Книжки про пам’ять

Марцін Щигельський «Ковчег часу»

Марцін Щигельський «Ковчег часу» / Пер. з пол. Б. Антоняк. - Львів: Урбіно, 2016
Марцін Щигельський «Ковчег часу» / Пер. з пол. Б. Антоняк. – Львів: Урбіно, 2016

Книжка польського автора Марціна Щигельського «Ковчег часу» нетипова для українського книжкового простору. Здавалося б, історії про поневіряння дітей під час Другої світової війни – традиційний сюжет, блискуче втілений у книжках класиків та сучасників – перелік може бути дуже довгий, десь на його початку буде конгеніальний «Климко» Григора Тютюнника, а наприкінці – «Потерчата» Володимира Рутківського. Однак у цьому переліку не буде жодного твору, написаного за сучасними канонами, прийнятими для дитячої літератури. Адже попри все книжка Щигельського – повість з екшном, розрахована на якнайширше коло юних читачів, нарешті – хоч би як цинічно це звучало – ця повість розважальна.

На мою думку, остання названа мною риса – цінна особливо. Надто з огляду на її історичне тло. Адже присвячено її одному з найтрагічніших епізодів великої війни – Голокосту. Опис Варшавського гетто, над яким, здається, владарює сама смерть, найбільша жертва дідуся заради свого онука, нарешті – напівбожевільна ідея порятунку Віслою з окупованої Варшави… Це наповнює повість вагою смислів, і – водночас – створює книжку, яку хочеться читати не лише аби дізнатися про реалії того страшного часу, але й щоб просто дізнатися, а що ж буде далі? Більш ніж достатня мотивація до того, аби книжку було прочитано.

А читаючи, дитина (а адресовано повість дітям середнього шкільного віку) дізнається багато такого, про що не розкажуть підручники з історії. Майстерність автора, який тонко балансує на грані історичної достовірності й доступності для сучасного читача, дозволить дитині не просто співчувати головним героям, але і приміряти ті чи інші ситуації на себе, уявивши себе на місці малого хлопчика, світ якого руйнується просто на очах, який змушений боротися за власне життя і власну душу.

Вражають і захоплюють описи на перший погляд незначних деталей. Приміром, діти, які переховуються від нацистів, підгодовуються на людських городах, але вважають за необхідне віддячувати їхнім власникам, поливаючи чи прополюючи грядки.

Напівмарення, а може – фантастичний сюжет про мандри в часі, створений за шаблонами Герберта Велса, про що автор щиро зізнається читачеві. Не важливо, чи потрапляв важко поранений Рафал у наш час, чи це йому просто приверзлося. Важливо, що читач може наочно порівняти з реаліями, в яких живе головний герой, зі своїм побутом, своїм життям, своїм світоглядом. І побачити, що насправді – він мало чим відрізняється від головного героя!

А дорослий читач може й жахнутися, наскільки тонка ота кулька безпеки й захисту, якою ми оточуємо своїх дітей. І перепона, яка відділяє наших дітей від війни, від болю і страждання все тоншає і тоншає.

Маркус Зузак «Крадійка книжок»

Маркус Зузак «Крадійка книжок» / Пер. з англ. Наталія Гоїн. - Х.: КСД, 2016
Маркус Зузак «Крадійка книжок» / Пер. з англ. Н.Гоїн. – Х.: КСД, 2016

Австралійський автор Маркус Зузак – явище комплексне. З одного боку, це і продукт надзвичайно вдалої розкрутки, якій він завдячує і надзвичайній кінематографічності свого тексту. З іншого ж – це тонкий стиліст і глибокий психолог, який описує найпотаємніші людські мотиви і тонко торкається струн душі читача.

Уже на перших сторінках книжки автор підвисає, чудуючись особливостям оповіді. Адже оповідач тут – не хто інший, як Смерть. Вона супроводжує головну героїню дівчинку все її життя, з перших і до останніх сторінок. Смерть збирає свій урожай на вулицях німецького міста, яке переживає війну, бомбування, репресії, вбивства…

Крадійка книжок – незвичайна дівчинка на ім’я Лізель, яка вміє відчувати те, чого не відчувають інші, а також любить читати. Не зовсім із дозволу пасучись у багатій бібліотеці, вона отримує від Смерті кличку – Крадійка Книжок. Її зростання на вулиці, дружба з хлопчиком, якій не судилося перерости у щось більше, її родина, її школа – незвичайні описи звичайних речей захоплюють і тримають у напрузі до самого завершення.

Нарешті, переховування єврея у підвалі німецького будинку, як цілковите оголення нерва, гіперкульмінація, яка триває багато сторінок поспіль, нікого не залишить байдужим. Саме цей нещасний чоловік, змушений шукати притулку у чужих людей, маючи лише примарні сподівання, що його не викажуть, і дарує Крадійці її головну книжку – намальовану і написану власноруч на вибілених сторінках «Моєї боротьби» Гітлера. До слова – саме нещодавно щедро розтиражованої у Німеччині та по всьому світі. Символізм цього акту важко осягнути одразу, настільки він багаторівневий. Особливо вражає порівняння чи то пак протиставлення Боротьби героїв Зузака, Щигельського чи Шепетіс (про яку я теж зараз розповім) «боротьбі» політика-кар’єриста, який рветься до влади, не обираючи засобів…

Між тим, повість «Кражійка книжок» не меланхолійна і не тягуча. Коли втягнутися у химерну манеру оповіді, звикнутися із постійним діалогом зі смертю, то від читання важко відірватись.

Рита Шепетіс «Поміж сірих сутінків»

Рита Шепетіс «Поміж сірих сутінків» / Пер. з англ. Г.Яновська. - Х.: КСД, 2017
Рита Шепетіс «Поміж сірих сутінків» / Пер. з англ. Г.Яновська. – Х.: КСД, 2017

Нищення людини тоталітарною нелюдською системою зображує і книжка Рити Шепетіс «Поміж сірих сутінків». Цього разу йдеться не про нацистську Німеччину, а про комуністичний Радянський союз. Життя литовської родини руйнується з початком радянської окупації. П’ятнадцятирічна Ліна зі своєю матір’ю і меншим братом опиняються у вагоні, яким везуть депортованих «ворогів народу» до Сибіру в табори. Натуралізм опису вагонів-скотовозів викликає у спогадах «Тигролови» Івана Багряного. Невідомість, яка супроводжує нещасних змучених людей, нелюдські умови, фізичне виснаження, неясні чутки про долю рідних – ось із чим доводиться стикатися героям історії.

Радянський табір, до якого потрапила Ліна з рідними, має на меті не просто знищити людину, перед тим максимально її використавши, але зламати її особистість. Чи то змусивши відмовитись від моральних принципів, чи то присилувавши підписати зізнання у нескоєному злочині. Здається, жоден депортований литовець просто не має шансу опиратися потужній каральній машині – зрештою зламаються а чи загинуть усі. Мабуть, таке відчуття не надто далеке від істини, не дарма авторка уриває свою оповідь на самому початку довгого таборового шляху Ліни. Втім, людина все ж має несподівані резерви, хай навіть здатність опиратися системі зрештою виродиться у закопану у власному саду банку зі спогадами про злочини влади проти людяності…

До речі, про людяність. Те. як довго в’язні у книжці були здатні зберегти її (а ще – гідність) вражає і дивує. Співчуття до головних героїв абсолютне, співпереживання читача – щире. Авторці окрема подяка за те, що бодай натяком згадала у фіналі про долю великого кохання Ліни, яке зародилося саме там, дорогою в пекло.

Між тим, абсолютне зло у розумінні авторки не втілюється радянськими конвоїрами, які попри все – просто люди, хоч і скалічені. Воно існує за межами людського. І цей посил авторка дає дуже чітко.

Окремий спазм очікує українського читача там, де потяг Ліни проходить повз станцію, де вже «провезли українців»… Жаль, що про долю того потягу у нас поки, здається, нікому написати. І не просто написати, а написати так, щоб це стали читати десятками мов у світі, а Голівуд взявся за екранізацію.

Те саме стосується і «Ковчега часу» Марціна Щигельського. Здається, її екранізація і переклад багатьма-багатьма мовами – лише питання часу. Але тоді, як у Щигельського і Зузака йдеться про «розкручену» (нехай пробачить мені читач не зовсім доречне слово) тему Голокосту, то Шепетіс досягає небаченого успіху оповідаючи про трагічну долю невеличкого народу, про мало кому цікавий і досить незначний у Другій світовій війні епізод – окупацію Литви. Що важить вона поруч із жахіттям наступних років немислимої жорстокості, що важать її мертві поруч із мільйонами мертвих, яких залишила по собі ця війна? І тим не менш – читають, співпереживають. І ми читаємо, і співпереживаємо, тільки нам надто вже легко приміряти все на себе, бо ми самі пережили точно такі ж події, як Ліна, Лізель, Рафал…

Останнє на що хотілося б звернути увагу, – тенденція до зображення жорстокості у юнацьких книжках. «Голодні Ігри» Коллінз, «Напівзагублений» Ґрін, «Бігун в лабіринті» Дешнера – не просто описують катування, убивства, жорстокість – у цих книжках це мало не наріжна ідея. Можливо, саме тому історичні книжки про часи розквіту нацизму і комунізму знайшли такий жвавий відгук у сучасної аудиторії. Відтак, українському авторові, який би взяв на себе такий труд, було б що показати вибагливому читачеві. Адже український автор не просто має знати не з чуток і історичні реалії, від яких волосся будь-кому стане сторч, він здатний продемонструвати читачу витончену жорстокість, з якою стикалися його рідні не так багато років тому, і яку неможливо вигадати…

Більше бліц-оглядів – тут.

Володимир Чернишенко

Перекладач з англійської мови книжок Р. Кіплінґа, Дж. Вілсон, С. Кулідж та ін. Кандидат біологічних наук. Незалежний критик.