«Помирана» Тараса Антиповича: неоднозначний роман-алегорія

 Тарас Антипович. Помирана. – А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2016

Тарас Антипович. Помирана. – А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2016

«Помирана» Тараса Антиповича була визнана найкращою книгою року за версією журі книжкової премії «ЛітАкцент року – 2016» (номінація «Проза»), але не ввійшла навіть до довгих списків книжкової премії Бі-Бі-Сі Україна. При цьому навіть серед критиків ЛітАкценту роман викликав неодностайні відгуки. Додаймо ще одну рецензію до дискусії.

Новий роман Антиповича, «Помирану», найвлучніше буде охарактеризувати як дистопічний роман-алегорію. Чудово написаний роман на дуже сумнівну алегорію. В цьому для мене полягає конфлікт роману з точки зору літературної критики. З точки зору сюжету роман також  сповнений конфліктами, що, майстерно виписані, перетворюють «Помирану» майже на трилер і не дозволяють відкласти допоки не прочитаєш до кінця. Таким чином, враження від читання «Помирани» будуть досить неоднозначні. Але про всі конфлікти по-порядку. Почну з літературно-критичних.

Як і в попередньому романі, «Хроносі», Антипович переконливо демонструє, як можна писати про сучасні проблеми сучасною українською, без занадто літературних фраз типу «хай йому грець», але й не вдаючись у перебільшені суржикові крайнощі. В «Помирані» пасажі лірично-вдумливих міркувань авторським-нараторським голосом органічно поєднуються з простою і грубою прямою мовою персонажів. Таке поєднання чудово передає трагедію роману: люди, згрубілі  під дією невблаганного токсичного середовища – яке вони начебто й самі для себе вибрали, намагаються якось все-таки вижити, втративши будь-яку силу волі до життя. Вона все-ще спалахує в одних чи інших очах, але вогню цього замало, щоб змінити щось в такому безнадійному існуванні й невідворотному помиранні. Ця майстерно написана людська трагедія – беззаперечний плюс «Помирани».

Тим не менше, повністю насолодитися читанням заважає прозора алегорія на Донбас й інші окуповані території сучасної України. Тут роман Антиповича хочеться порівняти з нещодавнім романом Олега Шинкаренка «Перші українські роботи» (Люта справа, Київ 2016). Обидва романи роблять простий хід – вони описують теперішнє українське суспільство у стані війни, але в майбутньому часі. Такий хід дозволяє запропонувати читачеві своєрідну зовнішню перспективу на сучасні події – очуднення (рос. остранение) в найкращих традиціях формалістів. Але в той  час, коли Шинкаренко бере за плацдарм свого сюжету всю Україну, Антипович – алегорично – робить місцем дії окупований Схід. В романі це місце гордо зветься «автономіка», життя його людей крутиться навколо старого сміттєзвалища – «Корита». «Коритяни» – ворожі до решти світу, що тільки мріє про те, як заграбастати годувальне Корито. Ізольована за власним бажанням автономіка занепадає. Єдине джерело достатку, сміттєсортувальний завод і сміттєзвалище, стоїть без діла, бо «Вони» перестали вивозити сюди свої відходи. Варто сказати, що решта світу в романі живе в екологічній утопії – сміття сортується вдома, міста живляться чистою сонячною енергією, хвороби і каліцтва лікуються регенерацією. Якимось чином забруднена територія «автономіки» просто була покинутою, а ті, хто не захотів виїхати, були теж полишені самі на себе. (Кивок у бік Чорнобиля?) Всі, хто залишився біля – так і хочеться дописати, розбитого – Корита, повільно вимирають від браку їжі, токсичності середовища, власної агресії. Писемність чи будь-яка культура також відійшли в минуле. Коритяни  ще рудиментарно вміють читати, але єдина література – це написи «предків» на стінах гаражів. Матюки, тобто.

Те, що це саме алегорія на окупований Схід, у  романі сумнівів нема. Як оповідає історію Корита один з персонажів: «Знаєте, чого надумали автономіку оголосить? Бо рішили, шо Корито весь світ годує. Сортувальна станція тоді ж робила – огого! І надумали наші одділиться, шоб Корито тільки собі оставить. І оджали Корито. Чи то війною, чи хитрістю – я так і не пойняв. А ще спирту цистерну оджали, прямо з рейок зняли і лигали так, шо аж половина виздихала» (с. 104-105). Аж тут виявилося, що самовпевнений Донбас насправді завжди був лише сміттєзвалищем, а не годувальником, і без потоку відходів ззовні виродиться і помре. Образлива алегорія й тільки. Яким би не було українське суспільство згорьованим від війни,  з бажанням помсти, відплати чи просто спокою від окупованих регіонів, такого відвертого глузування в хорошому романі не очікуєш. Це, радше, матеріал для агресивних інтернет-форумів з вправлянь в артикуляції ненависті. Хороший роман – це спірне поняття, звісно. В цьому випадку, під хорошою літературою я маю на увазі таку, що не реагує імпульсивно на складну чи болючу тему. Коли є інтернет-форуми, немає сенсу писати роман лише для того, щоб, скажімо, описати відразливість канібала, висловити свою ненависть й символічно повбивати й випалити всіх канібалів та інших збоченців з лиця землі. Тобто, можна й такий роман написати, але чи назвете ви його хорошою літературою?

Але наостанок знову про плюси. «Помирана» Антиповича, все-таки не є лише імпульсом ненависті. Попри невдалу й відверто зневажливу алегорію Сходу, роман має силу нюансів вартих уваги й перечитувань. Центральні персонажі, особливо Нельсон, виписані з розумінням, а часто й з теплом чи симпатією. Світ, в якому вони змушені жити (помирати), хай навіть через власне бажання (ілюзію) – нещадний, але іншого вони не знають й не можуть уявити. Потреба боротись за фізичне виживання кожен день – ось що зводить цих людей з розуму, кидає їх балансувати між тваринним і людським. Читаючи «Помирану», в мене часто виникало відчуття майже фізичного спів-переживання за людей, що, неспроможні побороти силу обставин, вигорають, нищать себе фізично, замикаються в собі, в ілюзіях, в божевіллі, в земельних копанках, в бетонних бункерах. Ті одиниці, хто рветься назовні – до краю «Корита», до краю «автономіки», до неба, врешті – вони так само безпорадно згорають, розбиваються на смерть, поглинаються підземними монстрами, вогнем, ротами колишніх побратимів. Читаючи про такі страждання не можна не перейнятися суєтністю життя й відчаєм безвиході. Антиповичу таки вдається створити відчутний (від «відчувати») світ знедолених і тих, хто позбавлений будь-яких соціальних привілеїв. На певному рівні, «Помирана» – це роман про боротьбу за краще життя, рівноправне й забезпечене, в умовах неможливих для такої боротьби. В певному сенсі, це роман про все українське суспільство, неспроможне до солідарності в цій боротьбі. Жодні лідери – як романний Нельсон, жодна стратегія чи ідея – ні примус, ні перспективи достатку, не можуть зорганізувати маси у спільній роботі на спільне  благо. Як каже Нельсон, невдалий ідейний натхненник коритян: «І чоловік сам по собі. Нидіє та шариться по закутках, місця свого шука. І сам не знає суті: добре воно, що його послали у світі пожить, чи не добре?» (с. 135).

Нотатка до редактора: Хотілось би бачити в романі, ще менше русизмів (не про мову персонажів сказано) типу «линнули з ночов» (106), «рукояттю» (143), «пробив короткий дріж» (149), «видрала … кухоль» (166), «задрав … сітку» (174), «марлевий ком» (220).

Нотатка про фобії:  Попри ксенофобію до східняків, роман майже відверто виступає проти гомофобії. До того ж, хоча головний герой таки чоловік, в романі є активні жіночі персонажі, що теж трохи тішить. В цьому плані, правда, Шинкаренко з його роботами далеко попереду – сам навіть ненав’язливо натякає, що пройшов тест Бекдель-Волес. Хотілось би бачити все більше такої прогресивності в українській літературі, особливо коли вже йдеться про науково-фантастичні жанри, що структурують наші візії майбутнього суспільства.