Подарунок при вході в Землю обітовану

 

Пол Каланіті. Коли подих стає повітрям / пер. Н.Трохим, Т.Микитюк. – Харків: КСД, 2016

Що робити людині, коли в неї виявлено рак на четвертій стадії? Не зволікати і хапатися за свій шанс: писати. Ні, не двадцять шостий роман, натренованою письменницькою рукою.

Здобувши ґрунтовну освіту й маючи помітні здібності до вибраного фаху, молодий нейрохірург Пол Каланіті отримав визнання серед спеціалістів і мав упевненість, що попереду його чекає робота в найкращих медичних закладах США – запрошення вже надходили. «Переді мною лежала Земля обітована», – нотує він свої почуття, якими вони були до того, як на останньому році резидентури нейрохірург раптом став пацієнтом.

«Коли подих стає повітрям» – це автобіографічна книжка про крихкість людського життя й пошук сенсу перед обличчям смерті, це два погляди – хірурга й пацієнта – на надто людське, це вихід через особисте на зрілі роздуми про медицину, мораль, релігію та літературу. Попри невимовний трагізм ситуації, оповідь позбавлена розпачу й нарікань (на запитання «Чому я?» – проста відповідь «А чому не я?»), кожна сторінка написана з холоднокровністю чоловіка, який звик проводити за добу по кілька операцій із видалення пухлин на мозку. Не маючи жодних сумнівів у тому, що саме нейрохірургія є його покликанням, він водночас відчував і потяг до літератури, тож мріяв і про те, що колись доля дасть йому шанс спробувати себе в письмі. І ось він цей шанс отримав – разом із діагнозом.

Пишучи другові в електронному листі про свої сумні новини, Пол Каланіті зберігає спокій: «Хороші новини в тому, що я вже пережив двох сестер Бронте, Кітса і Стівена Крейна. Погані новини в тому, що я нічого не написав». Вражає цей стоїцизм і віра в силу слова.

Щоб зрозуміти любов Каланіті до нейрохірургії та письма водночас, потрібно розглянути його трактування цих начебто малопов’язаних між собою сфер.

«Тим часом, як більшість медиків лікують хворобу, нейрохірурги, – читаємо в книжці, – працюють у тиглі людської ідентичності (індивідуальності): кожна операція на мозку, в силу необхідності, передбачає маніпулювання із субстанцією нашого “я”, і кожна розмова з пацієнтом, який пережив таку операцію, лише підтверджує цей факт». Каланіті пояснює, що завдання нейрохірурга нерідко полягає не в тому, щоб зберегти життя, а в тому, щоб безпомилково спрогнозувати, яким буде результат операції, відповісти на питання, чи зможе надалі організм хворого виконувати життєво необхідні функції, і тоді шляхом обговорення вибрати менш болісний варіант. Розмови з пацієнтом та його родичами – дуже відповідальний етап. Випадки, коли операція врятувала хворому життя, але прирекла його все подальше життя бути розіп’ятим між ємностями з рідинами, одні з яких вводяться, інші – виводяться, оцінюються як жахливі лікарські поразки. Тому Каланіті каже, що в ситуаціях, «коли скальпель не може зарадити, єдиним інструментом хірурга стає слово».

Так праця нейрохірурга виходить далеко за межі орудування скальпелем, вона сягає сфери моралі та екзистенційних питань, лікареві доводиться бувати в ролі посланця смерті, і він відчуває цей тягар відповідальності.

Але бути поруч із людьми, які перебувають на грані життя і смерті, – це те, чого Каланіті не боявся. Пояснюючи свій професійний вибір, він пише, що уявляв собі життя в просторі між життям і смертю як таке, що «піднесе цілу мою істоту: подалі від дріб’язкового матеріалізму». Однак у процесі регулярної практики, зізнається автор книжки, безпосередня близькість до смерті веде й до протилежних результатів: до ризику стати знечуленим до страждань інших.

Сприймаючи свою хворобу в такому контексті, нейрохірург-письменник риторично запитує: «У такому разі, чи ж не має бути смертельна хвороба ідеальним подарунком молодому чоловікові, який хотів зрозуміти смерть? Хіба є кращий спосіб її зрозуміти, ніж пройти через це?»

Кращий чи не кращий, але інший – є. Каланіті звертався до цього нехитрого способу ще з дитинства, читаючи художні тексти. Як і нейрохірургія, література має справу з людською скінченністю. Письмо, як зауважив Моріс Бланшо, для тих, хто пише, є засобом порятунку якоїсь частину свого «я» від занепаду в небуття і способом підготувати себе до зустрічі з небуттям. Каланіті був дуже добре обізнаним із літературними справами, бо перед тим, як вступати до Єльського медичного університету, здобув ступінь магістра англійської філології (а також бакалавра антропобіології) у Стенфордському університеті; до речі, одним із його викладачів у Стенфорді був Ричард Рорті, котрого Каланіті надзвичайно цінував. І вже в той час майбутній нейрохірург шукав точок дотику літератури й медицини, про що виразно свідчить тема його дисертації: «Волт Вітмен і медикалізація особи». Ця робота, за словами автора, «однаковою мірою висвітлювала як історію психіатрії й неврології, так і літературознавчу проблематику», однак «це не цілком влаштовувало факультет англійської філології». З погляду Каланіті, літературознавство є надто політично заангажованою дисципліною, яка на справжню науку реагує «як мавпи на вогонь: із неприхованим жахом». Тому філологічна кар’єра магістра філології обірвалася надто рано. Але літературні зацікавлення й віра в силу слова не згасали в ньому доти, доки жевріла свідомість. Важко собі уявити, яких зусиль вимагав від нього процес письма. Люсі Каланіті – дружина Пола, це вона завершувала книжку «Коли подих стає повітрям» після смерті чоловіка у березні 2015 р., – згадує, що, бувало, дзвінки від редактора він приймав у той час, коли в вену йому вводили хіміопрепарати. В останні місяці життя Пол читав Роберта Фроста, Томаса Стернза Еліота і навіть Людвіґа Вітґенштайна та пояснював дружині, що поезія заспокоює його краще, ніж Біблія. І хоча поезії в його власній книжці, як неважко здогадатися, майже нема, але трапляються окремі поетичні образи, надзвичайно промовисті. «Я ніби міряв поглядом ту прірву, яка ось розверзлася між її дотеперішнім життям і тим, у яке вона зараз вступає» – це про момент у спілкуванні нейрохірурга з хворою. Ще більше вражає інше порівняння лікаря: пухлина «нагадувала повний місяць, що освітив майже весь обрій». Повний місяць належить до символів смерті. А образ цей автор вживає стосовно томографічного знімка своїх-таки (!) легень.

Каланіті ніде прямо не говорить про можливі причини хвороби, але враження, що однією з таких причин могла стати його праця, народжується само собою, бо праця нейрохірурга (а вона, до речі, у США є однією з найбільш високооплачуваних) важка в усіх відношеннях: займає дуже багато часу, зокрема й нічного, страшенно відповідальна і стресова. Загалом стриманий в емоціях, він розповідає, що важко переживав ситуації на роботі, констатує, що спеціальність нейрохірурга, м’яко кажучи, не користується попитом (незважаючи на рівень зарплати) серед студентів медичних вузів, а ті, хто все-таки зважуються податися в цю царину, вбачають у ній своє покликання. «Самопосвята заради успіху операції вимагала від мене великих зусиль, а неминучі втрати приносили непереборне почуття провини. Власне, цей добровільний тягар робить медицину водночас святою і незносною справою: коли береш на себе чужий хрест, ризикуєш часом впасти під його вагою». Також у книжці згадується про самогубство, вчинене судинним хірургом, знайомим Пола.

Після отримання діагнозу одним із найважчих випробувань, на думку Каланіті, є руйнація власної ідентичності. Хворий опиняється в розтягнутій вибоїстій неокресленості між життям і смертю, він смикається у постійних ваганнях, не може проектувати своє «я», не знає, за що має зачепитися. У такому часі важливо зберегти відчуття сенсу. Каланіті хоча й належав до людей, сповнених мотивації, і після першого курсу лікування навіть зміг повернутися до нейрохірургічних обов’язків, та все ж депресія його не оминула, а хвороба не відступила. У своїх роздумах на фінішній кривій він усвідомлює, що наукове знання обмежене і його не застосувати до центральних аспектів життя людини (надія, страх, любов, страждання). Зате християнські цінності стають йому ближчими в цей останній період. Найголовнішим пунктом у вченні Христа вчорашній лікар вважає думку про перевагу милосердя над справедливістю.

Хвороба, як можна виснувати з цієї книжки, – це не лише крах фізичного існування особистості, а й нові ментальні зрушення в бік справжніх цінностей і того, що називають Абсолютом. Окрім увиразнення релігійних почуттів, у випадку з Каланіті такою трансформацією став і процес зміцнення подружніх взаємин. На останній сторінці книжки Люсі Каланіті зізнається: «Ми обоє жартома казали близьким друзям, що секрет порятунку відносин полягає в тому, щоб один із партнерів захворів на смертельну хворобу. З іншого боку, ми знали, що один зі способів протистояти смертельній хворобі – міцно кохати: бути вразливим, добрим, щедрим, вдячним». Допіру під час хвороби вони зачали дитину, і ця дитинка, народившись, буде в останні вісім місяців життя Пола його найбільшою розрадою. Тому ця книжка присвячена їй. Але й кожному, хто захворів на цю смертельну недугу, названу життям, не завадить зазирнути під обкладинку цього видання, щоб краще зрозуміти себе, людські цінності та тих, хто поруч.

Ігор Котик

Науковий співробітник Інституту Івана Франка НАН. Автор монографії «Екзистенційний вимір людини в поезії Юрія Тарнавського» (2009) та статей, рецензій, поетичних і прозових творів, що публікувалися в українських і польських літературних виданнях «Буквоїд», «Слово і час», «Сучасність», «Критика», «Twórczość», «Borussia», «Кур’єр Кривбасу», «Український журнал», «Львівське метро», «Четвер», «Березіль», «Книжник-ревю», «Дзвін»). Співавтор збірника «Критика прози».