Географія змін у фокусі художнього репортажу

В останній вечір Книжкового Арсеналу у невеликій затемненій залі зібралися любителі художнього репортажу: ті, що його читають, і ті, що його пишуть. Якраз до Книжкового Арсеналу видавництво «Темпора» видало одразу дві новинки. Це збірка «Veni. Vidi. Scripsi: Чому я ніколи звідси не поїду», до якої увійшла десятка найкращих текстів п’ятого конкурсу художнього репортажу ім. Майка Йогансена «Самовидець». І книжка лауреатки четвертого конкурсу «Самовидець» Єлізавети Гончарової «Десь поруч війна».

Сама ж зустріч відбулася у форматі розмови чотирьох самовидців – переможців конкурсу художнього репортажу ім. Майка Йогансена «Самовидець» різних років: Олега Криштопи, Олесі Яремчук, Єлізавети Гончарової та Павла Стеха. Не було лише однієї переможниці – лауреатка ІІ конкурсу «Самовидець» на тему «Де, як і чому працюють українці» Ірина Гищук. Вона на момент зустрічі перебувала в Ірані.

Самовидці спільно шукали відповідь на питання, яким є сучасний художній репортаж в Україні? Як ми проговорюємо нашу складну реальність? Як відображаємо географію змін? А ще – розповіли про проекти, над якими працюють, і поділилися досвідом у пошуку тем і героїв.

Крім того, під час зустрічі було оголошену тему цьогорічного – вже шостого – конкурсу художнього репортажу ім. Майка Йогансена «Самовидець» – «Покоління вільних: як нова генерація творить майбутнє».

ПРО ЩО МОЖНА ПИСАТИ ХУДОЖНІЙ РЕПОРТАЖ
Олеся Яремчук: Теми для репортажу є на кожному кроці. Є вектор розвитку жанру, географічно пов’язаний з іншими країнами. Автор їде в іншу державу, вивчає її, вивчає культуру, спілкується з людьми і намагається глибше зануритися в життя цієї країни. Це репортаж, який розповідає нам про іншу реальність. Польський репортер Вітольд Шабловський цікаво пише про Туреччину, а Маріуш Щиґел – про Чехію. Або, скажімо, австрійський репортер Карл-Маркус Ґаус написав чудову книжку «Зникомі європейці» про національні меншини Європи. Він їздив в забуті Богом села, де нічого не відбувається. У його текстах немає екшену, немає динаміки і немає якихось гостросюжетних подій, про які можна написати, щоб вони одразу потрапили на перші шпальти світових ЗМІ. Але це дуже глибокі тексти. І дуже авторський підхід.

Але насправді, якщо говорити про нас, то є дуже багато внутрішніх тем, які ми в Україні можемо успішно проговорювати. І для цього не потрібно далеко їхати. В рамках кожного міста, селища, села автор може знайти, про що писати.

Думаю, що найкраще, коли репортажист просто пише про те, що йому болить, що йому цікаво. А яка це країна, яке місто – справа географії. Ярина Цимбал, дослідниця художнього репортажу 1920-х років, багато разів цитувала Майка Йогансена, який казав, що насправді добрий репортер зуміє написати й історію сірникової коробки, і про подорож довкола власної кімнати.

Єлізавета Гончарова

Єлізавета Гончарова: Я хотіла сказати майже те саме, що добрий репортаж можна написати, навіть йдучи від однієї тролейбусної зупинки до іншої. В художньому репортажі дуже важливими є ті деталі, емоції, нюанси і відтінки, яких немає в звичайному журналістському репортажі. І якраз художній репортаж дає можливість побачити не просто подію, а ті підтексти, які ховаються і від погляду журналіста-новинаря, й від свідків події. Тому мені здається, що справа не в героїзмі обраного героя або дуже гострої теми, а саме у погляді автора і його умінні помічати ті речі, які залишаються непомітними для інших.

Павло Стех: Погоджуюся, що написати можна про все. Але величезною перевагою в художньому репортажі є те, що він не повинен встигати за подіями, які відбуваються тут і зараз. І мені здається, зараз якраз не вистачає репортажів, які відсторонювалися б, не були кон’юктурними, які би більше заглиблювалися в тему. І ще через те, що автори намагаються встигнути за подіями, які в нас дуже стрімко відбуваються, втрачається якийсь драйв. Коли я писав свій репортаж про електрички на конкурс «Самовидець», мені хотілося знайти в цьому всьому драйв. Репортаж може бути на різні теми, але він має бути драйвовим.

Олег Криштопа: Репортаж не повинен бути нудним. Головне, що повинно бути в репортажі, – це історії людей. Чи повинні вони бути героями? Так. Але щоб стати героями, необов’язково тримати в руках автомат чи гранату з вирваною чекою, достатньо приймати якісь рішення, потрапляючи у незвичні ситуації.

Ще рано говорити, що в нас у художньому репортажі вже проговорені хоч якісь теми. Це жанр, який у нас тільки зароджується. Є безліч тем, які чекають на свій час і на проговорення.

Єлізавета Гончарова й Олеся Яремчук

Олеся Яремчук: Репортажів ще дуже мало, але вже є кроки, зроблені у цьому напрямі. В Україні з’являються видання, готові друкувати художні репортажі. З’являються читачі, які купують книжки художніх репортажів. Неймовірно багато для розвитку жанру робить конкурсу художнього репортажу ім. Майка Йогансена «Самовидець», який цього року проходитиме вже вшосте. Видавництво «Темпора» та й інші видають переклади найкращих світових репортажів та тексти українських авторів. Але цього все ще мало.

Коли я заходжу у Варшаві в кав’ярню «Кипіння світу», де представлені саме книжки художнього репортажу, і бачу всі ці полиці, заставлені книжками, я розумію, що в Польщі вже багато зроблено. Ми ж тільки починаємо рухатися в цьому напрямі.

Яких тем бракує особисто мені. Історичних. Багато закордонних журналістів приїжджають і пишуть про нашу реальність. А в нас це не зроблено. Наприклад, Вітольд Шабловський приїжджав до України протягом трьох років і досліджував тему Волинської трагедії. А чому в нас нічого немає про це? Невже в нас немає журналістів, які можуть поїхати і поговорити з цими свідками?

Мені здається, що ми про себе майже нічого не знаємо. Мені дуже бракує репортажів про якісь екологічні проблеми. Наприклад, про Чорнобиль писала Світлана Алексієвич, білоруська авторка. Чому в нас немає хорошого якісного репортажу про Чорнобиль? Чому немає досі про бурштин? Зараз є багато нагальних тем, чому за них не беруться наші журналісти? Не розумію.

Коли я розмовляла у Варшаві з Маріушем Щиґелем, я запитала його: «Маріуше, а що зараз хотілося би прочитати про Україну?». Бо насправді в Польщі вже помітний пересит Україною, саме тематикою війни. І він сказав, що хотів би прочитати про те, що роблять в Україні 25-річні митці. Про культурне середовище.

Нам не вистачає репортажів на історичну, культурну ,соціальну тематику.

Олег Криштопа: І про майбутнє.

ПРОБЛЕМА СТИЛЮ. ЯК ПИСАТИ ХУДОЖНІЙ РЕПОРТАЖ
Олег Криштопа: По-перше, важливими є інтуїція, відчуття. По-друге, можна користуватися різними техніками. Коли Маріуш Щиґел писав свою першу книгу про Чехію «Ґоттланд», то в нього навіть різні історичні періоди, які він взяв, різні історії по-різному написані. В одній з історій він використовує майже газетний сухий стиль, але додає подробиць, які і роблять з тексту художній репортаж. Це не повинні бути будь-які деталі, подробиці дуже важливі. Вони не тільки оживлюють текст, вони ще дають розуміння глобальності того, що відбувається з конкретним героєм. А є в нього тексти, які читаються як художня література, як оповідання, п’єса. Ти читаєш, і мурашки по шкірі.

Олеся Яремчук, Олег Криштопа

Олеся Яремчук: Для мене найперше правило – не брехати і не вигадувати. Має бути лише те, що відбулося насправді. І друге моє правило: більше слухати героїв і менше говорити про себе. Репортер, мені здається, повинен старатися бути відстороненим. Ясно, що часом треба писати про свої переживання. Я, наприклад, в репортажі про ромів у Торецьку, писала про свої відчуття. Бо в мене був страх іти в ромський табір. Але це очевидно, бо насправді багато хто з нас не боявся б іти в ромський табір у прифронтовій зоні, де ти не знаєш, що очікувати. Але так само я писала про те, як цей страх зник. Мені здається, що в таких випадках можна показувати своє я, бо воно щось означає.

Єлізавета Гончарова: Художній репортаж доносить не лише інформацію, він доносить емоції, емпатію, доносить якісь тенденції, які людина відчуває, але які не проговорені. Але і в репортажі читачу не говорять напряму про все це. Я думаю, авторові варто показувати свою емоцію, щоб ширше окреслити, що відбувається. Тут це виправдано.

Павло Стех: Перш за все – факти. У мене дуже погана пам’ять, я весь час з блокнотом, все нотую. І коли ти вже назбирав факти, можна сідати писати, додумувати метафори і все інше. Мені рано говорити про стиль, у мене його ще немає. Я пишу інтуїтивно.

Павло Стех

ЧИ ЗМІНЮЄ РЕПОРТАЖ СУСПІЛЬСТВО
Олег Криштопа: Репортаж описує те, що вже існує. Це постфактум. Але в Україні навіть 10-15 тисяч переглядів репортажу – це добре, але недостатньо для того, щоб репортаж став каталізатором змін. Хоча з іншого боку, ніхто не відміняв «ефект метелика».

Олеся Яремчук: Мені було приємно дізнатися, що коли я написала про турків-месхетинців і ромів, то потім тележурналісти поїхали знімати про них сюжети. Був розголос. Про ромів поїхав знімати телеканал ZIK. В них така концепція програми, що потім вони збиратимуть гроші на допомогу. Це приклад, як одна публікація привертає увагу інших, проливає світло на тему і щось змінює.

Єлізавета Гончарова: Я можу розповісти лише один маленький епізод. Я колись їхала поїздом «Київ-Костянтинівка». В цьому поїзді завжди дуже багато дискусій, суперечок, бо в кожного своє бачення війни, своє бачення того, хто винен, хто її почав. Так вийшло, що ми розговорилися з однією жінкою. У нас були різні погляди на події. А в мене якраз були книжки з репортажами лауреатів «Самовидця», де був мій репортаж про Дебальцеве. Я кажу – ось, почитайте. На ранок вона книжку дочитала, але не віддала, попросила взяти її з собою. Я не знаю, чи щось змінила ця книжка, але те, що людина почула інші думки, побачила інший погляд, – це важливо.

НОВІ ПРОЕКТИ САМОВИДЦІВ
Олег Криштопа: Зараз я працюю над книжкою про Донбас. Поки її робоча назва «Дедлайн». Грубо кажучи, це спроба дати відповідь на питання, чому саме там нині війна, чим там живуть люди і чого хочуть. І ще один проект, над яким я зараз працюю, – «Провінція». Він про те, чим живуть люди в маленьких селищах, селах, містечках в різних куточках України. Очікується, що проект буде міжнародним.

Олег Криштопа

Олеся Яремчук: Я працюю над темою «Наші Інші» про національні меншини в Україні. В мене вже зроблена третя частина від запланованого, вже є тексти про вірмен, волохів, ромів, турків-месхетинців… Але я ще хочу написати про шведів, болгар, гагаузів, з’їздити до поляків, чехів. Тобто, мій проект розрахований ще десь на півроку – рік.

Єлізавета Гончарова: Я щойно закінчила книжку, тож не працюю над жодним проектом, над жодними темами. Точніше, зараз теми працюють наді мною. Я поки дивлюся, думаю. Я живу в ситуації, коли тем стає все більше і вони стають все яскравішими. Зовсім нещодавно я почала їздити і записувати історії людей, що живуть у «сірих зонах». В села, що розділені лінією фронту. Я поки в пошуку.

Павло Стех: Я зараз хочу продовжити тему електричок. У книжку увійшов репортаж про те, як я їхав електричками з Харкова до Ковеля. Ця подорож умовно охопила північний напрямок. І я подумав, що це можна продовжити. Розділити подорож на чотири відрізки і проїхати потім з Ковеля до Жмеринки – це буде західна Україна, потім зі Жмеринки до Токмака – це південь. І потім повернутися назад в Харків, зробивши тур Україною на електричках і написавши про це репортаж. І ще зараз шукаю священика, який працює в тюрмі, щоб написати про нього.

Марія Семенченко, Олег Криштопа, Олеся Яремчук, Єлізавета Гончарова, Павло Стех

Довідка «ЛітАкценту»:
Олег Криштопа – лауреат І конкурсу «Самовидець» на тему «Світ у масштабі українського репортажу»; журналіст, письменник, автор книг «Україна: Масштаб 1:1», «Ліхіє дев’яності: Станіславський феномен» тощо.

Олеся Яремчук – лауреатка ІІІ конкурсу «Самовидець» на тему «Історія наживо», репортерка, авторка проекту про національні меншини в Україні «Наші Інші» в онлайн-журналі «The Ukrainians».

Єлізавета Гончарова – лауреатка IV конкурсу «Самовидець» на тему «Війна. Життя de facto»; кореспондентка журналу «Український тиждень», авторка книги репортажів «Десь поруч війна».

Павло Стех – лауреат V конкурсу «Самовидець» на тему «Чому я ніколи звідси не поїду»; журналіст, співзасновник і редактор харківського інтернет-видання «ЛЮК».

Тема репортажів наступного конкурсу імені Майка Йогансена «Самовидець» – «Покоління вільних: як нова генерація творить майбутнє». Деталі незабаром з’являться на сторінці конкурсу, а тексти можна надсилати за адресою samovydets@gmail.com

Усі фото й текст Марії Семенченко

Марія Семенченко

Марія Семенченко – журналістка, репортерка, кураторка конкурсу художнього репортажу імені Майка Йогансена «Самовидець». Закінчила Могилянську школу журналістики. До 2016 року працювала редактором відділу «Суспільство» щоденної всеукраїнської газети «День». Пише для низки українських видань. Серед професійних зацікавлень – суспільна тематика, а відтак – людські історії.