Казус Джозефа Макелроя


На Книжковий Арсенал-2017 приїде один із найвпливовіших і найцікавіших американських прозаїків – 86-річний Джозеф Макелрой. Чільні американські критики (Стівен Мур, Брайан Макгейл, Том Леклер, Джозеф Теббі, Фредерік Р. Карл, Тоні Теннер, Даніел Ґрін, Стівен Берн тощо) та самі письменники (Стівен Елкін, Волкі Персі, Гаррі Метьюз, Девід Фостер Воллес, Дон Делілло, Джошуа Коен, Волтер Абіш, Крістін Брук-Роуз, Джонатан Летем тощо) визнають його художню винахідливість, філігранну працю зі словом, непересічний талант та унікальний стиль, який сформував покоління митців. Однак казус Джозефа Макелроя полягає в тому, що більшість його творів важко купити, і вони перетворилися на букіністичні раритети, важливих літературних нагород у нього нема, а з романів до 2017 року переклали лише науково-фантастичний «Плюс» (1977). Як доречно писав про це Ґарт Ріск Голлберґ: «Творчість Макелроя нагадує опис зібрання музичних п’єс одного композитора в «Визнаннях» Вільяма Ґеддіса: «Про нього і досі, коли згадують, говорять з превеликою повагою, але рідко виконують».

Ті, хто аналізував його прозу, завжди, зрештою, висновують дві тези:

1. Макелрой – один із найкращих американських митців слова після Другої світової війни, що працює в різних жанрах уже понад 60 років, і кожен із його романів – це визначне художнє досягнення;

2. Друга теза похідна від першої та часто формулюється як питання: якщо він такий талановитий, і кожен його твір такий мистецьки довершений, то чому навіть в Америці (не кажучи вже про весь світ) про нього знає не така вже й велика кількість читачів, його перші тексти не перевидаються, а головних національних і закордонних літературних премій він ніколи не одержував?

Якщо стисло, то відповідь-версію пропонують таку: бо Макелрой складний. І не лише складний, а безкомпромісно складний (критик Ендрю Ессекс навіть назвав його «Містер Безкомпромісний»). Ґ.Р. Голлберґ в есеї зі знаковою назвою «Загублений постмодерніст» теж погоджується із цієї думкою, однак пояснює це певною іронією долі. Під час укладання списків постмодерних майстрів Макелрой дуже часто туди не потрапляє, однак оминають його з доволі простої причини: його центральним твором вважають 1192-сторінкових «Жінок і чоловіків» (1987), безперечно, один із найзначніших романів повоєнної американської літератури, у якому Макелрой виявив найсильніші риси свого таланту. Проте, зважаючи на його майже візантійську складність і значний обсяг, критики роман переважно недочитують або просто неспроможні його адекватно розтлумачити. Щось подібне вже трапилося з першим понад 900-сторінковим романом Вільяма Ґеддіса «Впізнавання» (1955), який, між іншим, за словами Макелроя, змінив ставлення багатьох американський авторів до самого жанру, однак на час виходу читачів особливо не зацікавив, а його автору приніс славу «Містера Складного» (за визначенням Джонатана Франзена).

Том Леклер, беручи в Макелроя інтерв’ю 1978 року, ще до появи «Жінок і чоловіків», теж відзначив цю недопрочитаність письменника, позбавленість уваги широких читацьких мас, попри очевидний масштаб його обдарування. Пояснення критик-інтерв’юер подав просте, але суттєве: просто Макелрой безкомпромісний у своїй прозі та не змішує коледжський гумор із технологією, як Томас Пінчон. Дійсно, якщо американський постмодернізм виводять з так званої умовної школи «чорного гумору», то Макелрой протиставляє різним варіаціями комічного свій серйозний і заледве не ренесансний гуманізм вічних цінностей, де, наприклад, родина все ще зображена як провідна цінність.

Так його найкращий і найбільший текст «Жінки та чоловіки» (який у півтора раза довший за «Війну і мир» і потрапив до рейтингу «10 найскладніших книжок» онлайн-журналу «The Millions») зіграв із ним злий жарт, адже осягнути цю художню довершеність заважає колосальність задуму і композиційна складність. І це попри той факт, що твір називають «найважливішим американським романом після «Гравітаційної райдуги» Пінчона». Що ж, врешті-решт, визначає непроминальну цінність твору, геніальність автора і важливість його місця в літературі? Екранізації? Наклади? Премії? Випадковість? Чи є якийсь художній «гамбурзький рахунок», що дав би змогу виявити справді найсильнішого автора? Про все це можна запитати у Макелроя особисто: на лекції в Могилянці 17 травня та на презентації його найновішого роману під час Арсеналу 18 травня.

Читайте також:

Джозеф Макелрой: “Я скоріше модерніст, аніж постмодерніст”.