Французьке про Америку

rsz_ejmcnniiplgagpde
Патрисія Рєзнікова. Тавро. – Київ: Пульсари, 2016

Зізнаюся, я ніколи не взялась би до цієї книжки, якби її авторка, французька письменниця з корінням з України, не навідалася до Києва у рамках Французької весни, якби ми не спілкувалися з нею та її чоловіком, письменником Жераром де Кортанзом, якби вони не виступали у книгарні “Є”.

Невелика за форматом книжка з непримітною обкладинкою й назвою — я би точно не звернула на неї уваги. Людина, причетна до її видання в Україні, охарактеризувала її у приватній розмові як жіночий роман. Читаючи потім книжку, я обурювалася: як можна було віднести її до цього жанру! Хоча, звісно, якщо називати жіночими романами всі ті, що написані жінками й де погляд на світ — саме жіночий, то так, “Тавро” – жіночий роман, як і, наприклад, “Музей покинутих секретів” Оксани Забужко чи “Маруся Чурай” (або й “Берестечко”!) Ліни Костенко; проте, якщо розуміти під цим легке мелодраматичне чтиво про почуття та пристрасті, яке не запам’ятовується читачам жодним месиджем, крім того, що “кохання долає всі перешкоди” то “Тавро”, чия назва в оригіналі дослівно означає “Трансценденталка” (La Transcendante), не має з таким романом нічого спільного.

Книжка Патрисії Резніков — про Сполучені Штати й американську культуру, а також про пошук і віднайдення себе після катастрофи. Словосполучення “американська культура” може звучати як оксюморон. Причому не лише для нас, українців, а й для французів. США асоціюються в більшості переважно з кока-колою, чіпсами, хмарочосами, бізнесом, великою політикою, Голівудом – і все. Патрисія Резніков, яка виросла у цій культурі так само, як і у французькій (її мати народилася в Америці), показує співвітчизникам високу американську культуру, звертаючись до течії в американській літературі та філософії 1830-1860-х років – трансценденталістів.

Молода парижанка на ім’я Полін зазнає катастрофи: психічно хворий брат спалює її помешкання, гине сам, згоряють усі речі, зокрема книжки, і страшних опіків зазнає героїня. Після лікарні вона знаходить на попелищі єдину дивом неуражену вогнем книжку – американського письменника-трансценденталіста Натанаїла Готорна (Nathaniel Hawthorne) (1804-1864) “Багряна літера” (The Scarlet Letter). Полін вирушає на батьківщину цього автора, щоби спробувати збагнути цей феномен, хоча передусім, звичайно, – щоб, наскільки це можливо, відійти від трагедії. США є країною її бабусі, тож героїня, як і сама авторка, виросла у двомовному двокультурному середовищі, і американська мова з усіма її шарами, зокрема жаргоном, не є їй чужою. У Бостоні вона випадково знайомиться з Джорджією, літньою жінкою, яка виявляється колишньою вчителькою американської літератури і тепер, під час спільних прогулянок, розповідає Полін як про письменників-трансценденталістів, їхні життя, показує їхні будинки, їхні могили, так і про Америку того і ранішого часу: про становлення її незалежності від Старого Світу. Спілкуючись, вони регулярно згадують “Багряну літеру”, а у розмові з іншим знайомим, якого Полін називає чоловіком-круком, героїня детально переказує сюжет твору Натанаїла Готорна.
обкладинка франц
До речі, український переклад книжки (перекладачка – Галина Чернієнко), як на мене, добре показує двомовність ситуації – видно, так само показує її оригінал роману: щоб передати мову своїх персонажів, оповідачка вкраплює певні англійські слова, причому перекладає їх то в примітках унизу сторінки, то в самому тексті, мовляв, “я собі швидко переклала” або “що означало”. Також нова товаришка героїні американка Джорджія, яка, слід розуміти, спілкується з Полін французькою, часто забуває якісь слова чи їх спотворює, затинається на півслові (українською це добре передано), або ж у потоці французького (перекладеного українською) мовлення раз по раз звертається до англійської, а Полін допомагає їй перекласти це французькою (для нас – українською).

Авторка свідомо показує Америку іншою, ніж звикли про неї думати співвітчизники. Вона знає і любить цю країну, це її друга батьківщина, і вона хоче виправити несправедливість – сприйняття США винятково як країни кока-коли, чіпсів і масової культури. Оповідачка каже, що в Америці все видається більшим – тут не тільки птахи-вільшанки більшого розміру, не тільки яйця, які вони несуть, – тут здається, що “навіть моя душа… більша”.

Ця книжка, як видається, показує також різницю між американцями та французами, і я не певна, що саме цього авторка свідома. З книжки читач може зробити висновок: в американських умовах можна вбиратися як завгодно, стара жінка може натягти на себе дитячі сукенки й вдягти перуку з кісками а ля Пеппі Довгапанчоха, і ніхто, крім іноземців, не зверне на це уваги, тоді як у Франції одяг має бути відповідним вікові й моді. З іншого боку, тут може траплятися нав’язливість у бажанні допомогти, тоді як французи чи не найбільше цінують приватний простір; крім того, у Франції є довіра до здорового глузду кожної людини, до того, що вона сама може зарадити своїм проблемам, а тому нав’язливу допомогу в цій культурі годі уявити (тут відсилаю до книжки, яка дає дуже добре розуміння французького способу мислення, – американської журналістки Памели Дракермен «Французьке виховання», зокрема до рецензії на неї).

Наприкінці з’ясовується, чому товаришка героїні раз по раз являється в абсолютно безглуздому для свого віку та статури вбранні: вона єврейка, яка народилася перед Другою світовою війною у Німеччині, згодом переїхала з батьками до Парижа, а потім до Штатів, але їхні близькі родичі, які лишились у Франції, загинули в концтаборах та газових камерах. Джорджія вбирається у дитячий одяг, щоби в такий дивний спосіб ушанувати пам’ять про маленьку сестричку, і, можливо, тому вона така нав’язлива у бажанні допомогти Полін — бо її батьки, перебравшись до Штатів і таким чином урятувавшись, усе життя картали себе за те, що не наполягли на тому, аби родичі також переїхали. Понад те, батьки соромилися того, що вижили (класична ситуація, згадувана, зокрема, у нещодавно опублікованій українською книжці Йоганнеса Шваліни «Мовчання говорить»).

Можна трактувати цей пасаж, цю історію як щось зайве у цьому романі, як і згадку чоловіка-крука про те, що його прізвище – від предків родом з України. Ці теми дещо відірвані від основної, може здаватися, що вони вигулькують недоречно, і, ймовірно, цей приклад може когось переконати, що письменникові варто укоськувати пережиті ним самим чи знайомими досвіди й не поміщати всі свої зацікавлення й переживання в один текст.

А втім, треба розуміти, що, по-перше, вся європейська література зараз промовляє голосами болісної історії, і, поки такі голоси є, це означає, що тема невичерпана. Чому вона промовляє цими голосами саме зараз – інше питання, з Центральною та Східною Європою це зрозуміло – бо довго не могла дивитись у вічі минувшині та відповідній сучасності, але чому Західна Європа також зараз наполегливо озирається в історію – варто поміркувати в рамках окремої статті, тепер же нам ідеться про інше.

Усі історії в “Таврі” – і героїні Натанаїла Готорна Естер Прінн, про яку Полін детально розповідає чоловікові-круку, і самої Полін, яка пережила катастрофу, і Джорджії з трагічним минулим її родини, і навіть Сполучених Штатів як держави, здобуття їхньої незалежності від Старого Світу (недаремно дія роману відбувається у Бостоні – згадаймо знамените Бостонське чаювання, яке послужило символічним початком американської революції за незалежність – ці події Джорджія детально переповідає Полін) – усе це є історією звільнення і/або лікування від минулого, причому вилікуватися до кінця неможливо. Окрім усього, Полін і чоловік-крук обговорюють Ніцше і його теорію пам’яті, забуття, історії, її “шкоди й користі для життя” (за назвою його есею, написаного в 1874 році). Забути минуле, цілком відійти від нього неможливо, тому образ незмивного тавра, винесеного в назву українського перекладу книжки, такий важливий, але його можна перетворити на щось конструктивне, як це робить у “Багряній літері” Естер Прінн.

У “Таврі” немає прямих відповідей на жодне питання (як на мене, ознака доброго тексту) і, до речі, тут немає жодної любовної сцени, хоча потенція такої сцени у майбутньому є – з чоловіком-круком. Загалом, Патрисія Резніков дуже стримана в описі почуттів та пристрастей.

“Тавро”, як на мене, є класичним французьким романом – дуже інтелектуальним, інтертекстуальним, який не стільки втягує у сюжет (у конструкції помітні шви, і карколомних вузлів тут украй мало, і вони не в основному сюжеті, а у вставних історіях), скільки змушує міркувати над філософськими концепціями, хоч, може, від видатних французьких романів “Тавро” відрізняє те, що він сам не є філософською концепцією. Це французький роман про американський роман і про Америку, якою європейські читачі її майже не знають.

Анастасія Левкова

Анастасія Левкова (нар. 1986 р. у м. Карцаґ, Угорщина). Закінчила Національний університет "Києво-Могилянська академія" (магістерська програма "Теорія, історія літератури та компаративістика", 2010). Літературознавиця, журналістка. Ініціаторка й кураторка проекту «Приватна урбаністика» на сайті журналу «Тиждень» (tyzhden.ua), редакторка відділу культури «Українського журналу» (УЖ) (Прага). Авторка роману у щоденниках "Старшокласниця. Першокурсниця". В минулому - арт-директорка мережі книгарень «Є», нині - заступниця директорки з розвитку Українського інституту книги