Моя сім’я та інші звірі

Богдана Романцова. Фото з фб

Богдана Романцова. Фото з фб

Від імені тварин оповіді писали ще за часів античності: золотий осел розмірковує про кохання, лисиця та орел вирішують укласти союз, вовк повчає чабанів, що їсти овець та засуджувати за це інших неправильно. Пояснити розвій античної літератури на цю тему просто: тварини і люди були взаємно перетворюваними, від Леди до лебедя, від Іо до віслюка був лише крок, тож і мислили вони однаково. Антропоморфіність братів наших менших і більших пройшла крізь епоху Відродження у вік Просвітництва та добу Романтизму, аби згодом зовсім на іншому рівні постати у проблемному та багатогранному модернізмі. Людина раптом виявилася не остаточним результатом, а лише одним з можливих шляхів розвитку, і, як переконливо доводить у «Собачому серці» Булгаков, не найкращим. Тож сьогодні про тварин, яких не відрізнити від людей.

Бернардо Ачаґа. Мемуари корови

 Бернардо Ачаґа. Мемуари корови. – Видавництво Анетти Антоненко, 2017


Бернардо Ачаґа. Мемуари корови. – Видавництво Анетти Антоненко, 2017

Баскський письменник Бернардо Ачаґа написав роман про життя звичайної чорної корови Мо від імені самої корови. У неї є всі коров’ячі звички і виразна тілесність, яку Мо сприймає просто та органічно. Проте голос корови і її персональна оповідь – насправді лише привід для Ачаґа розповісти про свою малу батьківщину – північну Іспанію. Так корова перетворюється на інструмент, стає рупором автора і водночас знімає з нього будь-яку відповідальність, адже що взяти з корови?

Роман розгортається як діалог мудрованого внутрішнього голосу Мо і її самої, що з цим голосом затято сперечається. Проблема батьків та дітей тут постає всередині однієї особистості (корову ж можна назвати особистістю?), адже подолання внутрішнього голосу – це ще й подолання авторитетів, підлітковий бунт проти раціонального. Така коров’яча шизофренійність додає оповіді певного шарму: скептична Мо і голос, який вимагає абсолютного послуху, вчать одне одного, як вижити у складні 1940-ві у Країні Басків, де щойно закінчилася громадянська війна. Насправді «Мемуари корови» – це, звичайно, роман-дорослішання, хай і не людини, а корови. Мо, як типовий підліток, мріє не про безбарвне існування «без злетів і падінь», а про яскраве життя коня чи хоча б кішки. Полюбити життя, прийняти власну ідентичність, до себе дорівнятися – перші завдання, які ставить життя перед Мо. Інші – навчитися цінувати власний інтелект та почати самій приймати рішення, на чому наполягає внутрішній голос на прізвисько Зануда. Нарешті, треба не отупіти від простого ситого життя, що несе фізичне задоволення і сон розуму, який, як відомо, породжує чудовиськ. Подолавши спокусу лінощами, Мо поступово долає спокусу нудьгою і вчиться сама себе розважати: спостереженням за листям, спогляданням хрестів на кладовищі, вивченням астрономії, розгадуванням загадок, яких у світі людей чимало.

Стосунки корови Мо з людьми досить різні: від щирої дружби з черницею Полін Бернадет до ненависті до сеньйора Зелені Окуляри і бажання зрозуміти складну особистість Генуезки – жінки, що втратила чоловіка під час війни. Корови Балансатеґі, місцевості, де росте Мо, також дуже різні: окремо стадом ходять прості дурні тварини, які думають лише про траву і сон, а осторонь мешкає примхлива і непередбачувана La Vache qui Rit «із серцем кабана». Романтична думка про розподіл спільноти на «ентузіастів» та «філістерів» справедлива навіть для коров’ячого стада, саме тому читачеві так легко ідентифікувати себе з Мо: винятковість і незалежність приваблюють, навіть якщо йдеться про корову. Легкість форми, уважність до історії та оригінальність стилю грають на користь Ачаґи, якому вдалося простий сюжет перетворити на по-справжньому цікавий роман.

Брюс Кемерон. Життя і мета собаки

Брюс Кемерон. Життя і мета собаки. – Книжковий клуб, 2017

Брюс Кемерон. Життя і мета собаки. – Книжковий клуб, 2017

Книжка Кемерона «Життя і мета собаки» стала бестселером «USA Today» та «The New York Times», а 2017 року гігант кіноринку «DreamWorks» зняв за твором повнометражну екранізацію. Такий успіх пояснити просто: сьогодні собака є найпопулярнішою домашньою твариною, улюбленцем мільярдів людей, тож господарі мріють зрозуміти, чим дихають і про що думають їхні ретривери і боксери. І хоча книжка Кемерона художня, за нею відчутна потужна дослідницька робота: вивчення праць кінологів, спостереження за поведінкою собак «на пленері» і велика любов до тварин. Проте чи досить великої любові, аби написати якісний роман?

Починається оповідь з народження цуценяти. Воно бачить лише розмиті образи і відчуває поруч теплих істот – маму, двох братів і сестру. Сім’я мешкає окремо від людей у Норі і до будинків підходить, аби поласувати недоїдками. Незвичною для читача буде насамперед настанова на кінетичні і нюхові відчуття: оповідач зовсім по-іншому сприймає запахи і звуки, ніж людина, і водночас надає меншої уваги зоровим сигналам. Собача тілесність спочатку відштовхує, однак поступово починає дивним чином приваблювати – наче сміливий вірш Бодлера про труп коня.

Одного дня до Нори приїжджає машина із людьми, які спритно ловлять собак і відвозять у притулок. Головного героя називають Тобі, і після цього акту називання він належить людям, зокрема Сеньйорі, високій жінці, що його зловила. Мамі Тобі за якийсь час вдається відчинити ворота притулку і таким чином звільнитися з-під людської опіки, водночас позбувшись Тобі. Те, що мама тікає у темряву, навіть не озираючись, собака сприймає не як зраду, а як нормальний стан речей, природний розвиток подій – і це остаточно плутає читача. Коріння цієї бентеги – у тому, що собака-оповідач парадоксальним чином поєднує психологію звичайного персонажа типового роману-виховання середини ХІХ століття із невластивими для нас реакціями та майже відразливою відданістю людям. Ця відданість, втім, не рятує Тобі від смерті через присипляння. Але якщо у режисера Дона Плута всі собаки потрапляють до раю, то у Кемерона на всіх собак чекає перевтілення. Загинувши, однак не втративши пам’ять, Тобі прокидається в іншому тілі – він стає щеням золотавого ретривера, що росте у собачому розпліднику. Історія повторюється дзеркально: на цей раз від матері тікає Тобі, який вже й не Тобі, а Бейлі – з легкої руки нового господаря, хлопчика Ітана. Невдовзі Бейлі з’ясовує, що люди бувають не лише добрими високими істотами, чиї руки тепло пахнуть, а й злими почварами, як жорстокий хлопець Тодд, та лагідними юними дівчатами, як Ганна, з якою потім Бейлі зводить Ітана.

Якби видання «Життя і мета собаки» було не суцільним романом, а низкою нарисів, книжка від цього суттєво виграла б, ставши «собачим» аналогом «Життя кота Саймона» – збіркою окремих гумористичних замальовок, які ґрунтуються на спостереженнях автора. Бейлі, який з вдячності до матері Ітана жує гіркі пелюстки її квітів, шматує подушку у пошуках недоїдків всередині, їсть «смачний картон» від піци, значно цікавіший і переконливіший за того ж Бейлі, який розмірковує про долю людей і призначення собак.

Проживаючи одне життя за іншим, Бейлі, а згодом Еллі і Дружок продовжує віддано служити Ітану, Елу, Майї, адже служіння є єдиною метою його загалом безтурботного собачого життя. Це, однак, не викликає зацікавлення чи замилування, адже бездумна відданість однієї істоти іншій веде до співчуття, однак не розуміння і, тим паче, не до самоідентифікації читача з головним героєм. Нам важко порівнювати себе з господарями Бейлі – вони надто швидко змінюють одне одного і надто далекі – водночас через власну раціональну природу та волю до вибору ми не можемо співвідносити себе з оповідачем. Якоїсь миті всі ці перевтілення, народження і собачі подвиги втомлюють, і читач приречено чекає на остаточне вирішення всіх проблем – наприклад, опис собачого раю в останньому розділі.

Натомість наприкінці цей вічний пес повертається до Ітана, свого першого справжнього господаря. Аби остаточно розчулити тих бездушних, кого щира відданість простої істоти не розчулює, автор на останніх сторінках роману вбиває і самого Ітана. Таке поєднання драми з невибагливими розмислами Бейлі про свою місію скидається на черговий сльозовитискальний прийом і легкий спосіб закінчити роман. Не знаєш що робити з героями? Вбий їх!

Simon Tofield. Simon’s Cat

Simon Tofield. Simon’s Cat. – Canongate, 2009

Simon Tofield. Simon’s Cat. – Canongate, 2009

Кіт Саймона – головний герой серії мультфільмів, а також комікс-видання, створеного британським аніматором Саймоном Тофілдом. Цей персонаж YouTube-епізодів і низки книжок – товстий домашній кіт, який всіляко експлуатує котячу харизму, аби отримати їжу, розваги і маніпулювати своїм господарем Саймоном. На створення «супергероя» Тофілда надихнули власні улюбленці – Хью, Джесс та Мейсі.

Комікс «Simon’s cat» активно експлуатує ефект впізнавання, який відчуватиме не лише типовий господар кота, а й загалом будь-яка людина, яка поспостерігала за цими тваринами більш як півгодини. Так само, як давні греки раділи знайомим сюжетам Есхіла, ми радіємо, коли бачимо, як Кіт Саймона вигрібає землю з горщиків, гризе квіти у вазі, полює на сонячних зайчиків, настрибує на господаря, коли той спить, ходить перед екраном телевізора/комп’ютера, якщо людина приділяє йому замало уваги, влаштовує собі гніздечко зі свіжої білизни, заважає стелити постіль, перевертає стільці, нявчить о шостій ранку, полює на мух і кидається на ваших друзів, боронячи свої безцінні картонні коробки. Будь-який господар кота гордий вже тим, що має сили жити з ним поруч і навіть любити цю часом нестерпну тварину, яка не лише їсть вашу ковбасу, а й псує нові книжки – особливо ті, що у твердій палітурці. Тож читаючи про кота цілий комікс, ми відчуваємо таку ж гордість, як батьки, чий син-хуліган приніс додому перше «відмінно» – хай навіть з фізкультури.

Формат коміксів цікавий тим, що постать кота набуває супергеройського розмаху: протистояння Кота Саймона і сільського плямистого задираки та нерозумного собаки не менш епічні за двобої Бетмена і Супермена, а ретроспективний огляд минулого, де коти, звичайно, завжди були переможцями, увічнює котячий образ і виводить його у сферу сакрального. Як і будь-який комікс-герой, Кіт Саймона має постійних помічників, постійних ворогів, непояснювану владу над іншими і щире бажання боротися за добробут – насамперед свій, звичайно. Простота графіки зробили Кота Саймона впізнаваним і легко відтворюваним, тож він став не просто частиною маскультури, а й прибутковим брендом із понад 25 млн фанатів лише у YouTube.

Звичайно, від простодушного Саймона і його значно інтелектуальнішої тварини годі чекати філософських осяянь і сюжетної інтриги, однак автор на це й не претендує. Він пропонує нам низку швидких дотепних замальовок – як Херлуф Бідструп, Річард Аутколт та Вінзор Маккей. Тофілд знає правила свого жанру – і грає за ними, як хороший учень талановитих вчителів.

Коментарі

новини
анонси
книга дня
© Літакцент, 2007-2017. Передрук матеріалів тільки з дозволу редакції.
тел.: , , е-маіl: redaktor(вухо)litakcent.com
Двигунець – Wordpress
Дизайн – Юрій М. Барабаш