як дочка приміряє сіру сукню, Ліна востаннє дивиться у дзеркало, немов пересвідчуючись, що це досі вона, незважаючи на те, що дівчину виганяють посеред ночі з власної квартири.

Оповідь Шепетіс побудована на деталях: срібло, зашите в пальто, сімейні фотографії, які нашвидкуруч спалюють у каміні, хлібина, яку віддає арештованій родині продавчиня пекарні, обережні погляди з-під завіс на тих, кого арештували, – про все це ми чули й читали у Налковської, Солженіцина, і навіть Етті Хіллесум. Канонів родинної історії Шепетіс дотримується, однак деякі деталі виглядають надто драматично, наче читаєш сценарій, а не роман: недопалок, що його офіцер показово кидає на підлогу вітальні, хлопчик, який одягає шкільну форму, коли його арештовують, жінка, яку витягають з пологового будинку з щойно народженим немовлям, смерть немовляти й цинічне вбивство його матері. «Поміж сірих сутінок» лякає, але водночас уникає документальності, яку можна побачити у книжці «У війни не жіноче обличчя» Світлани Алексієвич. І хоча у Шепетіс є і натуралізм, і навіть фізіологічні подробиці, це фізіологізм рівня Золя, а не документальна нещадність Алексієвич.

У романі йдеться не про протистояння двох світоглядів і навіть не про жорсткість владних більшовицьких кіл, а про боротьбу цивілізації та тваринності. Арештованих литовців більшовики намагаються звести до рівня звірів, позбавляючи елементарних зручностей, права на віру та переконання, символічно перевозячи у вагонах для худоби, аби потім продати, як корів. Те, на чому цивілізація лишила символічний відтиск релігійної чи побутової ритуальності, НКВД повертає до рівня функції: не поховати людину, а лишити в канаві тіло, не нагодувати, а кинути в’язням відро баланди, не перевезти пасажирським потягом, а відправити у вагонах для худоби. У такій ситуації цивілізованість спадає з багатьох людей, наче сухозлітка, тож сила духу проявляється не у вмінні терпіти страшні тортури, а в умінні лишатися цивілізованим. Ось чому пані Ґрибайте, колишня вчителька, так переживає, коли на цигарки підлітки пускають книжку Діккенса: їй болить не англійський романтизм, а відчуття втрати культури загалом.

Те, що в романі «Поміж сірих сутінок» насторожує – це якраз брак градації «сірого» в описі сім’ї Вілкене. Героїв надміру «героїзовано», хоча це можна пояснити солідарністю Шепетіс із власним народом і бажанням нагадати про біль балтійців, які втратили під час війни й депортацій майже третину населення. Абсолютно позитивний батько, який зазначає, що «просто годиться поводитися правильно, і не треба чекати за це подяки», інтелігентна мама, яка не може перекладати документи для нквдистів навіть заради додаткових харчів для своїх дітей, по-юнацьки безкомпромісна Ліна, лагідний молодший брат Йонас – всі вони наче зійшли зі сторінок романтичних оповідей про добрих сиріт і хороших вчителів. Ідеться не тільки про індивідуалізовану історію окремої сім’ї, а й про реабілітацію всіх постраждалих від репресій. За цим, як правило, слідує глибше переосмислення епохи – рівня, щонайменше, «Піщаної гори» Йоанни Батор.

Анастасія Левкова. Експорт-імпорт

Марсель Тірі «Проїздом у Києві»

Марсель Тірі. Проїздом у Києві /Пер. з франц. - К: Самміт-книга, 2016
Марсель Тірі. Проїздом у Києві /Пер. з франц. – Х.: Самміт-книга, 2016

Книжка бельгійського франкомовного автора Марселя Тірі «Проїздом у Києві» вперше була опублікована ще 1927 року, однак українською з’явилася лише 2016 року. «Проїздом у Києві» – це спогади молодого бельгійського солдата про зиму 1917–1918 років, коли Київ захопили більшовики під командуванням Михайла Муравйова, і місто фактично поділилося на прихильників червоних, білих і можливої незалежної держави. Однак, традиційно для таких романів, великі події – це лише тло для оповіді про побут звичайних киян, їхню реакцію й переживання різких поворотів історії.

Україна початку ХХ століття пов’язана із Бельгією значно тісніше, ніж сьогодні. Якщо нині найміцніший зв’язок між «нами» та «ними» в уявленні більшості – це бельгійське пиво, то в першій третині століття нас поєднувала насамперед важка промисловість Донбасу, який називали «десятою бельгійською провінцією», та великі інвестиції у будівництво з боку бельгійських компаній. Як спогад про ті часи лишились лише бельгійські кладовища, напівзруйновані нафтові вежі й автобіографічні романи Тірі.

Оповідач Марсель, солдат Бельгійського автобронедивізіону та очевидне альтер его автора, застає Київ, розбурханий протилежними ідеями та рухами. Революція, яку супроводжують палкі суперечки юних персонажів, зовсім не віщує апокаліпсису, руйнування фактично лишаться за кадром, хоча поступово персонажів починають сповнювати погані передчуття. Київ революційний аж ніяк не нагадує місто у стані війни: люди поспішають у пекарні та газові контори, до коханок чи дружин, освітлені трамваї нагадують мирні будинки на батьківщині Марселя. Друг та бойовий товариш головного героя перекладач Василь, двадцятип’ятилітній єврей Данило, лікарі земського шпиталю – всі вони вірять у зміни на краще, і всі поступово переживають крах віри. Марселю ж випадає найскладніша місія: бути свідком поразок і занепаду країни, тим, хто перекаже історію Європі і застереже від подібних помилок. Таких свідків, як правило, не люблять, як випадкових перехожих, що побачили нашу слабкість.

Звичайно, українському читачеві роман буде цікавий насамперед тим, що у ньому запропоновано погляд чужинця на місто, яке ми добре знаємо. Так само, як Беньямін ходив прозорими пасажами Парижа, пов’язуючи широкі проспекти з філософськими ідеями, оповідач Марсель «виписує» вузькі вулички Подолу своєю ходою і пером. Однак почувається головний герой у цьому просторі, як Дон Кіхот у шоломі-каструлі: він вбачає вітряки там, де їх нема, відчуває себе ніяково поміж людей, які на очах втрачають свій лицарський романтизм, і ніяк не може знайти опертя та підтримку, навіть поміж друзів. Поступово герой починає помічати побутові дрібниці, важливіші за патетичні гасла: і замилуваність традиціоналізмом, і звички місцевих багатіїв брати із собою пальта у театр, аби в гардеробі не вкрали, і розпач, що звучить у позірно радісних голосах російських інтелектуалів, і яскраво-червоні афіші кривавих фільмів, які йдуть у кінотеатрах, і меланхолійне погойдування ліхтарів під час обстрілу демонстрантів.

Київ першої третини ХХ століття – це Флоренція епохи Бокаччо: яскраво вбрані люди розважаються у театрах і ресторанах, тоді як чума вже чатує біля воріт. Не лише оповідач, а й решта героїв роману великою мірою чужі, закинуті у цей простір: і прихильник Центральної Ради лейтенант Данило у недоречно пишному військовому вбранні, і уїдлива Даша у ніжно-бузковій старомодній сукні, і безініціативно-розчарований більшовик Василь, і навіть наспівна полька Лівія. Всі ці юні кияни поступово захворівають на невиліковну втому – і її від них підхоплює Марсель. Можна сказати, що герої Тірі передчасно постаріли, і сталося це у вічно молодому Києві. У місті «простору і лих», яке залишає герой наприкінці твору, й далі вирує життя і втрачають життя, адже війна нікого не шкодує. Ця ремарківська ідея забарвлює меланхолією «східний текст» Тірі, і хоча наприкінці мемуарів оповідач сяде в «по-бельгійськи чистий потяг», Київ, де герой начебто був лише «проїздом», так його ніколи не відпустить.

Як і більшість текстів, написаних представниками одного народу про інший, «Проїздом у Києві» добре надається до імагологічного аналізу. Російська імперія для Марселя, як і для самого Тірі, – це Росія балету Ніжинського, порожніх засніжених парків, полум’яних напоїв у трактирах та жінок у важких шубах. Це єдність, якої ніколи не існувало, країна на експорт, і Марсель це поступово починає усвідомлювати, хоча так і не зрозуміє остаточно. Читаючи Тірі, годі позбутися відчуття, ніби у класичну, навіть натуралістичну французьку традицію вплетено російський христологічний символізм. Тільки замість Матері-Суботи тут Даша-Революція і Василь-Комуніст, який водночас трішки Христос та Єсенін. Намагаючись звільнитися від російської традиції та виплеканих високою культурою еміграції стереотипів, автор загрузає у неї все глибше. За цим цікаво, однак трохи сумно спостерігати.

Ярослава Стріха. Книжки для і від початківців

Срджан Срдич «Саторі»

Срджан Срдич.  Саторі / Пер із серб. А.Татаренко. - К.: Комора, 2015
Срджан Срдич. Саторі / Пер із серб. А.Татаренко. – К.: Комора, 2015

«Чому є суще, а не навпаки ніщо» – питав Гайдеґґер. «Чому лише суще, є й ніщо і, можливо, воно навіть важливіше» – відповідає Гайдеґґеру сербський письменник Срджан Срдич своїм романом «Саторі». «Саторі» було написано взимку 2013 року в хорватському місті Пазині в резиденції для письменників. Резиденція, як згадує автор у передмові, стоїть на краю провалля, яке всі називають просто – «великою ямою». Ця яма, присутність відсутності, заперечення будь-яких референцій, і визначила поетику роману. У «Саторі» речі не такі, якими видаються, імена несуть не символічне значення, а символічне заперечення, тому навіть головний герой Водій не має водійського посвідчення і насправді працює ді-джеєм на радіо.

Роман оповідає про подорож Водія і його пошук опори у світі, де всі ідентичності плинні. Рух головного героя у просторі більше нагадує «Алісу в країні див» для дорослих, ніж класичний роман-дорогу, де герой має переосмислити власне життя і пройти низку випробувань. Персонажі «Саторі» – самотні, наче планети: вони не можуть ні до кого наблизитися, не знищивши його, тож сподіване, хай навіть божевільне чаювання ніколи не відбудеться. Подорожуючи сюрреалістичними, як картини Верещагіна, місцями – як не гори кісток, так дивні тварини і напівзруйновані будівлі – головний герой згадує давні золоті часи, коли він засинав поруч із юною дружиною, їздив велосипедом і слухав флейту. Музика стає орієнтиром, порятунком, єдиним сподіванням на милість цього світу, тож думки героя формуються асонансно, образи постають зі звуку: манта – мантія – морок – мантра. «Саторі» можна читати з будь-якої сторінки, дія тут не така важлива, як асоціація, слово – не таке вагоме, як звук. Звуками, які розростаються, Срдич заповнює порожнечі, автору ніби страшно закінчувати речення, адже у проміжках між словами світ особливо крихкий. Водночас Срдич уникає сталих визначень, його роман – це плинність, а не камінь, він ближчий до поезії, ніж до сюжетної прози.

Йдучи на самоті дорогою, їдучи нічними автобусами, Водій випробовує, як це – лишитися сам на сам із Ніщо. Адже якщо існує лише Ніщо, то всі дії втрачають сенс – і письмо, і рух, і навіть пригадування. Аби примиритися з такою реальністю, оповідач шукає опертя у собі, бодай якоїсь основи, йому подобається, коли за спиною є стіна або паркан. Проте значення слів, які пригадує Водій, не дають опертя, вони кружляють, наче невловні елегантні скати. Потік свідомості головного героя також нагадує танок ската: слова перетікають в інші, поруч із переглянутими мультфільмами і прочитаними книжками постають емоції та мелодії. Читачеві нема за що зачепитися, і певний момент його починає нести потік довільних асоціацій.

Однак за створенням «Саторі», як на мене, стоїть не просто бажання повправлятися у звукописі чи створити потік свідомості, ще архаїчніший й асоціативніший за монолог Моллі Блум. Насправді Срдич описує архаїчний страх, який живе у кожному письменнику: що, коли за словом нічого не стоїть, що, коли цей світ порожній, у ньому нема значень, а є лише провалля, у яких гине письмо? Такі ями не заповнити жодними словами чи смислами, адже на дні сидять чудовиська, які знищують будь-які спроби означити цей світ, оприявнити його через слово. На сповнене відчаю і туги запитання «Що ж тоді робити всім нам?» головний герой разом із автором мають лише одну відповідь – «Слухати музику, що лине з дна ями».

Більше бліц-оглядів – тут.