Оля Гнатюк. Жіноче обличчя українського модернізму (Критика)

Епоху модернізму в польській чи українській літературі ще двадцять років тому обмежували зламом століть, асоціюючи її з явищами, притаманними fin de siècle, або ж із декадансом, індивідуальним бунтом, гаслом «мистецтво для мистецтва», мистецькою богемою чи — якщо йдеться про літературу на українських землях у Російській імперії — із тенденціями, властивими Срібній добі. Однак поступово, спершу в Україні, потім у Польщі, поширилося західноевропейське поняття модернізму, тобто його розуміння як появи аванґардних напрямів, культу новизни та відкидання традиційних літературних форм, із поділом на період раннього модернізму (до Першої світової війни) та модернізму зрілого (до Другої світової війни). Що ж до української літератури, то такий хронологічний поділ не видавався цілком очевидним, позаяк у підсовєтській Україні після яскравого спалаху аванґарду 1920-х років у наступному десятилітті митці та літератори повернулися до естетики, що ґрунтувалася на міметизмі. Творчу свободу раптово обмежили. Від першої половини 1930-х років модернізм у совєтській Україні послідовно знищували. Коли більшість творців було вигублено, вже ніщо не перешкоджало домінуванню всеосяжного соцреалістичного канону. Проте до кінця 1930-х років в українській літературній та художній творчості в Галичині та на еміґрації переважали новочасна eстетика й індивідуалістський підхід до мистецтва. Початок війни, совєтська та німецька окупація поклали край творчим пошукам і на цій території. Щойно під час відлиги після 1956 року поступово було помилувано i реабілітовано частину літераторів міжвоєнного періоду, однак їхні твори публікували дуже вибірково. Досить сказати, що проза Миколи Хвильового, найвідомішого українського письменника 1920-х років, знову вийшла друком 1989 року, майже шістдесят років після його смерти.

Продовження – тут.

ЛітАкцент

Улюблений сайт літературної критики