Енциклопедія окупованої Бельгії

Перед тим, як розглянути роман Гюго Клауса «Смуток Бельгії», який нещодавно вийшов друком у видавництві «Темпора» в чудовому перекладі Наталії Карпенко, потрібно дізнатися
https://youtu.be/M_ib3YLS1O0

Десять фактів про Гюго Клауса

1. Бельгія – двомовна країна. 5 мільйонів фламандців на півночі та в центрі розмовляють нідерландською, 4 мільйони валлонів на півдні – переважно французькою. До ХХ століття французька домінувала у країні, бо вважалася мовою освічених прогресивних людей. Натомість нідерландська вважалася мовою темних та грубих селян. Людей, які підтримують панування французької мови в Бельгії, глузливо називають франскільйонцями (малофранцузами). Фламандець Шарль де Костер написав свій роман про Тіля Уленшпігеля французькою мовою, щоб знайти ширшу аудиторію читачів. Гюго Моріс Жюльєн Клаус (Hugo Maurice Julien Claus) – фламандець, який писав нідерландською мовою під псевдонімами Dorothea van Male, Jan Hyoens та Thea Streiner.

2. Після початку Другої світової війни фламандці повірили Гітлеру, який обіцяв їм національне відродження, розширення прав нідерландської мови та кінець панування французів. Майже всі шкільні вчителі, батько Гюго Клауса Йосеф і він сам гаряче підтримували нацистів. Пізніше Клаус розчарувався у своїх ультраправих поглядах, змінивши політичні вподобання аж до повного анархізму.

3. У 17 років Клаус почав малювати книжкові ілюстрації, у 18 – видав першу збірку віршів, у 19 – перший роман. Він не полишив свого захоплення малюванням і співпрацював із митцями групи КОБРА (Копенгаген, Брюсель, Амстердам), які просували ідеї абстрактного експресіонізму.

4. У юності Клаус зустрівся із театральним активістом Антоненом Арто, який винайшов крюотичний театр (театр жорстокості). Клаус так захопився ідеями Арто, що називав його своїм другим батьком.

5. Ранні твори Клауса (наприклад, романи «Здивування» та «Навколо І.О.», а також оповідання) написані в дуже експериментальній манері. Письменник так активно користувався техніками потоку свідомості й нелінійної оповіді, що багато з його творів нагадують заплутані лабіринти, вибратися з яких дуже важко. Повне зібрання поезій Клауса налічує 1400 сторінок, а його вірш «De aarde danst op haar wolken» навіть написаний на стіні одного з будинків Лейдена.

Вірш Гюго Клауса «De aarde danst op haar wolken» на стіні будинку Лейдена
Вірш Гюго Клауса «De aarde danst op haar wolken» на стіні будинку Лейдена

 

6. Поезію, прозу та драматургію Гюго Клауса давно й активно перекладали російською мовою, але його найбільший роман, який критики вважають головним, «Смуток Бельгії» російською не переклали. Натомість цей роман – досі єдиний переклад Клауса українською.

7. Гюго Клаус зняв сім художніх фільмів, а також написав 35 театральних п’єс. За одну з них (Masscheroen) він був звинувачений у богохульстві та образі суспільної моралі. За його присудили до 10 тисяч франків штрафу та чотирьох місяців ув’язнення. Пізніше ув’язнення відстрокували.

8. Гюго Клауса багато разів номінували на Нобелівську премію з літератури, але він її так і не отримав. «Щорічне висування Клауса на Нобелівську премію вже перетворилося на ритуал», – жартували бельгійці. Натомість письменник став лауреатом 13-ти інших літературних премій.

9. На початку 1970-х Клаус одружився із акторкою Сільвією Крістель, яка зіграла роль в еротичному фільмі «Емануель» і стала секс-символом покоління. Клаус був на 23 роки старший за дружину, у них народився син Артур, але шлюб протривав менш ніж сім років.

Фото Гюго Клауса та Сільвії Крістель
Фото Гюго Клауса та Сільвії Крістель

10. У 2000-х роках Клаус страждав від хвороби Альцгеймера. 19 березня 2008 року він вирішив добровільно піти з життя шляхом евтаназії, яка дозволена в Бельгії. Цю дату він обрав не випадково: саме в цей день 25 років тому вийшов його найдовший та найвизначніший роман.

Гюго Клаус. Смуток Бельгії / пер. із нідерландської Наталії Карпенко. – К.: Темпора, 2016
Гюго Клаус. Смуток Бельгії / пер. із нідерландської Наталії Карпенко. – К.: Темпора, 2016

Український переклад роману Гюго Клауса «Het verdriet van België» налічує 880 сторінок. Така довжина впливає передовсім на темп розгортання подій. Перші 90 сторінок у книжці майже нічого не відбувається, але впродовж довгої експозиції читач знайомиться із оточенням одинацятирічного Луї Сейнаве, якого батьки віддали до католицького інтернату із дуже суворими порядками. Очевидно, що Клаус змальовував цю родину з власної, адже його батько також був друкарем, як і батько головного героя роману. Повільний розвиток сюжету дає читачеві змогу помітити, наскільки поступово, через дрібні деталі просотувалося нацизмом повсякденне життя бельгійців. Мати Луї користується попільничкою зі свастикою, його батько привозить із промислового ярмарку в Ляйпцигу гостинець – іграшкового хлопчика з Гітлер’югенд і чіпляє на скло машини хрещеного наліпку бельгійських нацистів «REX». Чимало людей просто сприймають німців як очільників технічного та суспільного прогресу, на яких треба рівнятися.

І це не перебільшення: нацистська Німеччина викликала справжній захват у багатьох притомних європейців тих часів. Саме тому колабораціонізм був явищем масовим, спричинив таке саме масове каяття і навіть особливий жанр «колабораціоністських романів», серед яких варто особливо виділити «Пастку» француза російського походження Еманюеля Бова та «Пастораль сорок третього року» нідерландця Симона Вестдейка. Роман Бова – це суворо реалістична, але від того ще більше вражаюча своїм кафкіанським нагромадженням кошмарів та маній оповідь, натомість Вестдейк усе таки ближче до Клауса із його буденним, майже побутовим фашизмом, який складається з іграшок, велосипедів та корів. Ця відмінність викликана, безсумнівно, тим, що французів німці сприймали як злісних ворогів, а фламандці були для них спорідненою нацією, майже, як тепер дехто каже, «одним народом». І були серед нього і «малофранцузи», й «малонімці». Цю близькість чудово передає єврей Фірмен, який перед наступом гітлерівців вирішує залишити Бельгію, «бо бельгійці так само обмежені розумом, як і німці». І ця ідея знаходить у подальшому романі підтвердження: батько Луї весь час висловлює божевільні конспірологічні теорії, наприклад, про те, що усі євреї товсті, бо ніколи не займаються спортом. І ніякі доводи логіки на подібні переконання не діють, адже ксенофобія формується ще на тваринному, дологічному рівні.

Крім іншого, романи Симона Вестдейка та Гюго Клауса поєднує одна дуже важлива деталь: потворна герцогиня Маульташ. Графіня Тиролю Маргарете на прізвисько «Маульташ» (пельмень) вважається найпотворнішою жінкою в історії. Її пародійний портрет уперше намалював фламандський художник Квентін Массейс у 1530 році. Сама постать герцогині вважалася одночасно і смішною, і зловісною. Вестдейк розпочинає з опису портрету Массейса свій роман «Пастораль сорок третього року», а у книжці Клауса Луї Сейнаве отримує роман Ліона Фойхтванґера «Потворна герцогиня» в подарунок від свого товариша. В обох романах герцогиня Маульташ символізує підступну Німеччину: вона завжди поруч, настільки, що іноді здатна, хай і тимчасово, перетворити в себе того, хто на неї дивиться. Так і фламандці під час окупації почали відчувати себе німцями і ототожнювати себе із гітлерівцями.

Портрет герцогині Маульташ роботи Квентіна Массейса
Портрет герцогині Маульташ роботи Квентіна Массейса

Окремі й дуже важливі персонажі роману Клауса – мови: фламандська, французька та німецька. Французька – завжди мова вищого класу та культури, мова людей, які за високим парканом і в гарному одязі грають у теніс, а Луї може лише спостерігати за ними та мріяти колись поговорити, якщо тільки вивчить її. Німецька – мова високих технологій та інтелекту. Батько Луї їздить до Німеччини, щоб на останні гроші купити там новітні друкарські верстати. А фламандська – мова селюків, пентюхів та міських божевільних на зразок дядька Луї Робера. Якщо ти розмовляєш фламандською, то нічого в житті не досягнеш: так і будеш все життя тинятися поміж пивницею та роботою за копійки. «Це принизливо, але ті, хто мають гроші, читають французькою», – каже батько Луї. Так у ті часи думало багато бельгійців, і в романі Клауса це зафіксовано в багатьох побутових розмовах і повсякчас відчувається як ще одне з потужних джерел колабораціонізму. Це французько-німецьке протистояння зображено в романі настільки часто, що проявляється навіть у вигляді боротьби німецьких і паризьких тістечок у роті батька Луї.

Особливість будь-якого великого (в сенсі довжини тексту) роману в тому, що він розчиняє сюжет у дрібних деталях та додаткових історіях. Прикладів тому – багато, і найяскравіший – це, безумовно, роман «Мобі Дік», де Мелвіл так захоплюється своєю «хвилеподібною» прозою, що читач постійно ризикує втопитися. Саме тому до кінця цієї книжки вдалося доплисти далеко не всім. «Смуток Бельгії» Клауса теж із таких романів. Письменник белетризував власні спогади, а пам’ять у нього до Альцгеймера була просто фотографічною. Звісно, жоден читач не може знати, як насправді виглядало дитинство Клауса, з якого він списав свого головного героя Луї Сейнаве. Але автор створює таке враження. Іноді надмірна деталізація просто викликає подив і навіть дратує: наприклад, важко зрозуміти, навіщо присвячувати цілий розділ (15. Дрючок) опису обставин, що викликали в Луї першу ерекцію. Втім, здається, Клаус просто застосував тут принцип ложки дьогтю в бочці меду: показав, як серед маси звичайних побутових деталей поступово проявляється нацизм – спочатку, мов непомітний елемент інтер’єру. Для того, щоб швидко, одним рядком, показати свастику, Клаус пише десятки сторінок тексту, насиченого малозначущими подіями. Втім, у другій частині роману темп та насиченість різко змінюються.

Окупація яскраво висвітлює внутрішні протиріччя бельгійського суспільства. Клаус нагадує історію фладмандського націоналіста Йоріса ван Северена, якого бельгійська влада ще до війни із Гітлером заарештувала разом із 77 політично ненадійними бельгійцями та відправила до Франції, де його негайно, без суду чи хоча б якогось доведення вини, стратили. Ван Северен був дуже популярним серед фламандців, і ця історія їх дуже роздратувала та налаштувала проти французів. Водночас німецькі окупанти поводяться гідно: скрізь ходять історії про жінку фермера, яка попросила Гітлера звільнити з полону племінника, і той одразу ж допоміг їй. «За таке ж не гріх і “Хайль, Гітлер!” вигукнути».

Роман Гюго Клауса можна вважати енциклопедією окупованої Бельгії. В ньому, немов у справжньому музеї, збереглися описи-портрети речей, про які нині вже ніхто не пам’ятає: тут і пиво «Гьозе», і мило «Санлайт», і журнал «Cinemonde», і «холостяцькі застібки» для штанів, і свінг-клуб «Фландрія». Через них іноді здається, що це не читач ковтає роман, а навпаки – роман ковтає читача. Після 500 сторінки книжка перетворюється на частину життя або й тіла. Якщо Клаус збирався написати фламандського «Улісса», то це йому вдалося. Спільне в цих книжках, звісно, те, що вони обидві є бібліями локальних націоналістичних рухів маленьких народів, які намагаються боротися проти колоніального тиску потужніших та агресивніших сусідів. Але, не маючи змоги протистояти їм, вони змушені йти на болючі компроміси. На цьому шляху їх очікують неприємні поразки та ціла низка подій, згадувати про які вкрай неприємно, але доводиться. І Джойс, і Клаус мають багато персонажів, які розповідають про ганебні події з національної історії. Саме тому патріотизм цих творів – не фальшивий, не ходульний, від нього не нудить, бо він викликає співчуття. Олена Теліга в статті “Розсипаються мури” (газета «Волинь» від 5 жовтня 1941 року) писала про німецьку окупацію України так: «Із яким же глибоким хвилюванням ми всі, українці, дивимося тепер на велику дію, що розгортається перед нашими очима, коли розсипається світ – світ ворожий і нам. Хоча і не від наших рук, але ж валиться нарешті та ненависна для нас будова, яка довгі роки непроломним муром ділила українців СССР від усіх їхніх братів зі Заходу, від цілого світу і від справжнього розуміння подій в світі». І цей уривок дуже нагадує тираду батька Луї Сейнаве: «У Києві оточили двадцять більшовицьких дивізій, а Київ – це, власне, ще більша столиця Росії, ніж Москва! П’ятдесят тисяч полонених, триста двадцять броньовиків, шістсот одиниць артилерії в наших руках». Оце «в наших руках» – особливо показове, порівняно з «хоча і не від наших рук» Теліги. В обох випадках помітно бажання бути причетним, але різної інтенсивності та з різної дистанції.

Важливим елементом Клаусівської естетики є небажані й аномальні сексуальні стосунки. Ще в п’єсі «Наречена на зорі» її герой юний Томас Паттіні змушений одружитися із підстаркуватою, але багатою Хілдою, бо так хоче його мати. Луї Сейнаве кохає молодих привабливих дівчат, але сексуальні стосунки у нього трапляються лише із друзями-хлопцями та літньою тіткою. У творах Клауса гостре еротичне бажання ніколи не знаходить гідного задоволення, замість цього герої отримують тимчасовий сурогат, перебуваючи, окрім іншого, у ситуації постійного сексуального конфлікту із суспільством. Це особливо гостро помітно в сексуальній сцені із тіткою Луї: злягаючись, вони звинувачують і зневажають одне одного. Цей секс вимушений, і те, що тітка пообіцяла за нього племіннику кролика, ще більше знецінює його вартість. На перший погляд, така ситуація виглядає вкрай неправдоподібною. Успішний український письменник (або письменниця) на місці Клауса обов’язково побудував (побудувала) би подібну книжку на правильному романтичному коханні поміж успішною українською журналісткою (успішною українською художницею) та народним депутатом чи бізнесменом, адже саме так усе й відбувається в реальному житті. Принаймні так прописано в негласному договорі, укладеному поміж автором та широкою читацькою аудиторією, і заради її стійкої прихильності його краще не порушувати.

Переклад роману Гюго Клауса – справді видатна подія саме для української літератури, хоч би парадоксально це звучало. В останні декілька років знову з’явилася мода на товсті романи, так звані «родинні саги». Часто вони написані неякісно, нашвидкуруч або ж самі історії, описані в них, здатні викликати довіру лише в найневибагливішого читача. Це відбувалось, зокрема, і через те, що українські письменники мають недостатньо гідних прикладів, що могли би слугувати певним орієнтиром якості. «Смуток Бельгії» – саме така родинна сага, під час читання якої не виникає сорому за автора. У цій книжці є й провали, зокрема, надмірна самонадіяність автора, який іноді аж надто зловживає авандгардними оповідними техніками, якими так захоплювався в молодості. Потік свідомості та непомітні моментальні переходи поміж далекими сценами добре працюють у коротких творах (найкраще – в оповіданнях), але коли йдеться про величезний за обсягом роман із сотнями персонажів, то його читання перетворюється на тяжку працю. Втім, уважні читачі обов’язково отримають винагороду, яку можна порівняти із захопливим краєвидом, що бачить кожен, піднявшись на високу гору.