Їржі Гаїчек: «Мені й самому сподобалося б писати хроніку»


Днями на книжкових полицях України з’явиться нове перекладне видання – роман «Риб’яча кров» сучасного чеського письменника Їржі Гаїчека (1967 р.н.). Також письменник буде цьогорічним гостем «Книжкового Арсеналу».

Гаїчек народився і живе у Південній Чехії, головне місто цього регіону – Чеське Будєйовіце – відоме на весь світ завдяки роману «Пригоди бравого вояка Швейка» Ярослава Гашека. Про Південну Чехію, улюблені книги, Гашека й екранізації – у розмові з Їржі Гаїчеком.

– Чи почуваєшся ти південно-чеським письменником? Чи відрізняється чимось творчість письменника з Південної Чехії від творчості письменника з Морави чи Північної Чехії?
– Це не мені оцінювати, мабуть, але маю сказати, що я патріот. Патріот цього місця, і мені подобається, коли з прозових текстів зрозуміло, про які саме території йдеться. Як читачеві мені подобається впізнавати певні місця з тексту. Оскільки я народився і жив у селі, то мої прозові тексти із ним досить пов’язані: там або повністю відбувається дія, або персонажі туди повертаються, бо звідти походять. Тому мої тексти про село. Я не розділяю себе як особу і себе як письменника. Я почуваюся південним чехом, я тут народився і майже не показую звідси носа, окрім невеликих поїздок, переважно пов’язаних із літературою. Тож я південно-чеський письменник. Це виявляється у тому, що мої історії закорінені тут, хоча водночас я сподіваюся, що вони мають і загальний рівень, зрозумілий людям звідусіль. Мені здається, що коли хтось проживає якусь свою особисту історію в якомусь селі, то ця історія може статися будь-де і не залежить лише від місця. Але я ніколи не жив у великому місті, тож не є автором на зразок, скажімо, Яхима Топола, який розповідає історії з міст. Я не зміг би написати роман про Південну Америку, скажімо. Я там ніколи не був, і хоча мені подобаються Маркес, Борхес, Кортасар, але я б не зміг про це написати.

– У твоїх текстах багато деталей і назв, які вказують на реальність. Чи ти вважаєш себе письменником-реалістом?
– Так, мої прозові тексти походять із реальності, тож я можу вважатися реалістичним письменником. Мені не хотілося б бути нудним реалістом, який лише щось описує. Але мені все ще вистачає реальності для творення сюжетів, зображення життя і світу, мені не потрібно вигадувати якісь інші світи, писати фантастику чи фантазії, бо реальність видається мені достатньо прекрасною і достатньо шаленою, щоб писати з неї. При написанні роману «Сілезьке бароко» про 1950-ті роки, які головний герой рефлектує з позицій сучасності, я багато був у архівах, проводив дослідження, бо мені було цікаво. Це така наша сімейна тема, але багато взято й з архівів. Мої тексти – частково прожиті мною історії, частково – почуті чи помічені, частково вигадані. Як читачеві мені найбільше подобаються саме прожиті історії, якими пройшов сам автор. Я не зміг би зараз написати книгу про мігрантів, тому що я цього не прожив, у мене не було б відчуття, що я вношу щось своє, якийсь свій досвід. У тих історіях, які є вигаданими, для мене все одно важливий особистий досвід. Крім того, я думаю, що мої романи – це досвід певного покоління. Це є в «Риб’ячій крові» і у «Дощовій палиці», спроба відобразити певні вікові досвіди: що відчуває чоловік мого віку, скажімо.

Їржі Гаїчек. Риб’яча кров / Пер. із чеськ. І.Забіяка. – К.: Комора, 2017

– У «Риб’ячій крові» оповідач – жінка. Як ти це вигадав?
– Це був певний розвиток. Я почав писати цей роман з погляду оповідача-чоловіка, але коли було написано близько 50 сторінок, то побачив, що герой розвивається подібно до героя попереднього роману, а мені не хотілося знову творити такий самий тип. Я замислився над цим, і оскільки це не лише історія кількох сіл, а й історія певної родини, мені подумалося, що саме такі сімейні історії глибше відчувають і проживають жінки. Тому я вирішив, що цю історію розповідатиме дівчина, що поступово дорослішає. Мої читачки мають оцінювати, наскільки мені вдалася ця жіноча фігура. Мені подобаються жінки, я з радістю приміряв на себе їх погляд на світ. Завдяки цьому я пройшов деякі вікові етапи. Це історія від 1980-х років до сучасності, тому це дуже поколіннєвий текст. Я мав відгуки від читачів, які впізнають не лише цю місцевість, а й події – вони ходили на такі ж сільські танці, слухали ті самі гурти або пережили, наприклад, ситуацію, коли сідали вперше у поїзд і їхали до Австрії, коли відкрилися кордони. Це завжди поєднується з якоюсь особистою історією. У кожного з цим свої асоціації, хтось був щасливий, хтось нещасний. Мені дуже подобається поєднувати такі загально відомі історичні речі з особистими, індивідуальними історіями.

– Ти починав оповіданнями і меншими прозовими творами, а тільки згодом з’явилися романи. Чи має автор дозріти до роману? І що взагалі необхідне для писання великих форм?
– Звісно, це пов’язано із віком. Не кожен у 25 років має в собі матеріалу на роман, хоча є й винятки: пан Шкворецький написав «Боягузів», коли йому було 23 роки, а це, мабуть, найкращий його роман, тож не можна якось узагальнити. До того ж, Ота Павел казав, що хороше оповідання можна написати найраніше у 40 років. Для мене все залежить від того, скільки людина прожила, скільки має досвіду, для мене роман – це король прози. Хоча оповідання я теж люблю: написати добре оповідання, добре структуроване і вибудоване, – це велике мистецтво. Я як автор точно маю обмежену кількість історій в собі, що можуть стати романами, можливо, я напишу ще один чи два романи. Але знаю, що можу написати ще багато оповідань, тому що для оповідання вистачить однієї теми, мікроісторії, якої недостатньо для роману. Роман – це велике завдання, виклик, вони забирають 4-5 років життя. Оповідання – це скоріше гра, вправляння, іноді пишу оповідання і на замовлення. Вони іноді бувають дуже доречними. Недавно вийшло моє нове оповідання на тему, яка мене дуже цікавила, я думав, що напишу про це роман – Еґон Шіле і Чеський Крумлов. Це насправді цікава тема: художник зі своєрідною мораллю та громада міста, яка його зрештою виганяє. Мені було цікаво, але потім я вирішив, що роману із цього не вийде. Мені не хотілося проводити дальші дослідження, не хотілося писати про минуле, тож із цього матеріалу виникло оповідання.

Їржі Гаїчек

– Три твої романи – «Сілезьке бароко», «Риб’яча кров» і «Дощова палиця» – об’єднані у «трилогію морального неспокою». Це твоє визначення, чи воно виникло якось інакше?
– Це була ідея видавця, ця назва з’явилася в його анотації останнього роману, тож це таке спільне рішення. Воно трохи відсилає до польського фільму, течії «кіно морального неспокою» з 1970-х  – початку 1980-х років. Але це вже було рішення «від минулого», бо я не збирався спеціально писати три романи, які склали б трилогію. Так склалося, що вони в чомусь продовжують і розвивають ту саму тему, в усіх є якась моральна проблема, дилема, це їх об’єднує, але сталося це вже ex-post, це не було сплановано від початку.

– Оскільки ми торкнулися теми фільмів, то розкажи, будь ласка, як виник фільм «Крадії зелених коней» і чи він тобі подобається?
– До мене звернувся Дан Влодарчик, режисер фільму «Індіанець і сестричка», який розповідає досить сильну історію з Шумави про те, як білий хлопець закохується в дівчину-циганку, така гостра любовна історія, яка мені досить-таки подобалася. Тож Дан прийшов до мене з тим, що йому подобається сюжет «Крадіїв…» і що він хотів би зробити з цього фільм. Він, однак, виникав майже десять років. З одного боку, потрібно було знайти гроші, з другого – сценариста. Дан довго його шукав, врешті сценарій писала його дружина Гана, насамкінець долучився ще Петр Ярховський, який надав усьому якогось завершеного вигляду. Я в цьому участі не брав. Я сценарій писати не хотів, тож дав їм повну свободу, щоб вони взяли з цієї історії, що захочуть. Як каже Дан, виник такий собі центральноєвропейський вестерн чи істерн навпаки, такий собі пригодницький фільм, багато що з книжки не увійшло у нього. Але це загальна проблема фільмових адаптацій. Ми зараз вирішували ту саму проблему з «Риб’ячою кров’ю», бо вже написаний сценарій для повнометражного фільму, а тепер продюсер вирішив, що краще зробити короткий серіал для телебачення саме тому, що в такому разі з цього великого роману вдасться вмістити більше. Бо порівняно з ним «Крадії зелених коней» – дуже проста історія, та все одно до фільму потрапила десь половина. У сценарії до «Риб’ячої крові» десь четверта частина персонажів, і доволі важливих, зникла. У випадку «Крадіїв…» я просто надав права, бо не хотів писати сценарій і працювати над тим, вони зробили все по-своєму. Якби це знімав я, то це був би такий повільний баладний фільм, вони ж використали скоріше пригодницьку лінію. Не думаю, що це поганий фільм, у нього особлива тема і прекрасний акторський склад. Я радий, що він є.

– Які відчуття в тебе викликає інтерес до твоїх текстів – для екранізації чи для перекладу?
– Мене це тішить. Крім того, що я люблю читати, я ще дуже люблю кіно. Я бачив багато екранізацій, якісь мені подобалися менше, якісь більше. Мені здається, що екранізація – це друге життя роману. Хтось вважає, що фільм – це завжди деградація тексту, я ж думаю, що це два різні медіа. Роман – це літературний текст, фільм працює з іншими засобами та ефектами. Це просто інший проект. Тож я вважаю «Злодіїв…» як повість одним проектом, як фільм – другим, який зробив хтось інший, ніж я.

Їржі Гаїчек

– Чим може бути цікавою «Риб’яча кров» тим, хто походить із іншої країни, з іншого місця?
– Я не можу сказати точно. Знаю, що нею цікавляться у сусідніх країнах – вона вийшла в Польщі, в Болгарії, в Білорусі. Якість перекладів я, на жаль, оцінити не можу, а про те, що цікавить людей – можу лише здогадуватися. Думаю, що це загальна людська історія, а також якісь реалії, які можуть для них бути екзотичними чи навпаки дуже близькими: у Мінську багато йшлося про досвід Чорнобилю, наприклад. Ми всі довгий час були ув’язнені в тому, що називалося «країни східного блоку», і тому маємо подібний досвід. Тому, мабуть, ці книги і перекладають до сусідніх країн, люди порівнюють свій досвід із досвідом тих, хто навколо. Наприклад, «Сілезьке бароко» вийшло й англійською мовою, але я не маю ніяких відгуків, не знаю, чи питання колективізації і репресій цікавить когось у Великій Британії чи США. На тому ринку поширити чеську книгу взагалі дуже важко, це скоріше виняток. Вони мають багато своїх авторів і тем, здається, що їм не потрібні зовнішні імпульси.

– Чи можеш ти в двох реченнях розповісти, про що роман «Риб’яча кров»? Чому він так називається?
– Про назву мене запитують постійно. У Південній Чехії є таке прислів’я, що ми маємо риб’ячу кров, тобто є якимись холодними, закритими, не дуже комунікабельними, навіть нетовариськими. Я використав це прислів’я як метафору для того регіону, де відбуваються події. Я цей роман бачу насамперед як історію розпаду родини, розпаду села і сільської громади під зовнішнім тиском суспільства. Це тема, яка у різних варіаціях постійно виникає – люди, які вимушені покинути свої домівки через якусь вищу силу, з якою вони не можуть боротися. Ця тема – п’яти чи шести виселених сіл у Південній Чехії – цікава ще й тим, що ніхто особливо цим не переймався, окрім самих мешканців цих сіл. Звісно, обговорювали будівництво самої атомної електростанції в Темеліні, але йдеться не про це. Йдеться про те, як почуваються люди, які змушені покинути свої хати, де жили їх предки, і переїхати жити у панельні будинки. Коли вийшла книга, один журналіст написав статтю про те, що зрештою в музеї електростанції не знайшлося місця навіть для згадки про ці села.

– У романі «Риб’яча кров» і взагалі у своїй творчості ти дуже часто працюєш із минулим-у-сучасності, зі спогадами і наслідками якихось подій. Як ти думаєш, чи не забуваємо ми занадто часто і занадто багато? Чи вчить нас чомусь минуле? Чи не зраджує нас пам’ять?
– Індивідуальна людська пам’ять мене дуже цікавить, я звертаюся до цієї теми у своїх творах. Тому що хроніки чи записи – це щось одне, а недосконала людська пам’ять – це щось зовсім інше. Мене саме й цікавить оце зіткнення пам’ятей. Люди з радістю забувають, пам’ятають тільки те, що їм приносить радість. У «Сілезькому бароко» в мене є постать хронікера, який спочатку пише правду, а пізніше під тиском і заради того, аби продовжувати писати хроніку, повністю змінює стиль і спосіб писання. Іноді в хроніці помітні, наприклад, сліди цензури. Мені подобається звіряти інформацію з архівів із індивідуальними спогадами, з цього виникають цікаві ситуації. Я, наприклад, знайшов хроніку села, в якому я виростав і яке було наполовину затоплене водою через Темелін, гортав її, щоб подивитися, чи буде там запис про моє народження. Він там був, але ще в той самий день був запис про смерть: молодого чоловіка знайшли вранці в ліжку мертвим. Мене це зацікавило, і я запитав у бабусі, яка досі жива і яка походила з того села: «Бабо, ти пам’ятаєш цього хлопця? Що там тоді сталося?» І вона згадала, що це був молодий місцевий тракторист, що в нього були якісь проблеми з жінками, і що його просто знайшли мертвого і було незрозуміло, чи не було це самогубство. Вона також згадала, що була на його похороні, і що туди прийшла якась молода жінка і вкинула в його могилу троянди. Я не знаю, чи не вигадала це бабуся, але це гарна історія. І якщо порівняти її з хронікою, те, як індивідуальна пам’ять доповнює сухі факти хроніки, то виникає ціла історія, розказаний сюжет. Тому мені так подобаються хроніки, я бачу в них великий потенціал для творення сюжетів.

– Хронікер є і в «Риб’ячій крові»…
– Він має реального прототипа. Він справді існував і жив у квартирі з видом на Темелін. Помер зовсім недавно, років п’ять тому. Люди, які його знали, розповідали, що він продовжує писати хроніку села, яке вже роками не існувало, але він підтримував контакт із людьми, які роз’їхалися по різних місцях, тож записував, хто помер або в кого народилися діти, тобто продовжував писати про село, якого вже не було.  І за іронією долі, ця людина жила на четвертому поверсі будинку, з вікон якого було видно ці велетенські вежі електростанції, через яку він змушений був покинути свій дім. Я думаю, мені б й самому сподобалося писати хроніку.

– Окрім хронікерів, у тебе є ще якісь «рідні душі», серед письменників, наприклад?
– Мені подобаються письменники, що були тісно пов’язані з регіоном, в якому жили. Наприклад, чеський письменник Ота Павел. Також я люблю південноамериканських авторів, ще Трумена Капоте.

– У романі «Риб’яча кров» є протиставлення двох письменників – веселого і вільного Гашека і стриманого релігійного Баара. Кому б особисто ти надав перевагу?
– Звісно, Гашекові. Хоча не обійшлося би без вагань, бо я багато читав чеську сільську прозу і вона мені подобається. Але, як на мене, Гашек – геніальний автор, а «Швейк» – геніальна книга. Я спеціально вмістив до книги цю дилему, вона характеризує персонажів. Але Гашек мене справді зачаровує, своєю емпатією і вмінням розуміти людей, яке Грабал назвав «гомінізмом». Мені це дуже подобається у  ньому – людяність, живість, відсутність якихось інтелектуальних загравань.

– Сьогодні я почула думку від місцевого пана, що ти – складний письменник. Як думаєш, чи має він рацію?
– Це мене дивує. Бо часто читачі і критики мені закидають, що я навпаки простий письменник. От Гашек – простий чи складний? Я читаю його і думаю про те, як це геніально просто. Водночас про його роман вже написано безліч праць. Мені здається, що я пишу досить просто. Деякі читачки мені також дорікають, що я пишу про занадто сумні історії. Завжди це щось говорить і про тих читачів, які висловлюють таку думку.

Розмовляла Ірина Забіяка

Ірина Забіяка

Забіяка Ірина (1986), кандидат філологічних наук, літературознавець, перекладач із чеської. Працює в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Основні наукові інтереси: сучасна чеська та українська літератури, компаративістика, переклад.