Геніальний, але не для кожного

Клеменс Й. Зетц. Фото з сайту wien-ticket.at

Клеменс Й. Зетц. Фото з сайту wien-ticket.at

Коли починаєш читати тексти Клеменса Й. Зетца, то розумієш, що вони зовсім не такі, як література, до якої ми звикли. Немає чіткого сюжету, його герої гидкі та відштовхуючі, з невідомої причини в оповіді постійно з’являються дивні, часом неіснуючі, тварини та невідомі об’єкти, кінцівка ніколи не є кінцем, чим часто розчаровує своїх читачів. Коли все це ще крім того насичене насиллям, болем та стражданнями, то бажання відкласти книгу вбік стає занадто привабливим. Та що все ж що робить Зетца таким особливим для сучасної німецької літератури?

Клеменс Й. Зетц – уже знаний письменник у сучасній німецький літературі, народився 1982 року в австрійському місті Граці, де живе досі. Він вивчав «Математику» і «Германістику», залишивши навчання, почав писати і сьогодні його часто називають «віндеркіндом» сучасної німецької літератури (свій перший об’ємний роман «Частоти» (ориг. Die Frequenzen), понад 700 сторінок тексту, написав, коли йому було всього 27). Він здобув увагу літературних критиків після того, як отримав головну книжкову нагороду Лейпцизького ярмарку за збірку оповідань «Любов в часи Мальштадтської дитини» (ориг. Liebe zur Zeit des Mahlstädter Kindes) у 2011 році, а за роман «Індиго» (ориг. Indigo) в 2012 році був за крок до того, щоб отримати Німецьку книжкову премію. Крім того, Клеменс Й. Зетц практикує горловий спів, часто носить футболки з динозаврами і любить розмовляти сам із собою, про що якось оповідав в інтерв’ю.

51LesEsq2ML._SX314_BO1,204,203,200_

Тексти Зетца – брутальні, огидні, він пише про порнографію, хвороби, зруйновані шлюби та про письменників-самогубців. В історіях немає послідовної дії, як у романах-бестселерах; літературний світ автора – статичний мікрокосм із безліччю посилань на алегоричне трактування буття. Герої – втомлені від життя, майже втрачені для свого покоління й нездатні виплутатись із бруду, яким самі себе оточили. Часто їм приписують ознаки «дивацтва», «божевілля», «аутсайдерства»; молода жінка, яка купує собі клітку і просить свого хлопця поводитись із нею як із рабинею, працівниця банку, чиє портмоне страждає через виразкову хворобу (абсурд?), професор, який, застрягши в нещасливому шлюбі, відкриває студенткам свої найбрудніші сексуальні фантазії, письменник на ім’я Зетц, який закритий як експонат Марбаському архіві (найбільшому літературному архіві Німеччини, розташованому в місті Марбах), чоловічок, який, наче Маленький Принц Екзюпері, живе на іншій планеті, де через відсутність друзів винаходить друга-робота, з яким зміг би дискутувати про музику. У численних інтерв’ю автор погоджується з тим, що ми як читачі маємо право трактувати героїв як диваків, проте остерігається їх так називати і наполягає на тому, що він розповідає історії звичайних людей, яких не відносить до жодної із названих категорій. Радикальність, із якою він змальовує своїх героїв і презентує читачеві їхні історії, не є його винаходом, тим паче, він не є першим, хто вхопився за цю вітку постмодерну, до нього вже був Беккет, Кафка, Фріш, Яндль, а також Девід Фостер Воллес, який, до речі, став своєрідним натхненником творчості Зетца. Автор лише продовжувач традиції і в своїх текстах акумулює вже написані тексти постмодерного періоду. Його романи нагадують скриньку із знахідками, в якій купа предметів різного призначення, що збирались упродовж років і чекали, поки хтось витягне цю коробку і почне розглядати ті об’єкти, щоб прочитати їхню історію.

Девід Фостер Воллес, визначаючи функцію літератури сказав, що вона полягає в тому, щоб «заспокоїти занепокоєних та занепокоїти спокійних» (ориг. To comfort the disturbed and to disturb the comfortable), якщо спрямувати це висловлювання на творчість Зетца, тоді починають вимальовуватись обриси його авторського задуму. Він, за його ж словами, не прагне створити чудовий поетичний світ, на зразок таких, які створюють автори, що виграють Нобелівські премії в області літератури, світ, сповнений спостереженнями за буденним життям із його меланхолійною красою. Це не про творчість Зетца. Він, швидше, той, хто прагне змалювати світ у жахливих фарбах, і розповідає про деталі цього жаху до математичної точності. Той, хто не побоїться виклику, той відкриє у текстах Зетца неймовірні світи, що існують людській та нелюдській (можливо у тварин і предметів теж вона є?) свідомостях, світи, які одночасно лякають і захоплюють.

42221

Літературознавці сперечаються щодо тематики його творів, їхні спроби знайти цілісну та єдину інтерпретацію руйнуються, бо в Зетца така інтерпретація просто неможлива. Найбільшу увагу критики сконцентрували на темах відчуження героїв, кінця світу, абсурдності буття, нещасливих стосунків, але авторський доробок криє в собі ще багато-багато незвіданих сторін сучасного світу. Автор цілком ненав’язливо виступає за права тварин і засуджує жорстокі випробування над ними, не дарма оповідачем у його текстах може бути і ерудований звихнутий професор, і собака Уляна (і він змушує замислитись, хто з них двох виглядає більш освіченим).

Клеменс Зетц «бавиться» із власним ім’ям, наділяючи ним оповідачів у своїх текстах. Наприклад, eже згаданий письменник Зетц, якого зачинили у темній кімнаті як головний колекційний експонат у літературному архіві в оповіданні «Серцевина колекції» (ориг. Das Herzstück der Sammlung):
– Пане Зетц? – гукнув він майже пошепки.
В напівтемряві ворухнулась постать, яка лежала на величезному, жовтому ліжку з боковими решітками, що стояло під круглим, замурованим білою цеглою, вікном. (прим. власний переклад)

У романі «Індиго» Клеменс Зетц – письменник, учитель, який влаштовується на роботу в інститут Гелінау, щоб зібрати матеріал про індиго-синдром (ідеться не про індиго-синдром, про який можна прочитати на платформі Вікіпедія чи на інших сайтах Інтернет-простору; у романі Зетца «Індиго» йдеться про такого собі роду хворобу, яка робить хворими людей навколо, при тому носій залишається неушкодженим; симптоми: сильний головний біль та нудота), згодом потрапляє під слідство, звинувачений у жорстокій розправі над невідомим, але якого виправдовують і відпускають:
Я вирішив спробувати ще раз і постукав. Двері позад мене відчинились.
– Пане Зетц?
Я повернувся і побачив голову жінки, яка проглядала через дверну
щілину. (прим. власний переклад)

5 Fev_Indigo_Clemens Setz

Який стосунок має цей герой до реальної особи автора? Дуже навіть очевидний. Зетц відрізняється від більшості своїх сучасників постмодерною манерою оповіді, з вплітанням метатексту, так він здатний заплутати не лише читача, але й освіченого літературознавця. У тому ж романі «Індиго», як приклад одного з романів його героя-письменника Клеменса Зетца, він наводить свій власний роман «Сини і планети»(ориг.Söhne und Planeten), назвавши так один із розділів роману:
Я її ще не читала. Але звісно ж я її собі одразу купила, Ви ж знаєте. В одному інтерв’ю він стверджує, що в книжці є код. Ну він це тоді написав, коли він…ах, як то було…Він…він стверджує, що вона якимось чином доводить його невинність. (прим. власний переклад)

Отже, літературне «Я» у творах Клеменса Зетца, яке носить ім’я Зетца, але нічого спільного з самим автором не має, покликане наштовхнути на роздуми, наскільки правий був Роланд Барт, коли писав своє есе «Смерть автора», в якому стверджував, що там, де починається текст, помирає автор. Французький філософ і критик Барт був переконаний, що інтерпретацію творів не потрібно шукати в особі автора, бо текст – це більше ніж голос однієї людини, яка, за всім зрозумілою алегорією фіктивного світу, намагається поділитись сокровенним. Текст складається з багатьох інших текстів, які виходять із різних культур, вступають у діалог між собою, пародіюють, ставлять один одного під сумнів і саме читач – це той простір, у якому сходяться зібрані цитати і текст набуває сенсу. Я не можу цілком погодитись із теорією Барта, тому що автора не можна розуміти як «машину», яка без почуттів, пристрастей та емоцій виливає побачене чи пережите на папір. В такому випадку кожен з нас міг би бути тим же Кафкою, Джойсом чи Беккетом. Кожен читач, натомість, має зовсім інший підхід до рецепції твору. Мабуть це мав на увазі Барт, коли заперечував культ одніє особи-читача, і описував таке собі колективне читацьке надбання, як сукупність всіх читачів, з їхніми інтерпретаціями та поглядами. Підхопивши питання, поставлене мною, яке ж відношення має Зетц у текстах до автора, мушу зізнатись, що цю павутину не так легко розплутати. З одного боку, кожному читачеві відомо, що не можна ідентифікувати оповідача в тексті з автором. З іншого, оповідач в тексті носить ім’я автора, рівні нашаровуються, що ускладнює рецепцію, бо читач опиняється в точці, де він більше не знає, чи є якийсь всезнаючий оповідач, який панує над іншими, чи весь роман нібито написаний героєм-письменником Зетцом і він є всезнаючим оповідачем та автором одночасно (бо ніхто так і не дізнається, чим завершились його дослідження в інституті Гелінау), а поза тим ще є пишуча інстанція «автора», який записує все на папір і відправляє манускрипт своєму видавцю. І на цьому його роль закінчується. Єдине в чому можна знайти хоч якусь відповідь є слова Клеменса Зетца в одному з інтерв’ю, де він висловлює своєрідну солідарність із власними фігурами:

Вигадані люди не мають нічого спільного зі справжніми, навіть якщо вони викликають у нас схожі відчуття. Щоб створити таких персонажів, автор мусить їх розуміти, жити ними, любити, власне, він мусить бути ними.

Клеменс Й. Зетц. Фото з сайту kurier.at

Клеменс Й. Зетц. Фото з сайту kurier.at

То чи можна стверджувати, що кожна постать, кожен персонаж у творчому доробку Зетца – це він сам у період «тут і зараз» написання твору? Стверджувати, можливо, й ні, але припустити можна. Література – це простір, оповитий таємницями і запитаннями, відповіді, на які шукають століттями і часом не знаходять, а на деякі питання відповіді навіть не потрібні. Творчий доробок Клеменса Зетца, не є тому виняток, але така література, повинна бути прочитана, бо лише тоді отой, згаданий Бартом, колективний читач зможу вступити в дію.

Коментарі

новини
анонси
книга дня
© Літакцент, 2007-2017. Передрук матеріалів тільки з дозволу редакції.
тел.: , , е-маіl: redaktor(вухо)litakcent.com
Двигунець – Wordpress
Дизайн – Юрій М. Барабаш