«Блакитне мереживо долі» Енн Тейлор: «американська готика» у прозі

Блакитне мереживо долі / Енн Тайлер ; пер. з англ. А. Клімової. — К. : Наш Формат ; #книголав, 2016

Я з великою підозрою ставлюся до книжок, у назві яких є слово «доля», адже одразу видається, ніби зараз буде драматична драма із закоханими, гонитвою і вкраденими заповітами. В оригіналі, до речі, назва менш пафосна: «A Spool of Blue Thread» – тобто «Котушка блакитних ниток». Саме нитками з цієї котушки один із персонажів на останніх сторінках зашиватиме сорочку батькові, назавжди прощаючись із матір’ю, тож про яке «мереживо» йдеться – це окреме питання.

Ще з більшою пересторогою ставлюся до авторів, яких люблять різні журі та популярні видання, – адже годі забути, що Нобелівський комітет тридцять років поспіль не помічав Умберто Еко, а журі Пулітцера 2012 року вирішило нікому не давати нагороди, замість того, аби відзначити блискучий (і номінований на премію!) роман «Блідий король» Девіда Фостера Воллеса. Воллес, на щастя, за чотири роки до того повісився, а тому не прочитав незграбного виправдовування члена журі Майкла Каннінгема «What Really Happened This Year» на сторінках «The New Yorker». Тож коли я бачу на обкладинці відгуки на кшталт «Brilliant», «Humorous masterpiece» і згадки про численні нагороди, зазвичай відкладаю книжку до кращих пенсійних часів. Однак із «Блакитним мереживом долі» американської письменниці Енн Тейлор варто було ризикнути.

У романі йдеться про життя звичайної балтиморської сім’ї: батьків Реда та Еббі і їхніх чотирьох дітей. Еббі – колишня соціальна працівниця, Ред – її чоловік і власник невеликої будівельної компанії, Денні – блудний син, що постійно зникає із сімейних радарів, дочки Дженні та Аманда зливаються в один комплексний образ, а Стім – взагалі син не Вітшенків, а працівника фірми Реда, що рано помер. «Всі нещасливі сім’ї нещасливі по-різному, а всі щасливі – також насправді нещасні», – головна ідея Тейлор. Решта ідей – теж по-толстовськи спокійні: цінуй, що маєш; люби тих, хто поруч, бо вони не вічні; гроші – не головне; любов приходить із часом і часом перевіряється; всі типові родини насправді різні, унікальні й по-своєму прекрасні.

У цій американській сім’ї побут хоча й не ідеальний, однак по-рекламному яскравий: всі діти мають по кілька своїх дітей, собак, набір рецептів приготування індички та курки, мляві мрії про майбутнє і навіть спільний котедж на березі моря. Все це Енн Тейлор, вочевидь, осмислює з легкою іронією, однак легкість така прозора, що її майже немає. І у певний момент починаєш серйозно сумніватися: чи взагалі іронію було закладено в основу роману? Або ж для Тейлор йшлося лише про те, аби лагідно та з любов’ю зобразити slow life звичайного передмістя на противагу нашій мегаполісній метушні? Після Вільяма Карлоса Вільямса – з легкої руки Джима Джармуша про нього дізнався і широкий європейський загал – писати про урбаністичну простоту, не впадаючи у сентименталізм та банальність, досить складно. Перших 130 сторінок Енн Тейлор непогано тримається: згасання голови родини Реда, роздуми його дружини – співчутливої, уважної до чужих, однак не своїх дітей Еббі Вітшенк – про сусідів, друзів, онуків і знайомих. Повільні вечері і тріпотіння листя у призахідному сонці – прустівська замилуваність дрібними подіями вкупі з кінематографічною візуальністю, здається, створюють переконливий образ американського передмістя. У письмі відчувається вплив потужної традиції сучасного родинного оповідання, від Еліс Манро до Гелен Сімпсон, однак найбільше Вітшенки нагадують сім’ю Ґлассів Селінджера: проблемний син, який постійно кудись тікає, лагідна мати, яка намагається не просто виправити, а й зрозуміти інших, біль втрати, який по-своєму переживає кожен член сім’ї. До речі, «Блакитне мереживо долі» цілком могло б бути не романом, а збіркою оповідань, на кшталт книжки Селінджера. І від цього твір лише виграв би.

Вже на 170-й сторінці Енн Тейлор робить фатальну помилку – вбиває найцікавішого персонажа, Еббі Вітшенк, і лишає решту розділів на поталу її блідим компаньйонам. Розвалюється сім’я Вітшенків, яка тимчасово з’їхалася, аби допомогти матері, – і поруч із цим розвалюється потенційно чудовий текст. Там, де Селінджер заради драматичності жертвує Сімором Ґлассом, інтелектуалом-романтиком, який, здається, існував лише для того, аби вчасно померти, Тейлор позбувається єдиної по-справжньому об’ємної героїні. Не рятує історію навіть «пріквел» у дусі Набокова – оповідь про стосунки Джуніора Вітшенка і Лінні Мей, батьків Реда. Їхня любов постає як тривала історія розплати Джуніора за «помилку юності» – стосунки з 13-літньою Лінні, яка «рано дозріла» і навіки закохалася в егоїстичного, жадібного та безкомпромісного Джуніора, що любив свій будинок сильніше, ніж дружину. Іронічно, що ці двоє помирають разом під колесами потягу – як пара ідеальних закоханих.

Історія Вітшенків – це насамперед історія будинку, який поступово розвалюється, – не так драматично, як дім Ашерів Едґара По, однак так само незворотно. Родина також руйнується, хоча, на перший погляд, видається, ніби вона лише зростає. Дженні та Аманда – вже не Вітшенки, а Денні так і лишається «загубленим сином», який не може влаштувати своє життя і життя дочки. За іронією долі, найбільше нагадує Вітшенків Стім, всиновлена дитина, єдиний, хто зі своєї практичною дружиною-баптисткою Норою має шанс у майбутньому досягти успіху. На тлі цього поступового згасання сім’ї, лагідного і ніби забарвленого у золотаві кольори призахідного сонця, авторка передає те, як сама Еббі переживає власне старіння. Ці деталі – найцікавіші знахідки Тейлор: як Еббі непокоять її «пробіли у пам’яті», як вона відкладає візит до лікаря, як нервує, коли Нора називає її «матусею Вітшенк», а не «Еббі», як чіпляється за звичні ритуали, які, здається, можуть перевернути клепсидру, де води лишилося так мало. Коли Еббі гине, читачеві неймовірно шкода – не так персонажа, як цікавого погляду, непересічної свідомості, крізь яку поставали всі події теперішнього і минулого. Жінки у романі взагалі є хранительками минулого: і Лінні з її наївною любов’ю до «шведського блакитного відтінку», у який вона вперто хоче пофарбувати крісло-гойдалку, бо бачила такі у дитинстві, й Еббі з її засушеними квітами та віршами, які вона зберігає в коробці, і навіть Нора зі старосвітською звичкою щонеділі ходити до церкви. Ті ж, хто рішуче пориває з корінням, як-от Меррік, двоюрідна сестра Еббі, приречені бути нещасними, незважаючи на всі соціальні ліфти, якими їм пощастило скористатися.

Часом видається, ніби Тейлор намагається показати стару-добру Америку as it is, а тому вміщує у роман все «найкласичніше», що вдалося знайти в американській традиції: якщо на похоронах звучать вірші, то це, звичайно, Емілі Дікінсон, якщо у дворі бігає собака, то лабрадор, а на вихідних всі поїдуть пікапом по продукти у «Walmart». Однак ховаючись за всіма цими американізмами – цілком можливо, що іронічно використаними, – Тейлор ігнорує розмаїття Америки, а головне – потужну письменницької традиції, яку дали світу Штати. Зеді Сміт, Мармон Сілко, Тоні Моррісон є не лише унікальними голосами, авторками великих романів, а й тими письменницями, після яких не вийде писати «як раніше», так само, як неможливо писати «як раніше» після найбільших потрясінь ХХ століття – Голокосту і Другої світової. Підсолоджена Америка померла разом із дядьком Томом, і її годі відновити за допомогою затишних родинних саг, навіть тих, де під поверхнею ховаються численні сімейні травми та драми – від вічного «блудного сина» до сестер, які дратують одна одну, і дідуся та бабусі, між якими не було взаємного кохання, хай вони й померли в один день.

Найбільше «Блакитне мереживо» нагадує картину «Американська готика» Гранта Вуда. Як і персонажі картини, Еббі і Ред Вітшенки постають на тлі власного будинку, який побудував сварливий батько Реда Джуніор Вітшенк. Вітшенки – абсолютно американські американці на тлі своєї теслярської готики та американських тюльпанових дерев, старі і трохи втомлені життям (до речі, насправді на картині «Американська готика» не подружня пара, а батько з дочкою), однак завжди готові до праці – що красномовно символізують вила та блакитні нитки. Вуд викликає захоплення: він намалював дуже характерний твір, джерело нескінченних пародій та алюзій, символ, який чудово надається до інтерпретацій. Що ж до Енн Тейлор, то вона створила або занадто тонку пародію, яку більшість читачів не відчитає, або дуже непоганий роман – але роман ХІХ століття.