Ключі до нон-фікшну: мистецтво змінити ракурс

У першій «Лабораторії художнього репортажу» на «ЛітАкценті» я розповіла про десять різних стилістичних ключів, якими вправно користувались знані і не вельми знані нон-фікшн автори. З-поміж цих ключів мовилося про деталізацію статусу й емоцію деталі, кінематографізм і ампліфікацію, метафору-інтригу й геометрію масштабування, звукопис і парцеляцію, а також живі голоси, портретування, влучні кінцівки і прицільні цитати про писання. Йшлося про Ернеста Гемінґвея і Ліліан Росс, Тома Вулфа і Джоан Дідіон, Джо Естерхаза й Ізу Мейзу, Олега Криштопу й Олесю Яремчук, Артема Чапая і Валерію Дубову, а на «десерт» – про Расселла Френка із його «поголеним» гепі ендом. У цій «Лабораторії» пропоную ще одну добірну в’язку ключів до жанру нон-фікшн, які, зрештою, залюбки можуть прочинити й дверцята інших жанрів.

Ключ №1. Мультиперспективізм, або Портрет з усіх ракурсів

Гей Теліз. Фото з сайту themonsieur.com

Як гадаєте, чи може журналіст написати репортаж-портрет, не спілкуючись із героєм ані разу? Ба більше – написати так точно і так живо, що необізнаному читачеві годі й здогадатися, що автор не перекинувся із героїв ані словом! Виявляється, може. Ще й як.

Ім’я цього американського журналіста – Гей Теліз (Gay Talese). А назва «найкращого журнального нарису всіх часів і народів», опублікованого у квітневому номері Esquire 1966-го року – «Френк Сінатра застудився» (текст в оригіналі можна прочитати тут). Річ у тім, що Сінатра навідріз відмовився давати інтерв’ю Телізові, а той не здався і, як то кажуть, вирішив гору обійти. Так ось, маневруючи «околицями», Гей зміг побачити-розкрити головного героя з різних ракурсів/перспектив/планів, чого б ніколи не зміг досягнути, безпосередньо інтерв’юючи героя. Апологет американської нової журналістики Том Вулф окреслює цей стилістичний прийом мультиперспективізмом, або зміною ракурсу.

Отож, про легендарного Сінатру в репортажі не менш легендарного Теліза ми дізнаємося від Сінатрової матері і його колишніх дружин, від його дітей і друзів, від колег, партнерів, співробітників, секретарок, агентів, музикантів, перукаря і чи не всієї його чисельної свити. Що більше, ми не лише чуємо їхні розповіді про Сінатру, ми бачимо героя їхніми очима і починаємо любити його їхніми серцями. Телізові вдається видобути найсокровенніше із їхніх спогадів і навіть речей повсякденного побуту, які часто промовляють більше за їхніх власників.

Так, у Сінатрового аґента Махоні є набір для гоління, в якому «вже два роки поспіль лежить снодійне, що його виписав аптекар Рено із датою на пляшечці – днем викрадення Френка Сінатри-молодшого. На столі в його офісі в дерев’яній рамці висить копія записки із вказаною сумою викупу Френкі, написана за згаданих вище обставин». Від цього ж таки колись викраденого Френкі ми дізнаємося, що «Сінатра – звичайна собі людина; чоловік, якого можна зустріти на вулиці, за сусіднім рогом. Однак маска надзвичайності, нав’язана ЗМІ, заразила батька так само, як і всіх, хто дивиться його шоу або читає про нього в журналах». Від менеджера Сінатри знаємо, що співак потребував любові своєї жінки Ави двадцять чотири години на добу, тоді як вона любила його геть не досить. Ми також читаємо в репортажі, що співак носив чорний переконливий шиньйон, і що їх Сінатра мав шістдесят, більшість із яких «були під наглядом непримітної сивої жіночки, яка тримала його волосся в манісінькому наплічнику і слідувала за ним, де б він не виступав. Вона отримувала чотири сотні в тиждень». Ми також дізнаємося, що Сінатра все робив особисто: на Різдво він сам підбирав купу подарунків для своїх рідних і друзів, пам’ятаючи, які прикраси їм подобаються, їхні улюблені кольори, їхні розміри сорочок і суконь. Від Сінатрової мами ми знаємо, що співак «досі носить труси тої марки, які вона купляла йому колись», і що на її стіні висить лист сина до батьків, в якому написано: «Перетворилися в золото часу піски, та любов лиш розквіта, наче троянди пелюстки у божественнім саду… Хай прибуде з вами любов божа навіки віків. Спасибі йому, спасибі вам, які подарували мені життя, ваш люблячий син, Френсіс…»

Залишається лише здогадуватись (і дивуватись) – як Теліз спромігся роздобути всі ці деталі й одкровення, прописуючи персонажа так багатогранно, глибоко і живо. А ось два епізоди, які люблю найбільше. Епізоди, в яких Теліз бачить героя очима його співрозмовників:

«Потім одна з них (блондинок за барною стійкою – Авт.) витягла пачку “Кенту”, і Сінатра швидко підставив свою золоту запальничку. Жінка узяла його руку і подивилась на його пальці: вони були шорсткі і грубі, мізинці випиналися вперед, ставши через артрит аж такими негнучкими, що він заледь міг їх зігнути… Найбільш характерною рисою в обличчі Сінатри були його очі: світло-голубі і надзвичайно живі, очі, які за секунди могли охолонути від гніву і засяяти від любові, або як-от зараз, відображати порожню неприсутність, яка тримала його друзів на відстані».

«Пішоходи швидко почали проходити повз його (Сінатри – Авт.) вітрове скло, і, як завжди, один із них затримався. Це була двадцятирічна дівчина. Вона стояла на узбіччі, уп’явшись у нього очима. Він міг бачити її лише краєм лівого ока, але знав, адже це траплялося чи не щодень, про що вона думала: “Подібний на нього, та чи це він?” За мить до того, як увімкнулось зелене, Сінатра повернувся і подивився їй просто в очі. Він чекав на реакцію, яка неодмінно буде. Так і було: він усміхнувся, вона усміхнулась у відповідь, і він поїхав».

Ключ №2. Багатоголосся Світлани Алексієвич, або Ракурс побуту душі

Світлана Алексієвич. Фото з сайту radiosvoboda.org

Якщо Теліз визбирує голоси-ракурси для портретування людей, то відома білоруська репортерка українського походження, Нобелівська лауреатка Світлана Алексієвич визбирує голоси для портретування цілої епохи із її війнами і катастрофами. Десятки і сотні цих голосів вона укладає у великі тематичні художні антології-хроніки. Сама письменниця окреслює цей жанр як поліфонічний роман-сповідь, в якому з маленьких оповідей викладається велетенське панно усього ХХ-го століття. «Намагаюсь застати побут душі, – казала вона, – визбируючи повсякдення почуттів, думок і слів». До слова, у формулювання нобелівської нагороди написано: «за її багатоголосу творчість».

«Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього» (в оригінальні із пізнішими доповненнями є тут), написана 1997-го року, – одна із п’яти книг хроніки «Голоси Утопії». «Я довго писала цю книгу… – зізнається письменниця в інтерв’ю зі самою собою, вміщеному у книзі. – Майже 20 років… Зустрічалась і розмовляла із колишніми працівниками станції, вченими, медиками, солдатами, переселенцями, залишенцями… Із тими, у кого Чорнобиль – головний зміст їхнього світу, все всередині і навколо отруєно ним, не лишень вода і земля. Вони розповідали, шукали відповіді… Ми думали разом… Часто вони поспішали, боялись не встигнути, я ще не знала, що ціна їхнього свідчення – життя. “Запишіть…” – Повторювали. – Ми не все зрозуміли з того, що бачили, але нехай залишиться. Хтось прочитає і зрозуміє. Потім… Після нас…” Недаремно вони квапились, багатьох уже немає серед живих. Але вони встигли послати сигнал…»

У книзі є 37 монологів, включно із несподіваним «Монологом про ціле життя, написаним на дверях». Є також інтерв’ю авторки зі самою собою і три хори – солдатський, народний і дитячий. Хори структуровані так: на початку абзацом подано імена, прізвища і професії мовців («хористів») (у дитячому хорі замість професій – вік дітей); пізніше подано їхні цитати без вказаного авторства. Тут дам уривочок-поліфонію із дитячого хору:

«В мене тут було багато друзів… Юля, Катя, Вадим, Оксана, Олег… Тепер – Андрій… “Ми помремо, і станемо наукою”, – казав Андрій. “Ми помремо і нас забудуть”, – так думала Катя. “Коли я помру, не ховайте мене на кладовищі, я боюся кладовища, там тільки мертві і ворони. А поховайте в полі…” – просила Оксана. “Ми помремо…” – плакала Юля.

Для мене тепер небо живе, коли я на нього дивлюся… Вони там…»

Ключ № 3. Мистецтво перевтілення, або хамелеон Вулф

Том Вулф. Фото з сайту daily.afisha.ru

Визбирування й опрацювання голосів – чи не найважливіше у нон-фікшні. Однак найвідомішому метрові жанру Томові Вулфу було не цікаво просто переповідати почуте від героїв – він намагався створити ілюзію, ніби бачив все на власні очі і сам брав участь у подіях. Він майстерно імітував, «прослизаючи під шкіру» героя. Він не хотів, аби його голос був подібний до «речитативу вокзального диктора, снодійного і монотонного». Замість послідовних описів Вулф намагався якнайшвидше перейти на точку зору учасників події, змінюючи ракурс посередині абзацу чи навіть речення. «Я постійно змінював кут зору – пояснює він, – часто зненацька, у багатьох своїх матеріалах, які готував у 1963, 1964 і 1965-му роках. Один із рецензентів навіть був назвав мене хамелеоном, який постійно змінює окрас на окрас того, про кого пише. Це було сказано несхвально. Але я сприйняв цю критику як комплімент. Хамелеон… але дуже точний!» Аби пояснити цей свій прийом, у передмові до першої нон-фікшн антології Вулф детально розкладає на ракурси ось цей свій уривок із нарису про Джейн Хольцер «Дівчина року» (1964):

«Кучми волосся густі гривки бітлівські кепі намальовані лицятка туш на віях оченятка як в лялечок пухнасті светри французькі випираючі станики видублена шкіра голубі джинси облягаючі штани облягаючі джинси апетитні попки колінка як тістечка чобітки як у феї балетні туфельки; їх сотні, цих яскравих пуп’яночків, пурхаючих і скрикуючих, бігаючих Академією музичного театру під цими незчисленними старими різними херувимами на стелі – хіба ж вони не суперчудові!

– Хіба ж вони не суперчудові! – сказала Крихітка Джейн і додала: Привіт, Ізабелло! Ізабелло! Чи не бажаєш сісти на сцені – поряд зі Стоунами?”

Вистава ще не почалась. “The Rolling Stones” ще не вийшли на сцену, навколо метушилися сіренько вбрані дами не першої молодості і ці яскраві пуп’яночки.

Дівчатка майоріли то там то сям у залі, і їхні великі лялькові оченятка із навислими над ними віями типу Лизну-Тигрячим-Язиком, намальованими тушшю й подовженими, подібними на різдвяні ялиночки – всі вони не відриваючись дивились на неї – на ту, що стояла в проході, на Крихітку Джейн».

Як коментує уривок сам Вулф, абзац починається зі стрімкого опису модного вбрання і закінчується фразою «хіба ж вони не суперчудові!» Після цієї фрази точка зору переходить до Крихітки Джейн, і читач її очима вже дивиться на дівчат, на ці «яскраві пуп’яночки», які пурхають театром. Все описується так, як це бачить Джейн до фрази «всі вони не відриваючись дивились на неї – на ту, що стояла в проході, на Крихітку Джейн», де кут зору знову змінюється, і читач раптом дивиться на Крихітку Джейн очима молодих дівчаток:

«Що ж це, чорт забирай? Вона нестерпно ефектна. Волосся здіймається над її головою, наче велетенська корона, величезна шапка навколо вузького лиця і двох розплющених очей – ба! – наче парасольок, з усіма цими розлитими на сукню локонами… справжня зебра! І ці смуги невідомо навіщо! Дідько! Вона тут зі своїми друзяками, позирає на всіх цих пурхаючих залом кралечок, як бджолина матка».

«По суті, – підсумовує Вулф, – у цьому невеликому уривкові подано три точки зору: героїні (Крихітки Джейн), дівчаток, які на неї дивляться (“яскраві пуп’яночки”) і моя власна».

Ключ № 4. Ґонзо: авторське бачення і погляд на самого себе

Гантер Томпсон. Фото з сайту totallygonzo.org

Від себе і лише від себе пишуть нон-фікшн автори в стилі ґонзо. В перекладі з американського сленгу ґонзо означає «божевілля», так ірландці Бостона називали людину, яка здатна всіх перепити. Родоначальником ґонзо-журналістики став відомий американський репортер Гантер Томпсон (Hunter Thompson), коли написав свій легендарний репортаж із щорічних кінських перегонів «Дербі в Кентакі занепадницькі й порочні» 1970-го року (англійською є тут). Тоді Томпсон написав свій репортаж у перервах між пиятикою, п’яними розборками і вештанням під дією наркотиків, писав у блокноті, на серветках й обгортках, рвано, незрозуміло, – і ось все це пішло в друк у червневому номері журналу «Scanlan’s Monthly». «Ось воно, ось це чисте ґонзо! Воно стартувало і нехай продовжує котитися!» – зреагував на статтю редактор «The Boston Globe Sunday Magazine» Біл Кордозо, вперше використавши термін ґонзо, який одразу «пішов у народ».

Отож, для ґонзо характерна оповідь від «я» автора, який має бути безпосереднім учасником подій. Тут автор має повну свободу вислову: досвід, емоції, здогади, фікція, ненормативна лексика, сарказм (багато сарказму!), – та все, що завгодно, бо це – його, автора, історія. «Тепер, коли я переглядаю свої записи у великому червоному записникові, я більш-менш уявляю, що тоді відбувалося, – писав Гантер. – Сам записник дуже зім’ятий, деякі сторінки вирвані, інші – геть зажмакані і заплямлені, певно, від віскі, але якщо взяти мої записи в цілому, із додатком спалахів пам’яті, то вийде досить зв’язна історія. Так що читайте». Тут даю уривок із «розшифровки четвертого дня скачок» із легендарним Гантеровим описом самого себе у дзеркалі – геть несподіваний і вкрай кумедний геніальний ракурс:

«Решта дня була повним безумом. Вечір теж. І весь наступний день і вечір. Відбувалися такі жахливі речі, що я зараз навіть не хочу про них згадувати і тим паче класти на папір (…) Приблизно о 10.30 ранку я прокинувся від того, що хтось шкрібся в мої двері. Я витягнувся на ліжку і відсунув фіранку акурат настільки, аби побачити у коридорі Стедмана (…) Я ледь його бачив. Мої повіки спухли, очі майже заплющились, і сонячне світло із прочинених дверей засліпило мене і зробило безпомічним, як хворого крота (…) Я ледь його чув. Очі мої нарешті відкрились достатньо, аби подивитись у люстро напроти в кімнаті, і я оторопів від побаченого відображення. Спершу я вирішив, що Ральф привів когось зі собою – тип отого особливого карикатурного обличчя, яке ми так довго шукали тут у натовпі. Отож, я бачу цього бідолаху у люстрі. Боже – спухла, потерпаюча від похмілля хвора потвора… як жахлива мультяшна версія давньої світлини із маминого сімейного фотоальбому, що до цієї пори викликала гордість. Це було лице, що його ми так довго шукали, і воно було вочевидь моїм. О жах жахезний…»

Ключ № 5. «Дівчинка на кулі», біля кулі, за кулею, над кулею, під кулею…

Ірина Гищук. Фото з фб авторки

З якого ракурсу найкраще описати в нон-фікшні професію туристичного гіда? Стати ним. Але цього замало, адже ви матимете лише один ракурс – власний. Проінтерв’ювати інших гідів, причому теперішніх і колишніх, затятих і втомлених, зачарованих і розчарованих. Гідів простих турів, а також турів преміум-класу. Для туристів-європейців і туристів постсовєтського простору. Випити з ними (гідами) пива і заохотити розповісти незвичайні історії чи поділитися «перлами» від туристів. А ще попросити в них щоденникові записи, бо ж усього не пригадаєш. Так і зробила Ірина Гищук, журналістка й гід-екскурсовод, переможниця конкурсу «Самовидець» на тему «Де, як і чому працюють українці» із мозаїчно-ракурсним текстом «Дівчина на кулі, або Ті, що створюють настрій». Назву свого репортажу Ірина взяла із репліки однієї туристки: «Гід – дівчинка на кулі. Балансує між усіма нами». До слова, ця цитата ідеально прикладна і до професії автора нон-фікшну. Тут подаю два уривки-ракурси зі щоденників гідів з Іриненого репортажу:

«Париж. Сніданок у готелі.
Згадую, що забула в номері карти для туристів. До збору групи ще 10 хвилин. Швиденько вибігаю з буфету. Попити не встигла – на ходу хапаю яблуко – з’їм у ліфті. Коли повертаюся у вестибюль готелю, бачу, як по буфету гасає і щось голосно кричить офіціант – величезний чорний француз. З його французького лепету я можу розібрати лише “Поліс”. Раптом дівчина на рецепції вказує йому на мене. І цей велетень буквально затягує мене в буфет, де мої туристи – компанія вчительок бальзаківського віку – пакують у свої сумки стоси бутербродів. “Поліс” – знову кричить офіціант і тикає на них пальцем.
– Я ж попереджала, що не можна виносити їжу зі шведського столу, – звертаюся до туристок.
– Але ж ви взяли яблуко, коли виходили з буфету».

«Група мажорів-старшокласників – не круть, а суперкруть. Кілька дітей із дипломатичними паспортами. На посадці автобус зусібіч оточили джипи. З одного виходить дама: “Мой сынок любит немного расслабиться – не мешайте ему, пожалуйста, чтобы у вас потом проблем не было».

Ключ № 6. Несподіваний ракурс, або «У купи є ноги»

Марія Паплаускайте

Вочевидь, логістично/технічно не складно продумати і назбирати багато ракурсів для показу героя чи ситуації. Складніше – вибрати найважливіше і відкинути зайве. А проте ще важче – знайти унікальний ракурс, несподіваний, рельєфний, інтригуючий, а відтак такий, що читачеві вріжеться у пам’ять. Один із моїх улюблених – із репортажу Марічки Паплаускайте «Потрібні люди» («Нужные люди. Как совместный быт помогает обрести желание жить по-человечески» в оригіналі). Текст було надруковано в журналі «Вести. Репортер» і нагороджено на конкурсі журналістів «Текст» 2014 року в номінації «Особлива думка». Тут подаю невеличкий, але промовистий уривок, люб’язно перекладений українською самою Марічкою для нашої лабораторії:

«З дверей вивалюється велика купа мотлоху. Якась шуба, різнокольорове шмаття, вішаки. У купи є ноги. Купа іде.
— Ух… — речі падають на стіл. Тепер я бачу, що за ними ховалася невисока тендітна дівчина. На ній зелена дута безрукавка, на руках перчатки без пальців».

Тут Марічка використала не просто метонімію (перейменування) дівчини на купу одягу. Авторка майстерно розігрує цей ефектний вихід героїні на «сцену». Ось купа вивалюється з дверей (динаміка) і ми починаємо розглядати її очима авторки (статика): «шуба, різнокольорове шмаття, вішаки» – і тут – бац! – ноги. «У купи є ноги». Як так? І авторка ставить крапку (парцелює речення), аби ми перевели подих і уклали несподівану картинку в голові. «Купа іде». Картинка увиразнюється, знову динаміка. Ух – і купа розпадається на речі на столі і тендітну дівчинку. Такий собі розпад героїні. Тепер ми маємо можливість розгледіти її (дівчини) одяг і риси обличчя (статика) і знову зліпити героїню докупи: «Лесі за 40, але зрозуміти це можливо, якщо лиш довго вдивлятися в її риси. А зробити це нелегко – Леся весь час десь бігає». І ми розуміємо, що авторка зуміла виловити героїню в перервах розпаду отих куп («зробила те, що не легко») і змогла знайти найбільш промовистий ракурс.

Ключ № 7. Ракурс, що став нарисом

Річард Голдстейн. Фото з Вікіпедії

Як гадаєте, чи можливо через якусь одежину розкрити героя, його внутрішній світ, мрії, переживання, страхи? Наприклад, через щойно куплені круті штані. І не просто штані, а такі, що в них чотирнадцятирічне “гидке каченя” стає у своєму уявленні справжнісіньким тобі мачо. Можливо. Як-от у нарисі відомого американського нон-фікшн журналіста Річарда Голдстейна (Richard Goldstein) під назвою “Прикид” (“Gear” в оригіналі, є тут), опублікованому 1966 року у тижневику “The Village Voice”.

На п’яти сторінках автор зумів розкрити складний світ підлітка – внутрішній і той, що його оточує: невдалі стосунки із однолітками, матір’ю і самим собою. І все – за допомогою «прикиду». Бо «прикид» – це панацея від усіх бід героя, це можливість вистрибнути з його «прищавої» шкіри й усіх його комплексів. Голдстейн не просто змальовує підлітка Ронні – він ніби перевтілюється в нього. Ми стаємо свідками внутрішніх діалогів і суперечок героя, а найперше – його карколомного «перевтілення» через «прикид». Тут подаю два невеличкі уривки із нарису – самооцінка Ронні до «перевтілення» й після:

«Бруклінський міст, вантажний – так його дражнять. Залізноротий. Кажуть, шо він усміхається так, ніби його хтось примушує. Зігнуті пальці із брудними нігтями. Увігнуті груди із вісьмома звислими волосками. Лице як скиба кавуна (…) і шишак. Після стильного удару палкою. Коли йому було вісім. Горбань Квазімодо – найсправжнісінький тобі страшило(…)
***
І коли він так підніметься (вже у новому “прикиді” – Авт.), від нього припинять відвертатися. Навіть на Фордгем-роуд, де хлопчаки-ірландці лускають зі сміху, коли він проходить повз… навіть у хімічній лабораторії і спортзалі, – всюди будуть знати хто він такий, і кивати йому, говорити ввічливо “привіт”, коли він буде проходити повз. О, і в нього буде своя дівчина.

Тому що прикид Є важливим. Особливо якщо в тебе скоби на зубах, кістляві пальці і цей стоклятий шишак із кокосовий горіх на голові. А насамперед – якщо тобі чотирнадцять років. Спитай кого-будь. Чотирнадцять – це повне г…”

Ключ № 8. Сенсибельність і погляд усередину

У кожній лабораторії я даю улюблений уривок із нон-фікшн експериментів моїх студентів. Цього разу – це текст Олександри Сиси під назвою «Вбивство в Шкуматах». Текст про «вбивство» молодої свині Маньки на вже неіснуючому хуторі Шкумати написаний 2012 року, але вже тоді, п’ять років тому, я точно знала, що запам’ятаю його надовго. Даю уривок тексту із дозволу авторки:

«Тієї зими нас частували вухами і хвостом мертвої свині. За місце на свині ми бились зі старшим братом. Поки ми ганяли курей своїм пащекуванням, під керівництвом моєї бабці мама Свєта, хрещена Таня і тьотя Галя промивали смердючі кишки свині у великій ванній посеред заднього двору. На старій тумбочці біля ванни прикрутили м’ясорубку. Вимиті кишки кидали в білу велику миску, яка деінде вже облізла. Кишки хлюпали і пінили теплу воду. Все парувало. Ще тепла туша свині, наших подих, кров у банці, кип’яток для чистки тої ж туші свині і баняк з різнокаліберними і різнокольоровими кишками.

Приготування ковбаси було не меншим таїнством. Були кишки прості і прямі, були із симетричними пухирями фіолетового кольору. Все пахнуло кров’ю і свіжим м’ясом. Бабця Віра своїми загрублими вузлуватими руками з брудними нігтями діставала кишку по одній з баняка, продувала їх, щоб розклеїти (згодом і нас привчали це робити), насовувала на м’ясорубку і притримувала, щоб кишка, не дай Бог, не лопнула від м’яса, і щоб ковбаска була рівненькою. Печінкову ковбасу я не любила, вона смерділа так само, як і те, що було в кишках до промивання. І форму мала чудернацьку. Загалом, печінкова ковбаса з фіолетової кишки з салом була огидна, навіть після печі. Ковбаса з м’яса, ось що цікавило нас найбільше. По ліву руку від бабці сиділа моя мама Свєта, вона в потрібних місцях перев’язувала кишку ниткою, відділяла від великої ковбасини і вкладала кружальцями на дерев’яний підніс. В цей час дядько Вітя, тато Саша і його хрещений дід Іван вже солили сало. Цим можна було займатись тільки чоловікам, тому мене не пускали в літню кухню, з якої долітав запах солі, бо так її було багато в дерев’яних діжках».

У цьому уривку авторка майстерно описує пережите, подразнюючи наші органи чуття, а передовсім зір, смак, нюх і дотик. Такі тексти називаємо “сенсибельними”. Вони мають здатність врізатися в пам’ять, перетворюючись із тексту на картинку (і навіть кіно). Найкращі з них стають нашим власним досвідом, пережитим нібито нами самими. Тоді тобі здається, що ти також стояв біля тумби і крутив м’ясорубку…

Ключ № 9. EXIT, або Піти красиво

Ольга Бартиш-Коломак. Фото з фб авторки

В моїй колекції нон-фікшн текстів із улюбленими кінцівками – оригінальний репортаж-інтерв’ю, написаний журналісткою Ольгою Бартиш-Коломак ще 2011-го під назвою «Жінка має поєднувати в собі дві протилежності» – глава УГКЦ Святослав Шевчук» (текст є тут). Такі кінцівки в тексті я називаю «піти красиво». Це всього два речення, але щоб краще їх відчути, дам одну з реплік архієпископа всередині тексту: «Перед сном не читаю. Ми маємо свій спосіб, як відходити до сну, – молитвою. У християнському розумінні сон – це ікона смерті. Лягаючи спати, ми прощаємося із цим ¬світом і відходимо до зустрічі з Творцем. Особливий момент, підсумок, тому краще не читати». Сам текст майже завершується класично, тобто сподівано, – черговою реплікою інтерв’ювованого. Але після репліки – оці два фінальні фантастичні речення:

«Уже в маршрутці згадую, що забула записати на диктофон, як владика передає привіт моїй мамі. Вона його прослуховувала б щовечора, як молитву перед сном».

Ключ-цитата № 10. Здатність змінити ракурс

«Але, – знову скажете ви, – можна вправно використовувати усі ключі, а таки не написати ідеального тексту». Авжеж, повторюсь я вдруге. Як казав Гей Теліз про добре письмо: “У цьому бізнесі є мистецтво”. А до цього мистецтва (чи то бізнесу) у кожного – свої формули, форми і формати. У цій лабораторії йшлося передовсім про мультиперспективізм і мистецтво автора змінювати ракурс. Ось один із моїх улюблених рецептів від Тома Вулфа:

«Голос оповідача, насправді, найбільша проблема в нон-фікшні. Більшість авторів, самі того не підозрюючи, тримаються старої британської традиції, згідно з якою оповідач має говорити спокійним, інтелігентним і ввічливим голосом. Їм здається, що власний голос автора має нагадувати щось на зразок білого кольору стін(…) нейтральне тло, на якому краще увиразнюються інші кольори(…) У читачів просто щелепи судомило з нудьги. Адже до них говорили суконною мовою і вони розуміли, що їх “розважає” черговий майстер розводити нудьгу, нібито-журналіст із вузесеньким світоглядом, флегматична маруда, і що попереду на них чекає однісіньке нескінченне занудство. Що цей писака не здатний пограти із об’єктивністю-суб’єктивністю, змінити ракурс, адже все це – якості особистості, її енергетики, мобільності, відваги… одне слово, стиль…»

P.S. У наступній лабораторії підбиратимемо інші нон-фікшн ключі, такі як метафорика, закільцювання, еліпсис, контраст, гумор і ґонзо-прийоми, епімона, інверсія та інше.

Марія Титаренко

Народилася 1981 р. у смт. Гарячі Ключі (Сахалін, острів Ітуруп, Росія). Закінчила факультет журналістики ЛНУ ім. І. Франка. Працювала в Мистецькому Об’єднанні «Дзиґа»; у газеті «Поступ», як українська кореспондентка журналу ONE (Нью-Йорк). Кандидатка наук із соціальних комунікацій; доцентка кафедри медіакомунікацій Українського Католицького Університету. Засновниця магістерської програми з медіакомунікацій УКУ (2012). Стипендіатка програми академічних обмінів імені Фулбрайта. Викладає курси із репортажистики, есеїстики, творчопису, комунікацій, медіаантропології та ін.