Антиестетський еталон Сергія Єфремова

Олег Коцарев
Олег Коцарев

Нещодавно мені довелося виконати трохи несподівану, але досить пізнавальну працю: перекласти з російської на українську мову статтю Сергія Єфремова «На мертвій точці» 1904 року. Переклад став нагодою «очуднити» канонічну постать, зайвий раз зануритись у безперечно вправну, талановиту, легку, гостру й інтелектуальну манеру письма, з рідкісною структурованістю думки. А ще – нагодою подивуватися. Подивуватись абсурдності й послідовності боротьби Єфремова проти «декадентства», символізму, раннього модернізму тощо, самій її структурі. Та подивуватися відчуттю, що все це я вже десь читав і чув.

Утім – слово самому маестро. Трохи цитат, що показують, як атестував Сергій Єфремов деякі новинки тогочасного літературного процесу.

«Між тим у пана Мандичевського про схід сонця читаємо: «що ось вискочила вогняна куля, то й зараз ховалась назад (?!). І за кожним разом, коли силкувалась (?) лишитись вгорі, прибиралась в інші кольори (?). Неначе з напруження мінилась» (стор. 9) і т.д. Цього досить, щоб розсіяти настрій, бо ж очевидно, що автор описує щось на зразок «зеленого пса». Фальшива обстановка, створена паном Мандичевським, одразу ж псує враження, навіяне, було, попередніми рядками, тим паче, обстановка ця введена зовсім без потреби, силоміць і зовсім не затребувана ходом «нариса».
Далі йдуть «Мої лілії» пані Кобилянської, що зросли, судячи з усього, в тій самій пустелі, покликом до якої розпочинає свої поезії автор. Тут (не в пустелі, а в поезіях) ми знайдемо все те, що звичайно зустрічаємо в подібних творах пані Кобилянської: туманний зміст, неочікувані стрибки від одних предметів до інших, нічим з першими не пов’язаних, неясні символи й образи – словом, усе аж навіть до обов’язкового штурхана на адресу «брутальної буденної цікавої юрби».
(…)
Малодушно зізнаємося – на нас нападає страх: нам зараз доведеться говорити про родзинку цілого збірника – про «Турків» пана Липи. «Како воспою» цю «ритмічну фантазію», перед якою блякне все те, про що ми досі говорили? Та нічого не поробиш, становище гриба зобов’язує лізти в кіш і терпіти там найрізноманітніші незручності, починаючи з тьми кромішньої… З моря здіймається цілий натовп турків у білих широких, довгих убраннях і, як туркам і належить, у білих чалмах; турки ці оточують місто, в якому перебуває пан Липа, й беруться розмахувати руками (і тут, як бачите, без рук не обійшлося, як у Івана Федоровича «і в кишені дружина»!). Махають вони, махають, а автор кілька разів заявляє «нічого не тямлю»; не розуміє нічого й читач, але, й не розуміючи, починає перейматися за беззахисного автора, над котрим підступні азіати затіяли якусь незрозумілу капость. Вони обплели чимось на кшталт павутиння всі речі в кімнаті, приклеїли їх до своїх місць, і пану Липі дорого стала спроба відірвати одну з речей: «де не візьметься турок – махне рукавом своїм білим, і рухом тим враз мені світ весь затьмить до нестями» (стор. 107). І це знов-таки повторюється декілька разів. Далі – ще гірше: «погано та страшно стає знов мені, і зуби уже цокотять, поза шкурою сипле морозом» (стор. 108), – гірко скаржиться пан Липа, а в співчутливого читача мурахи пробігають від страху й жалю до автора, що безневинно, вочевидь, зазнає якоїсь дивної операції на зразок трепанації черепа. Але тортурам автора, а з ним і читача, й на цьому ще не край: починає бушувати й хвилюватися море, й кожен удар хвилі об берег відбивається на нещасному авторі: за кожним ударом, – каже він, – «мене мов обухом хто в голову б’є, черкає холодним ножем поверх мозку» (стор. 109). Можете, звичайно, уявити, що за пекельний біль, а тут іще знову з’являються турки й настає якийсь хаос: турки несамовито махають руками й ногами, хвилі підхоплюють їх, б’ють об берег, стирають ворогів хреста Христового в кривавий порошок, вітер рве й розвіює білі чалми, а бідного автора за кожним ударом усе сильніше діймає. «Чим більше, чим грізніше реве море, лютує і б’є в набережжя, чим дужче земля стугонить, тим мозок мій дужче хтось ріже, на голову пада удар за ударом помірно» (стор. 110). Увесь берег усіяно вже кривавим порошком, кров річками ллється в криваве море, в пана Липи «мозок болить від ударів» (стор. 111), коли раптом настає дев’ятий вал і лунає якнайжахливіший удар найбільш «здоровезного» турка: «враз море скажено ревнуло, земля застогнала, уся сколихнулась, струсилась і вдарило щось мене в голову так!.. що прокинувся я…» (стор. 111).
(…)
Пряму протилежність їй змістом, але велику схожість прийомами демонструє повість пана Яцківа «Огні горять», видана того ж 1902 року у Львові, – з тією хіба різницею, що остання і змістом, і прийомами й, нарешті, якнайхарактернішою передмовою автора викликає ще більший подив. «Ліс купається в сонці, під смерекою дрімає чоловік. Верхом ліса линуть горілиць богині, їх здоганяють боги, скобочуть та граються з ними. Шум[л]ять палкі, пристрасні хихоти й шепоти» (стор. 3) – ось такий початковий акорд, прелюдія до повісті, й, треба віддати автору належне, прелюдія ця править за прекрасний вступ до твору пана Яцківа, яскраво характеризуючи її провідну ідею, виражену, з одного боку, неясними, починаючи вже з заголовку, туманними символами, а з другого – якнайвідвертішими порнографічними подробицями.
(…)
І раптом, протягом дуже короткого, хоч автором чітко й не визначеного, часу в цю чисту, симпатичну, ідеалістично налаштовану дівчину вселяється якийсь справжній біс хтивості, в найнижчому, найогиднішому значенні цього слова. Читач спершу губиться й не може зорієнтуватися, несподівано натикаючсиь на неймовірно брудні подробиці пригод цієї дівчини, що спершу була викликала в нього симпатію, та не знаходячи ані найменшого пояснення настільки раптовій зміні, не зустрічаючи також і натяку на розв’язання цієї очевидної недоладності.
(…)
В літературі ж означений недолік розвиває індиферентизм до суспільних питань, схильність до безпредметного протесту, безмежного індивідуалізму й туманного містицизму, зловживання символістикою й те, зрештою, бліде, поверхневе, неглибоке висвітлення зображуваних подій, яке ми відзначили вище. Розроблюваний сюжет, зображуваний факт не постає тільки ланкою в загальному стрункому ланцюжку подій, частиною якогось цілісного організму; він не висвітлюється відповідно до певних загальних принципів, а береться сам по собі, стає сторчки, відосібнено, усамітнюється та ізолюється від загальних умов, – звідси мозаїчність і клаптевість нашої літератури.
(…)
Хай тільки брати-письменники передусім серйозно поставляться до взятих на себе добровільно обов’язків, хай звернуть серйозну увагу на вироблення цілісного й міцного світогляду, хай не втікають під охорону туманностей і високомовностей від життя та його вимог, а вивчають це підґрунтя всякого мистецтва уважно; хай сферу «з-над хмар» залишать на долю «надхмарних» же мешканців та частіше беруть свої спостереження «з долин»; хай, нарешті, будуть щирі й не беруться за розробку тем, які перевершують їхні сили та знання – і «все це додастсься вам».

Кінець цитати!

 

На позвах із «антинародними письменниками»

Чи ж не справжній еталон численних майбутніх (і попередніх) випадів проти різних «эстетствующих формалистов» української літератури? Саме тому – й така величезна цитата. «На мертвій точці» видається мені текстом виразнішим і детальнішим, предметнішим у плані цитування, ніж навіть хрестоматійне «У пошуках нової краси». Скільки разів у майбутньому типологічно подібні речі закидатимуть письменникам і скільки разів вони метушливо будуть виправдовуватися, повторюючи в той чи інший спосіб: «Я декадент? Се новина для мене! (…) Який я декадент? Я син народа, / Що вгору йде, хоч був запертий в льох (…)».

Звісна річ, рівень статей Єфремова істотно вишуканіший за більшість творів решти борців (до прикладу, Сріблянського з його кумедними конструкціями на кшталт «воно сидить по коліна в смітнику, белькоче московською українщиною», не кажучи вже про пізніші досягнення на полі викорчовування «штуки заради штуки») – на те він і еталон, високий стиль. Але загалом усі претензії зазвичай вкладалися в ті самі «антиукраїнські сполучення бездумних слів».

Систематизувати їх, претензії, нескладно. Найперше, що обурює Сергія Єфремова – будь-який відступ від, сказати б, здорового побутового глузду у викладі тексту. Непрозорий образ. Відсутність чіткої послідовної лінії оповіді. Нелогічність. Брак виразного психологізму. Соціальна непереконливість персонажів і сюжетів. Усяке естетствування. Все це провокує його на жарти й закиди з одним спільним знаменником – «ну де ви бачили таке в житті?». Лишаю на розсуд читачів питання, наскільки корелює зі здоровим глуздом сама ідея безальтернативної життєподібності літератури.

По-друге, не терпів Сергій Олександрович усе, що наближалося (чи йому так здавалося) до відвертої еротики, порнографії та інших натуралістичних виявів. Такі речі безумовно таврувалися як огидні, низькі, аморальні.

І, нарешті, третій, можливо, найтяжчий гріх – невідповідність критикованих ним письменників громадянській місії літератора. Її, місію, «эстетствующие формалисты» або брали на себе не так і не з того боку, як це покладав за необхідне Єфремов, або й узагалі, здавалося йому, геть кидали посеред дороги. Інакше кажучи, якщо схематично, така література не приносила користі українському народу, його національній і соціальній боротьбі, а відтак, була неправильна й непотрібна. Усе – як в «Антиформалістичному райку» Шостаковича: «Товарищи! Реалистическую музыку пишут народные композиторы, а формалистическую музыку пишут антинародные композиторы. Спрашивается, почему реалистическую музыку пишут народные композиторы, а формалистическую музыку пишут антинародные композиторы? Народные композиторы пишут реалистическую музыку потому, товарищи, что, являясь по природе реалистами, они не могут не писать музыку реалистическую. А антинародные композиторы, являясь по природе формалистами, не могут, не могут не писать музыку формалистическую. Задача, следовательно, заключается в том, чтобы народные композиторы развивали б музыку реалистическую, а антинародные композиторы прекратили бы свое более чем сомнительное экспериментирование в области музыки формалистической».

Порівняння «культурполітичної» риторики більшовиків зі словами їхнього сміливого, послідовного та відвертого опонента, борця за незалежність і «хрещеного батька УНР» Сергія Єфремова не варто сприймати як знущання. Просто обидві конструкції, певно, закорінено в цінностях народницької інтелігенції ХІХ століття.

 

Антиетсетські заповіти Єфремова нині

 

Від появи «На мертвій точці» минуло 113 років. Найцікавіше те, що перелічені та зацитовані мною характерні та хрестоматійні тези й ідеї не лишилися в підручниках, як воно нерідко трапляється в історії літературного процесу. Ні, в нинішній Україні вони виявилися цілком собі актуальними, затребуваними. Й саме щоб показати це, я звернув увагу на давню та нібито добре відому всім зацікавленим «Мертву точку».

«Антиестетські заповіти» Сергія Єфремова живуть і знаходять відгуки в серцях нових поколінь і критиків, і не лише критиків. Скільки рецензій, статей, оглядів і коментарів нині вибудовуються на головному критерії – відповідності/невідповідності тій-таки «життьовій» логіці! Скільки уваги приділяють питанню, «схоже» чи «несхоже», могло таке бути насправді чи ні! З цього самого дискурсу – систематичні заклики письменникам частіше звертатися до психологічного реалізму, відкинути всілякі естетські «вихиляси». Або перевірка творів «на найпростіших читачах»: якщо не можу пояснити сусідові, про що ця книжка, то книжка не варта уваги.

У ХХІ столітті, на перший погляд, мало би бути важче з несприйняттям натуралізму, еротизму, порнографії та численних інших форм виходу за межі традиційних рамок пристойності. Але цей перший погляд виявляє свою абсолютну неспроможність при зіткненні з «живим життям». Бо ж маємо в «активі» не лише свого часу дещо медійно роздуту, зате потім підзабуту історію зі спробою заборони книжки Олеся Ульяненка, а й менш гучні нападки на Юрія Андруховича за образ Антонича в романі «Дванадцять обручів» (і обурення у вузьких колах через натяки на вже теперішніх персонажів літературного істеблішменту) та незчисленну кількість знаків, присвячену питанню «аморальності постмодернізму», далеко не одиничні реакції компетентних читачів у дусі «чи не здається вам, що час натуралізму минув?», упевнені міркування критиків, що ті або інші рядки неодмінно викличуть у читачів огиду. Коли ж брати ширше, не лише літературний, але й загальнокультурний контекст – можна згадати й погроми виставок, і цькування театральних режисерів за натуралістичність, і багато чого іншого.

Нарешті, не скасував час і вимогу неодмінної громадянської місії, «оборонної», як писав Єфремов. Є чимало характерних відгуків на книжки та стосовно осіб їхніх авторів: від звинувачень, що декотрі письменники ще перед війною «оспівали новоросів», до буквального політичного трактування кожного вірша поетів чи вимог «негайно подати нам українського Гемінґвея», «терміново випередити Росію» в сфері воєнних книжок. Те, що все це – абсолютно зрозумілий і неминучий наслідок війни, по-перше, не є геть вичерпним поясненням (зрештою, й мода на соціально заанґажовану літературу, і на заклики до неї відчутно посилились уже давненько – і з «лівого», і з «правого» боку), а по-друге, не скасовує, а лише підкреслює саму тенденцію.

Такий «ретро-ефект», сторічне мертвопетлювання, «неоєфремовське»-антиестетське сприйняття літератури в ХХІ столітті могло б бути забавною родзинкою, пікантною деталлю. Заважає тільки нетерпимість свідомих і несвідомих прихильників «єфремовської школи». А вона працює на стримування інакших літературних форм, течій і напрямів, які, за логікою, станом на 2017 рік Божий мали б давним-давно примиритися всі поміж собою та з народницьким і неонародницьким ходом думок зокрема. До речі, розпалювання художньої непримиренності деколи призводить і до тяжчих наслідків. Подивіться бодай назви «полемічних» статей української радянської літературної періодики 1920-1930-х років.

Утім… хочеться вірити, що в історію це явище ввійде все ж таки як химерний вибрик історії літератури, кумедна особливість місцевого клімату.

Олег Коцарев

Народився 1981 року в Харкові. Автор книжок поезії "Корокте і довге", "ЦІЛОДОБОВО!" (спільно з Горобчуком і Коробчуком), "Мій перший ніж", "Збіг обставин під Яготином" та збірки оповідань "Неймовірна Історія Правління Хлорофітума Першого".