Молдаванка, калічка і фребелічка

У 1920-х роках найбільше жінок було в Спілці селянських письменників «Плуг». Пояснення дуже просте: як літературна організація «Плуг» робив ставку на масовість. Ініціативна група письменників на чолі з Сергієм Пилипенком заснувала «Плуг» у кінці березня 1922 року. На початку 1923 року спілка нараховувала 27 членів, 1924 року — 93 члени, 1925 року — 183 члени. Протягом перших п’яти місяців існування організації було закладено філії в Костянтинограді, Валках, Лубнах, інших містах Харківщини, Полтавщини, Київщини. З’явилися окремі комсомольські, жіночі, дитячі, драматургічні секції «Плуга». Масовізм став головною вадою організації, але до того було ще далеко.

І плужани пишалися своїм уявним фемінізмом, а точніше, масовізмом: от, мовляв, їхня організація охопила всі верстви, всі вікові категорії, всі статі. З лютого 1925 року почав виходити офіційний друкований орган спілки — двотижневик «Плужанин». На його обкладинці містили групові знімки плужанських філій і літгуртків у Прилуках, Умані, Лубнах, інших містечках і селах, знімки плужан-червоноармійців, плужан-комсомольців, плужанок-жінок. До «Плуга» належала і «Міс Література» 20-х років Наталя Забіла.

Олександра Свекла, Наталя Забіла, Варвара Чередниченко
Олександра Свекла, Наталя Забіла, Варвара Чередниченко

Партизанка-молдаванка

Якщо Наталя Забіла була найкрасивішою плужанкою, то Олександра Свекла, безперечно, найзагадковішою. Ім’я її іноді писали як Олеся, а прізвище — як Сфекла, тільки по батькові завжди однаково — Федорівна.

Так само з місцем народження: здебільшого його пишуть як Валегоцулове, але в минулому воно називалося і Валя Гоцілуй, і Валя Гоцулово, і Валегоцулівка, а первісно взагалі — Валя Хоцулуй, що в перекладі з молдавської означає «долина злодія», а Валя тут узагалі ні при чому. Колись це було село в Балтському повіті Подільської губернії. Нині воно називається Долинське (все, що залишилося від «злодіїв»), село в Ананьївському районі Одеської області.

Отже, Олександра Свекла народилася 9 квітня 1902 року. Батьки, як писалося в радянських довідниках, — селяни з молдаван. Хоча молдавани з селян нічим не гірші. Всі відомості про письменницю походять із бібліографії плужан, уміщеної у другому томі їхнього альманаху «Плуг», та з бібліографічного довідника Лейтеса і Яшека, який вийшов за редакцією Сергія Пилипенка, голови «Плуга». Там-таки сказано, що Свекла закінчила шість класів семирічної трудової школи.

Друкуватися вона почала 1924 року, і першим побачив світ нарис «Серед степів», опублікований у газеті «Селянська правда». Це підказує, що в літературу Свекла, як і більшість плужан, потрапила завдяки Пилипенку, редактору згаданої газети. Як вона сама потрапила на очі Пилипенку і до Харкова — хтозна.

Завдяки одинокому спогаду про Свеклу та її художнім текстам можна принаймні приблизно відтворити її біографію. І це ніби ілюстрація до пісні про смуглянку-молдаванку-партизанку. Ця «молдаванка з вивернутими губами», як описала її зовнішність Докія Гуменна, незважаючи на юний вік, устигла повоювати на фронтах громадянської війни. Три головні теми її прози — життя молдавських селян, криваві історії про червоних і білих та жіноче питання.

02

Короткий мемуар про Свеклу залишила Гуменна, яка вважала своїм обов’язком занотувати про кожного з плужан хоча б абзац. Сама затята феміністка і противниця шлюбів, про колегу вона відгукнулася якось зневажливо: «Цілком оригінальний продукт громадянської війни. Жінка-солдат, груба у висловах, з матюком, що його вона вважала шиком. Мала вона дитину, яку назвала (ім’ярек) Олександрович Свекла, а батька дитини не було й у згадці. В цей час вона зійшлась з Яковом Ковальчуком, невиразним плужанином, що переїхав із Києва. Не вийшла заміж, а саме “зійшлася”, бо “вийти заміж” — то були “буржуазні забобони”. Писала вона молдавською мовою, хоч говорила українською так само природно, як і я».

Писала Свекла все-таки українською мовою. Хоча в оповіданнях із молдавського життя і романі «Петря Слимак» сторінки рясніють примітками із поясненнями «попшойок», «жоків», «флаксеїв», «душманів» і «магалянів», та перекладати її просто не було кому. Оповідання про громадянську війну у неї справді жорстокі й натуралістичні, «солдатські», як охарактеризувала б їх Гуменна.

«Свекла дуже любила висловлюватися “по-мужеськи”» — і це правда. За словом у кишеню вона не лізла, а її тексти щедро пересипано лайкою, як-от «лахудра», «дрянь», «шмара» тощо.

Що ж до стосунків Свекли з чоловіками, то невідомо, скільки там «буржуазних забобонів», а скільки свідомої позиції. Своє бачення взаємин між статями чи принаймні пошуки відповідей на питання, які хвилювали молодь, вона виклала в повісті «Надломлені серцем». Узагалі ж героїні письменниці — переважно трагічні постаті: покинуті матері, збезчещені дівчата. На відміну від романтичного Коцюбинського з його «гепі ендом», у Свеклиній версії «Пі куптьор» Катріна повіситься.

Яків Ковальчук, із яким вона «зійшлася», — мав причини на те, щоб бути невиразною постаттю. Набагато старший за Свеклу, алкоголік і сексот, він у «Плузі» спеціалізувався на антирелігійній тематиці. Про нього згадував Володимир Гжицький: «Яків Ковальчук був закоренілим пияком. Товариші його не любили і боялись. Про нього ходили чутки і небезпідставні, що він займається доносами. Одного разу в одній компанії, коли Яків був уже напідпитку, хтось йому подзвонив. Він зразу дуже збентежився, бо мусив відповідати в присутності людей. Відповіді зводились до слів: буду, слухаю, так. Повісивши трубку, він заплакав: “Вимагають, давай і давай, а що я дам, коли нема чого?” Ми не допитувались, чого вимагав голос по той бік телефонної лінії, ми здогадувались, про що була мова. Пізніше Ковальчук спився остаточно, і тоді його кудись прибрали, бо вже непотрібним став і небезпечним». Ковальчука арештували в грудні 1933-го і вислали на Соловки.

1930 рік став зоряним часом партизанки-молдаванки: вийшли її збірки оповідань, повість і роман. Більше про письменницю Свеклу нічого не чули.

Спілка селянських письменників «Плуг». У першому ряду сидить Марія Романівська. У другому ряду сидять зліва направо Василь Вражливий, Сава Божко, Сергій Пилипенко, Володимир Сосюра, стоять Олександр Копиленко, Петро Панч, Володимир Гжицький
Спілка селянських письменників «Плуг». У першому ряду сидить Марія Романівська. У другому ряду сидять зліва направо Василь Вражливий, Сава Божко, Сергій Пилипенко, Володимир Сосюра, стоять Олександр Копиленко, Петро Панч, Володимир Гжицький

«Кривенька качечка»

Першою жінкою у Спілці селянських письменників «Плуг» була Марія Романівська. Олександр Довженко, ще коли він був художником Сашком, а не кінорежисером, намалював серію дружніх шаржів на плужан, серед них є і Романівська.

Письменниця народилася 1901 року в селі Єрки на Миргородщині, а ширше кажучи — на «благословенній Полтавщині». Благословенна вона тому, що там найщільніша кількість талантів і геніїв на один квадратний метр. Так було і з Романівською. У Зіньківській прогімназії вона сиділа за однією партою з Галею Губенко, сестрою майбутнього Остапа Вишні, а в кооперативному хорі співала разом із Леночкою Зеровою, сестрою знаменитих братів Зерових.

Дівчинка народилася з однією коротшою ніжкою. Батьки возили її по лікарях, які зробили невдалу операцію, потім ще одну, щоб виправити ногу. У результаті Романівська все життя кульгала і носила ортопедичне взуття.

Гімназію Романівська закінчила 1918 року — невдалий час для музичної освіти і кар’єри, про яку вона палко мріяла. У цей час до колишньої начальниці Зіньківської гімназії приїхав, тікаючи з міста від розрухи й голоду, її брат композитор Павло Толстяков. Романівська напросилася до нього ученицею. Згодом композитор узявся диригувати місцевим кооперативним хором, а молода дівчина працювала з ним концертмейстеркою й акомпаніаторкою, викладала рояль у школі музичної грамоти, яку заснував Толстяков, працювала музкерівником полку в Червоній армії, куди її мобілізували.

Одужавши від тифу, Марія поїхала з відрядженням учитися, вступила до музичного педтехнікуму в Харкові. А незабаром влаштувалася в урядову газету «Вісти ВУЦВК» кореспондентом у галузі мистецтв. Псевдонім вона собі взяла «красивий» — Капричіо.

Романівська й сама була красивою, але з часом хвороба зіпсувала не так її зовнішність, як характер. Серед плужан її ласкаво, як вона сама вважала, називали «Кривенькою качечкою». У Харкові молода дівчина захворіла ще й на туберкульоз. У кінці 30-х Смолич запам’ятав її «колись вродливою, хоча й шкутильгавою, але навдивовижу злісною, непривабливою жінкою».

Про колег-плужан Романівська згадувала: «Нас у “Плузі” лише троє дівчат. Хлопці люблять кепкувати, але загалом поводяться надзвичайно ввічливо, шляхетно, як то кажуть, жодного жарту, жодної образи». Хтозна чи мала вона на увазі серед трьох плужанок Докію Гуменну, яка майстерно вміла «ввічливо ображати» і половину своїх мемуарів присвятила ущипливим деталям. Про Марію вона писала, що у тієї був роман із плужанином Григорієм Яковенком, котрий уславився тим, що став призвідцем літературної дискусії 1925–1928 років, та любовними походеньками. Він і сам «хвалився» Гуменній своїми амурними перемогами, і його дружина розповідала, нібито Марія вимагала від Грицька оженитися з нею.

04

До Спілки селянських письменників молода піаністка вступила, бо, як усяка гімназистка, з юних літ писала вірші, а інших літорганізацій у той час іще не було. Та й постать голови «Плуга» Сергія Пилипенка на прізвисько Папаша приваблювала. Пилипенко справді турбувався про хвору дівчину і навіть власним коштом посилав на лікування та в санаторії.

Перші твори Романівської з’явилися друком, ще коли вона ходила до школи: у щоденній газеті «Полтавский вестник» опублікували два її вірші російською мовою. При прийомі до «Плуга» вона прочитала вірш «Червоний мак», «по-серйозному» почала друкуватися в «Червоних квітах» — так тоді називався журнал для молодших школярів. Перша книжка — казка «Мурашина перемога» — теж була для дітей.

Згодом Романівська влаштувалася редакційним працівником у ВУФКУ й охоче зраджувала літературі з молодим і модним кінематографом. У 1925 році на екрани вийшов фільм «Марійка» за її сценарієм — перше піонерське (а попросту дитяче) кіно в Радянському Союзі. Коли 1930 року «Марійка» з’явилася у вигляді книжки, замість ілюстрацій у ній використали кадри з кінофільму.

Поступово Романівська переходить на дитячу тематику, ба й сама інфантилізується. Сестру головної героїні в «Марійці» звуть Катря, і це одинокий автобіографічний збіг у фільмі. А проте надалі навіть на «дорослій» книжці «Напровесні» (1930) Романівська підписується як Марійка, а не Марія. З другої ж половини 30-х років вона уславилася як авторка фантастичних повістей і романів, книжок для дітей, «дорослі» твори її надалі проходили абсолютно непоміченими і в історії української літератури вона залишилася дитячою письменницею.

Докія Гуменна і Варвара Чередниченко
Докія Гуменна і Варвара Чередниченко

Фребелічка

Варвара Чередниченко в українську літературу повернулася — чи радше її повернули — як авторка історичних романів. У 1971 році з’явилася груба книжка її вибраного і там лише історична проза, яка за життя авторки окремими виданнями не виходила. Про її діяльність на освітянській нині теж відомо, але чомусь усі мовчать про її «дорослу» прозу.

Біографія Чередниченко загалом відома, хоча критися їй було з чим і вона таки багато приховала. Народилася вона 1896 року в Києві сім’ї робітника. У пошуках роботи батько із сім’єю перебрався до Катеринослава, а після революції 1905–1907 років виїхав аж до Москви і влаштувався слюсарем-нікелювальником на фабрику металевих виробів. Сім’я жила у злиднях, малу Варвару відіслали пожити до дядька в Краснодар. Там вона семи років пішла до школи, але три класи закінчувала вже в Катеринославі. Далі вчилася самотужки, закінчила шестикласну школу і вже в Москві склала екстерном іспити за гімназію.

І одразу вступила на історико-філософський факультет Московських вищих жіночих курсів — максимум, який могла запропонувати жінкам імперська освітня система. Одночасно вивчала природознавство у Московському міському народному університеті імені Шанявського, а влітку ще й слухала цикли педагогічних курсів для Всеросійських з’їздів учительства. І так, Варвара мусила працювати. Батько утримував сім’ю з трьох дітей і двох бабусь, тому з 1912 року вона підробляла, вчителюючи в недільній школі. А над усе вона взялася вивчати українську культуру; чого раптом приплив патріотизму стався з нею у Москві — невідомо.

Тоді ж таки Варвара Чередниченко дебютувала як українська письменниця: 12 лютого 1912 року в журналі «Дніпрові хвилі» з’явилося її оповідання «Грицева неділя». Доти в журналі «Копейка» 1909 року вже було опубліковано її оповідання «Почтальон обманул».

Наступного року вона повернулася до Києва. Здобувати освіту подалася у Фребелівський педагогічний інститут, де готували працівників для дошкільного виховання, і закінчила його 1915 року, а заробляла в цей час у господарчій конторі Олександрівської лікарні.

06
З Києва поїхала через хворобу, і наступного разу ми її бачимо вже в тихій і провінційній Полтаві, де вона працює в педагогічному бюро місцевого земства. Очевидно, там вона і познайомилися з Левком Ковалівим, який з 1915 року працював у земстві інструктором сільськогосподарського кооперативу. Вона письменниця і красуня, він енергійний молодик, один із фундаторів партії українських есерів і член ЦК. Що їм було робити у тихому провінційному місті? Тісний світ благословенної Полтавщини… От тільки Левко був одружений і мав двох маленьких синів.

Щоправда, зовсім скоро Полтава стала бурхливою і небезпечною, там запросто могли застрелити посеред вулиці. Поки Левко вершив історію у складі Центральної Ради, Варвара розгорнула редакційно-видавничу діяльність. Ще 1916 року вона видала першу українську книжку для дошкільнят «Дзелень-бом!» — збірку віршиків, пісень і приказок для дітлахів. Потім була книжка з дошкільного виховання «Захисток для селянських діток улітку» (1917). У 1918 році вона очолила газету «Вільний голос». Того самого року Україну зайняли війська Вільгельма ІІ. Від кайзерівського воєнно-польового суду Варвару врятували частини Червоної армії, які несподівано вступили в Полтаву. Влітку 1919 року нова халепа — денікінці. Варвара знову переслідують, викликають на допити, обшукують. Цього разу за неї заступився Володимир Короленко. І того року в Полтаві вийшла збірка її оповідань «З життя українського вчительства». А Левкову дружину, Клавдію Ковальову, денікінці розстріляли в Києві разом із Гнатом Михайличенком і Василем Чумаком. Сини Марко й Леонард перебралися до бабусі.

Чередниченко якийсь час працювала в Полтавській губнаросвіті, зиму 1921/1922 років провела у матері на Кубані, потім повернулася в Полтаву, з осені 1922-го викладала курс історії в місцевому ІНО. У 1923-му Варвара тяжко захворіла і мусила покинути всяку адміністративну і наукову діяльність. Нарешті вона повернулася до літератури, хоча кілька років писала в ліжку. Вона переїхала до Харкова, працювала в Наркомосі консультантом з питань дошкільного виховання, завідувала секцією дитячої літератури в Державному видавництві України.

07

Одна за одною виходили її книжки для дітей і впорядковані нею, а далі і для дорослих: п’єса «Артистка без ролів» (1924), «Жіночі оповідання» (1925), «Весняний дріб’язок» (1929), «Жужіль» (1930), повість-плакат «Горпина-трактор» (1931).

Невідомо коли Варвара розлучилася, у знаменитій бібліографії Лейтеса і Яшека «Десять років років української літератури» за 1917–1927 роки вона ще фігурує під подвійним прізвищем як Варвара Чередниченко-Ковальова. А вже наступного року вона вийшла заміж за осетинського письменника Чермена Бегізова і виїхала в Осетію. За словами Докії Гуменної, «звідти вона періодично втікала до Харкова — відпочивати від Осетії, бо там були ще архаїчні звичаї старого індоєвропейського роду. Все село — родина. Приїжджає такий односельчанин у місто і живе місць, рік, а то й два у свого “брата”, а Варвара повинна йому варити, його обпирати, обшивати, ще й обслуговувати за столом, не присідаючи, як він їсть, до столу».

16 січня 1938 року Чермена Бегізова, голову Спілки письменників Південної Осетії, засудили до розстрілу з конфіскацією майна. Варвара повернулася в Україну. Левка вже не було: його арештували в грудні 1934-го, запроторили на БАМлаг, а в жовтні 1937-го розстріляли. З 1931 року у неї не вийшло жодної книжки. У квітні 1941-го Варвара записала у щоденнику: «Боротьба за існування з’їла мій талант. Я халтурила, щоб не померти з голоду, бо служити на посаді через здоров’я своє не могла».

Більше статей із циклу “20-ті LIVE із Яриною Цимбал” – тут.