Воїн — соціальний аутсайдер — емігрант: «Три картини перемоги» Джорджа Узелаца

Звонко Каранович. Три картини перемоги / Пер. із серб. З.Гук. – К.: Комора, 2017

Роман «Три картини перемоги» Звонко Карановича — третя частина трилогії «Щоденник дезертира», що присвячена переломним 90-м у Сербії. Роман оповідає про Джордже Узелаца — тридцятирічного серба, якого іронією долі завіює на війну в Косові; коли через кілька місяців він повертається додому, то знаходить там руйнацію, інфляцію й власне розчарування. Роман складається з трьох розділів, кожен із яких має інакший хронотоп, який великою мірою й визначає настрій і дії головного персонажа. У першому йдеться про кілька населених пунктів, у яких живе головний герой, мобілізований на війну Сербії з Косовом. У другому — про сербське місто Ніш, де настрій Джордже визначають післявоєнна травма, стосунки з батьками, дівчиною й бажання емігрувати. Третій — це Ніш і Белград; останній, хоча і є столицею Сербії, а отже, може запропонувати як місто найбільше можливостей для Джордже, є всього лиш відправною точкою перед його еміграцією.

У всіх трьох хронотопах роману «Три картини перемоги» головний герой розкривається для читача із зовсім різних сторін. Спочатку це дивує, адже зазвичай читацькі очікування змушують героя підкорюватися правилам чіткого наративу, протягом якого він зміниться, стане інакшим унаслідок пережитих подій. Урешті-решт, таке очікування зрозуміле, адже й найбільш звичний і поширений тип фабули роману є таким, де на початку історії з героєм щось стається, і він під впливом доленосної події/зустрічі змінюється . Звісно, Джордже Узелац теж змінюється, але його розвиток не є прямим і чітким, що тягнеться з початку роману й до його кінця, — він радше зумовлений обставинами, а тому і сам персонаж здається дискретним. Така побудова твору, хоч на перший погляд і не здається новаторською, дуже складною чи ж авангардною, руйнує і очікування читача побачити цільну історію, що тягнеться з початку до кінця, і звичні уявлення про наратив. Адже в романній формі досить часто найбільшу увагу зосереджено навколо героя й навколо того, як він реагує на обставини. Звонко Каранович зміщає фокус на той факт, як обставини формують цінності й установки героя.

Скажімо, в першій частині роману, названій «Болото» й присвяченій воєнним діям Сербії з Косовом, Джордже є героєм із чіткою суспільною позицією (антивоєнною), який здатний на несподіваний, ризикований учинок. Тут він може зробити зауваження старшому за званням офіцеру за те, що той лишив частину солдатів голодними, чи вийти на варту замість свого товариша, який перебрав. Такі дії Джордже створюють образ дисциплінованої, чуйної людини, яка здатна цінувати дружбу, прив’язуватися до людей і давати відсіч розмаїтим воєнним виродкам. Перша картина перемоги тут — повернення Джордже до рідного міста після трьох місяців на війні — без жодного вбивства.

Але перехід до другої частини роману, «У столиці безнадії», змінює образ Джордже до холодного, відчуженого чоловіка, який послідовно відмовляється від людей і речей, яких не поважає, — від дівчини, яка його напевне не любить, від прийомних батьків, від теплих взаємин із друзями, які унеможливилися через суспільні зміни, що вплинули на погляди людей. Тут уже мало місця для емпатії: Джордже послідовно відкидає людей, що оточують його, а свою невразливість, яка була мобілізована під час війни, обмінює на ресентимент: він був покинутий своїми біологічними батьками одразу після народження. Дещо з цієї трансформації Джордже, як-от зміна ставлення до дівчини, зумовлене розвитком персонажа, але вектор руху його як особистості підкорений усе ж впливу обставин і переходом від воєнного способу існування до цивільного.

Утім, третя частина роману, «У дорозі», перевертає образ Джордже ледь не кардинально — він стає хтивим п’яничкою, з низьким рівнем емпатії, для якого важливе лише бажання виїхати з країни й отримати за цей час якомога більше насолоди. Коли в першій частині він постає вірним другом і товаришем, то тут дружба стає розвінчаною від свого ореолу важливості, а Джордже дедалі більше нагадує байдужого тусовщика.. Він купує найдорожчий алкоголь, витрачається на модне «Ауді», спить із багатьма дівчатами. У цій частині він одержує дві наступні свої перемоги — семиденний секс-марафон із сімома різними дівчатами, що направду дався важко, і такий бажаний вихід із тривожного післявоєнного травматичного стану.

Герой роману Звонко Карановича, як бачимо, є вкрай нестабільним і спектр його достоту різноманітних реакцій різниться, залежно від умов, у яких він зараз. Отже, цей персонаж є так до кінця і не пізнаним, адже його дії й реакції залежатимуть, звісно, і від нього, від того, що ми як читачі знаємо, але також — від нової ситуації, в якій він опиниться. Втім, те, що з’єднує образ Джордже Узелаца докупи, — це суспільне аутсайдерство. Під час кожного етапу свого життя — і тих, що відбуваються з ним, і тих, що він пригадує, — Джордже не вписує себе в спільноту, в якій існує, а, навпаки, різко протиставляється їй. У юнацькі роки він був представником молодіжної богеми, в армії — протиставляв себе і сербським патріотам, вважаючи останніх невігласами, й основній масі солдат і керівників, які пиячили на війні чи вчиняли якісь дурниці; в післявоєнній Сербії — протиставлявся всім націоналістам, хапугам або ж просто людям, що були налаштовано позитивно на зміни в країні. Показовою в цьому сенсі є остання сцена, коли еміграція Джордже з країні збігається з трансляцією революційних подій у Белграді по телебаченню. Те, що для цілої країни й навіть для його найближчих друзів є визначним, для нього навіть не становить цікавості. Такий інтерес автора до теми аутсайдерства сягає корінням у його любов до бітників і, як наслідок, у тему протиставлення себе суспільству та його інтересам. Цікаво, що відсилки до бітництва помітні й у назвах розділів (останній розділ — «У дорозі», що відсилає до славнозвісного роману Джека Керуака), і в інтересі Джордже до моди, музики, кіно. В одному епізоді тексту навіть з’являється хіппі Джизус, який, щоправда, досить швидко вистрибує з автомобіля життя Джордже.

Роман «Три картини перемоги» Звонка Карановича — зразок тексту, який є складнішим, аніж здається на перший погляд. Письменникові вдалося зробити те, що насправді стається в літературі не так і часто: зробити головного героя якомога менш книжним, «персонажним». Після прочитання роману складається відчуття, що Джордже Узелац — це твій друг, якого, як і кожну людину, можна пізнавати протягом усього життя, так і не вичерпавши можливостей дізнатися щось нове, інше. Відкритий фінал роману змушує поставити собі питання: а як зміниться Джордже після еміграції, яким він постане — так само, як таке ж питання зринає, коли думаєш про людину зі свого життя. Тож, окрім подій у Сербії 1999—2000-х років, які чітким тлом проходять крізь оповідь роману, крім харизматичного й трошки загадкового головного героя, «Три картини перемоги» Звонка Карановича цікаві ще й тим, що виходять за рамки наративу й технік, за дужки жанру, притаманних величезній частині оповідного дискурсу Літератури.

Читайте також:
Звонко Каранович: «Ненависть до сучасності криється в її нерозумінні» (інтерв”ю Зоряни Гук)