Петра Прохазкова: «Для художнього репортажу потрібен Гавел!»

Петра Прохазкова

Написати матеріал про чеський художній репортаж виглядало спробою вичавити воду з каменя. Реакція більшості письменників чи експертів, до яких я звертався, зводилась до знизування плечима і «та що ви, який в Чехії художній репортаж…». Попри весь скепсис місцевих літераторів – якийсь рух навколо художньої репортажистики в Чехії таки відбувається. Щоправда, зазвичай, репортажистики закордонної. На запрошення різних фестивалів у Прагу неодноразово приїжджала Ганна Кралль, в університеті нещодавно презентували колективну монографію про польський художній репортаж, видається багато книжок (з української було перекладено книгу Олега Криштопи «Україна – масштаб 1:1»), а «Готтланд» Маріуша Щигєла на початку року вийшов вже 21-м тиражем.

Все ж, поступово починали виринати прізвища авторів та назви книжок. Одне ім’я згадував майже кожен опитаний – усі шляхи чеського художнього репортажу ведуть до Петри Прохазкової.

Петра Прохазкова – репортер газети Lidové Noviny, що спеціалізується, передусім, на Східній Європі. Воєнним кореспондентом Петра працювала в Афганістані, Абхазії, Осетії, підчас російсько-чеченської війни в Грозному займалася дитячим будинком, заснувала власну громадську організацію, що займається захистом прав жінок та дітей у Чечні та допомогою біженцям. Саме в Чечні репортерка записала низку інтерв’ю, на основі яких вийшла книга «Алюмінієва королева» – сама авторка прирівнює її до художнього репортажу. Була Прохазкова і на Майдані підчас лютневих розстрілів взимку 2014, і на Донбасі в 2015 році. За свою кар’єру, яка триває від початку 90-х, зібрала оберемок журналістських премій. Можна було б ужити закостеніле «легенда чеської журналістики», але легка емоційна мова, жваві жести і невимушена манера триматися Петри, швидше, дають змогу уявити її в спілкуванні з чеченськими дітьми в Грозному аніж на офіційних врученнях журналістських премій.

Домовляємося з Петрою пообідати в ресторанчику недалеко від редакції LN. Репортерка запізнюється хвилин на 15 і одразу ж вручає мені сьогоднішній номер Lidových Novin: «Ось, почитайте – зараз і так друковані газети вже майже не читають» – посміхається вона. До обіду замовляється пиво – все таки ми в Празі, а тут вживати їжу в будь-яку пору дня без пива вважається ледь не моветоном. «Отже, художній репортаж…»

– Тут є велика «чапківська» традиція – це типові репортажі з подорожей. Пізніше це робив, наприклад, Штєтіна (Яромір Штєтіна – нині депутат Європарламенту від Чехії – Р.М.). Але в сучасній журналістиці… Ще в 90-х, там щось відбувалося в додатках до газет, в Lidových Novinách, журналі Respekt. Сам жанр занепадає разом із тим, як занепадають друковані видання. Художній репортаж не пасує інтернету. Читати такі тексти на телефоні чи планшеті – навіть не знаю… В мене є відчуття, що до цієї художності пасує кава, «Славія» (кав’ярня на набережній в Празі – одне з культових місць місцевої «богеми» – Р.М.) і розгорнута газета. Оскільки на це тепер немає часу, занепадають друковані видання, і крім того, в Чехії це ніхто й не намагається розвивати. Що роблять поляки? Вони культивують жанр, засновують видавництва тощо.

– Чому ж цього не можуть робити чехи? В чому відмінність?
– Думаю, тут річ у тім, що чеська журналістика загалом немовби «межова». Вона перебуває десь на межі між англосаксонською і власне східною традицією, яка є значно емотивнішою, епічнішою. Пригадую, коли в 90-х роках в Росії людині потрапляла в руки Нєзавісімка («Независимая газета» – Р.М.) – там стаття про події в Думі починалася з того, як журналіст поснідав, поспілкувався зі своєю бабусею й рушив у Думу. В нас нічого подібного взагалі не було можливим. Чехи завжди «робили новини», а місце репортажів було в додатках до газет. Все ж в Польщі і в пострадянському просторі репортажі діставали більше простору в звичайних виданнях. Хороші репортажі завжди засновуються на особистих деталях. У нас це було майже забороненим. Ця англосаксонська традиція відмежовується від особистісного фактору.

– Але ж інтерес до жанру присутній – тут тільки Маріуша Щигєла перевидали вже понад двадцять разів…
– Це лише тому, що «Готтланд» – про нас! Крім того, що в Щигєла справді чудові тексти. Чехи люблять читати про себе. Ми здатні витримати серйозну дозу гумору на власну адресу. І Щигєл це чудово вловив – він не ображає, але кепкує з чехів. І чехам це страшенно подобається!

Художніх репортажів, насправді, зараз видається в Чехії страшенно багато – але не чеських авторів! Ось це (Петра витягає з сумки книгу Пітера Померанцева «Nothing Is True and Everything Is Possible» в чеському перекладі – Р.М.) – чудова книжка! Такі книжки виходять. Багато текстів про Росію – але це все закордонні автори. Я б теж із задоволенням написала щось про 90-ті роки в такій формі – але не можу. Я мушу щодня писати в газету для того, щоб заробити на прожиття. А за це ти просто не отримаєш достатньо коштів.

Петра Прохазкова

– Все ж, ваша «Алюмінієва королева», так само, як і роман «Фрішта», яка за жанром є дуже близькою саме до художнього репортажу, було перекладено на кілька мов – книжки вийшли в Британії, в Німеччині – тобто все ж є можливість якось просунути жанр на якісно інший рівень?
– Можливо, що так – певний простір тут є – але в мене таке відчуття, що цього недостатньо для того, щоб себе забезпечити. Тобто – недостатньо для того, щоб узяти собі творчу відпустку на півроку й писати. Писати ж такі тексти вечорами – це дурниця. Я отримую цілу купу пропозицій від різних видавництв зібрати якісь свої репортажі і видати їх книжкою. Але мені видається, що це применшує вагу самого жанру, що це за своєю суттю неправильний підхід. Мені видається, що таку книгу я повинна мати наперед продуману. А не просто зібрати докупи кілька текстів і заробити на цьому якісь гроші. Така книга повинна мати якесь своє внутрішнє спрямування.

У нас теж бувають спроби написати репортаж якось більш художньо. З Івою Зімовою ми робили такий текст із Луганська – писали про місцеву філармонію в 2015 році. Ось на основі цього репортажу про луганську філармонію до мене звернулося видавництво і досить довго мене діставало з пропозицією, щоб я зібрала з 20 репортажів і видала їх. Але я не мала часу цим зайнятися – я робітник. Немає часу на творчість. До речі, в нас вийшла чудова книжка художніх репортажів українського автора…

– Олега Криштопи?
– Так, Криштопа! Блискуча робота! Це приклад справді класного художнього репортажу – мені страшенно подобається. Рекомендую всім, хто хоче зрозуміти українську ментальність. Там немає «драми». Художній репортаж годиться до ситуації, коли ви відчуваєте, що хочете щось сказати, але у вас немає «драми». І вміти зробити опис, коли насправді немає ніякої події, немає розмови, немає сюжету – ось це рівень! Це якраз випадок цієї книги. Я не можу сказати, про що вона, власне. Але вона чудова. І прекрасно розповідає про Україну. І ось ця – чудова (Петра показує пальцем на книгу Померанцева – Р.М.). Це дві найкращі книги, які я читала за останні роки. А чехам особливо похвалитися тут нічим.

– Все ж – згадуються різні прізвища – окрім вас називають, наприклад, Ярослава Балвіна «Щоденники з Кібуцу»…
– Так, це, знов таки, записи з подорожей. Традиція. Ганзелка – Зікмунд (чеські мандрівники середини ХХ століття – Р.М). Постійні спроби описати «образи звідкись». Це і Вацлав Клаус (колишній президент Чехії – Р.М.) писав, коли він вважав себе письменником. Але це все лише «щоденники з подорожей» а не справжня репортажистика. Це з Криштопою навіть порівнювати не можна. Інший жанр.

– У чому відмінність? Чим власне художній репортаж вирізняється?
– Ці записи з подорожей – вони красиво, іноді поетично, іноді драматично, описують. Художній репортаж навпаки – майже не описує. В ньому присутня велика доля емоції, яка є носієм інформації. Такий текст дає вам змогу проникнутися атмосферою, проникнутися душею людей. Поляки це, до речі, дуже добре роблять. Для них типово, що часто ти навіть не можеш сказати, про що ці тексти. В них відсутня класична дія. Але при цьому – від таких текстів неможливо відірватися. Найважливіше – емоція. Мої репортажі трохи відрізнялися. Вони часто засновувалися на якихось історіях. І для того, щоб це було щось більше, ніж опис чогось, що сталося (щось драматичне, а відповідно, саме по собі цікаве) обиралася більш художня форма. Без цієї емоції – це просто «не воно». Тобто ви повинні або сухо викликати емоцію, або, як мінімум, викликати в читача відчуття, що ви самі маєте цю емоцію.

Очевидно, тут важливу роль грають і практичні аспекти. В західній Європі пишеться багато книжок, я постійно відстежую новинки про Росію та Україну. Мова не лише про художні репортажі. «Криваві землі» Тімоті Снайдера – ніяк не репортаж. Таких книжок – гори. Є такі ось тексти (вкотре вказує на Померанцева – Р.М.) – про ситуації, яких ви не знайдете в новинах. І це вже більш репортажний характер. На Заході автор має на це час і можливість. На Сході все інакше. Оця «східна душа» – вона більш поетична. А чехи ніби знаходяться між тим. Як наслідок – вони не мають ані «східної душі», ані «західних можливостей». (сміється). От тут нічого і не створюється.

Репортажі, які зараз трапляються в журналах – «Репортер», наприклад – там можна іноді побачити щось схоже на художній репортаж. Але ані там немає того, що поляки і українці сприймають як художній репортаж. Ці репортажі живуть тим тижнем чи місяцем, коли написані. А потім вони немовби вмирають.

– Художній репортаж – надчасовий?
– Так, ось ця книжка (знову б’є долонею по Померанцеву – Р.М.) мені залишиться надовго. Так само Криштопа. Асоціативно він залишається. Коли я дивлюся новини з України, то завжди пригадаю те чи інше місце «ну так, тут він був і ось так це описував». Художній репортаж «переступає» через час, однозначно. Звичайні репортажі заточені під актуальні події. Навіть якщо вони написані в ich-формі, більш особистій формі – сама тема не витримує часу.

Петра Прохазкова

– Тому немає сенсу робити такі «компіляції» репортажів? Тобто збірки ваших репортажів із Донбасу чи з Майдану чекати не варто?
– Абсолютно! Ці речі описували схожим способом сотні людей. Чого б це мої тексти мали бути видані якоюсь книжкою? Це мало б бути щось більше! Я залюбки написала б таку книгу і використала матеріали, які я звідти маю… Але на це потрібен час.

– Власне, в Польщі нещодавно вийшла книга Катержини Квіатковської-Москалевич «Вбити Дракона», і ось буквально минулого тижня були презентації українського перекладу. Книга – про українські революції…
– Тобто вона ж ці історії збирала роками? Оце – супер! Так і повинно бути! Тобто ви пишете книжку – цілеспрямовано пишете книжку. А не ліпите до купи різнорідні тексти.

Для класного художнього репортажу потрібен час. Тобто це не може бути лише реакція на якісь актуальні речі. Лише коли ви маєте час – ви можете написати «надчасовий» текст. Інакше – не вдасться. Якщо ви хочете просто описати якусь подію – вам треба моментально такий текст публікувати в газеті чи журналі. Якщо ж ви намагаєтесь дати текстові якоїсь більшої цінності (а сама форма художнього репортажу вже сама по собі дає йому таку цінність) – вам потрібен час і впевненість, що цей текст «не помре» ще до того, як ви його допишете.

– Є така думка, що відмінність між чеською і польською репортажистикою полягає в довірі. І така довіра має три рівні: це довіра до самого тексту, довіра до читача, що він подужає довший і складніший текст, і довіра до репортера – питання збереження анонімності джерел…
– Правда! Порівняно з поляками, ми дуже прагматичні. І цей прагматизм нас часто гальмує. Гляньмо на історію – як поводились українці чи поляки у випадку нападу на їхню країну? Колосальна різниця! Створення Протекторату (після Мюнхенського договору 1938 року Німеччина спершу анексувала Судетські області Чехословаччини а згодом без боїв увійшла в Прагу, де був створений тзв. «Протекторат Чехії та МоравіЇ» – Р.М.) і оцей підхід «Ну, вони, звичайно, свині, але може ми б таки якось домовились? Все ж Прага така красива – було б шкода її руйнувати… Давайте почекаємо й подивимось, а потім може ця ситуація якось вирішиться..». Аж ніяк не тверджу, що чехи якісь погані, зовсім ні. Але вони вміють вкрай прагматично маневрувати в деяких історичних ситуаціях. Вони вміють вгамувати в собі емоцію – і тоді перемагає прагматизм. Чехи емоційні – але вони вміють «опрацьовувати» ці емоції.

Мені видається, що поляки й українці, навпаки, – вони радше притримають свій прагматизм і дадуть волю емоціям. Ця схильність до емоційності – вона дуже підтримує різні художні жанри. Підтримує в людях здатність читати поміж рядків, вишукувати там емоцію, натяки, напівтони. Звідси схильність до репортажистики, яка не базується на сухому фактажі. А в нас – ні. В нас працюють зі статистиками, перепровіряють усі дані тощо – це оця англосаксонська школа…

– З одному зі своїх інтерв’ю ви прирівняли чеську журналістику до заводу з виробництва сосисок..
– Саме так! Особливо після того коли компанію Mafra (найбільша медійна компанія Чехії, до якої, окрім інших, належать одні з найбільших щоденних чеських газет Lidové Noviny та Mladá Fronta Dnes – Р.М.) придбала людина, що звикла «виробляти». (Андрей Бабіш – донедавна міністр фінансів Чехії, лідер політичної партії ANO, якого часто звинувачують в популізмі та фінансових махінаціях – Р.М.). Відтоді ефективність, процвітання, виробництво – це головне.

Петра Прохазкова

– Ефективність – це кількість?
– Так – кількість слів. Тобто сидіти й думати – яка в цьому ефективність? Яка користь із того, що ви сидите і думаєте? Як це оцінити і скільки за це платити? Захід пішов далеко вперед. Там усім отим філософам, снайдерам і помєранцевим, добре платять за те, що вони думають і потім видають якийсь продукт.

– В результаті все банально зводиться до грошей?
– Частково так. Просто сьогодні при владі в Чехії люди, які не можуть усвідомити й інші площини людського існування, де існують роздуми, коливання – і іноді вони не дають відчутного результату – іноді це просто тупикова вуличка. Мені видається, що філософія в розумінні пана Земана і пана Бабіша – це цілком непотрібна наука. І це передається людям. Мені досить прийти до господи в моєму рідному містечку і я вже чую оце «а ну так, це ті інтелектуали, які ні чорта не роблять». Ті люди, що думають – це ті, які «ні чорта не роблять». І така атмосфера – вона моментально кидає негативне світло на людей, які б могли рік сидіти й писати таку книжку.

– Тобто для того, щоб у Чехії видавали й писали художні репортажі – на Граді (резиденція чеських президентів) повинен бути Вацлав Гавел?
– Саме так! Очевидно, що політична еліта повинна складатися з людей, які є прагматичними, економними, але це ж не все! Для прикладу – в Чехії завжди існувала Літературна газета. Це якраз така газета, де окрім колонок і роздумів мав би з’являтися і художній репортаж. Це все тут було. Нехай і не масово.

Зараз бракує якогось «Гавлізму» – бажання робити з економічного погляду, здавалося б, непотрібні речі. Речі, які не принесуть моментального відчутного прибутку. Люди дуже піддаються впливу еліт. А ця еліта не розуміє, що є речі, які ти не можеш одразу виміряти економічним сантиметром. Що існує духовне збагачення, яке не можна ось так фізично вхопити.

Петра Прохазкова

Коли в вас президентом є людина, яка пише театральні твори, і при цьому твори, які ніхто не розуміє – це ж теж впливає на людей. Або «Розмови з Лан» (протягом свого президентства Вацлав Гавел регулярно проводив радіоефіри з резиденції Лани, підчас яких спілкувався з різними діячами культури на теми суспільних проблем, етики, філософії. – Р.М). – їх слухали люди, які навіть не зовсім мусіли розуміти, про що йдеться, але вони пишалися таким президентом. Вони навіть не мусіли слухати до кінця – але вони знали, що такі ефіри існують, що це продовження якоїсь масариковської традиції, що їм є чим пишатись. Що тут є еліта, є культивованість, що на Граді сидить інтелектуал, на якого можна рівнятися.

Тепер – занепад. Занепад літературності, занепад мови. Можливо це буде змінюватися. Ресурс для цього достатній. В нас достатньо і видавництв і людей. Але на разі, картина не дуже втішна. Всі сидять і скаржаться. Так само, як і я оце зараз.

Розмовляв Радко Мокрик

Радко Мокрик

Історик, публіцист, перекладач. Редактор журналу Na Východ (Чехія) та інтернет-порталу The Cultures of History Forum при Friedrich Schiller University Jena (Німеччина). Докторант Карлового Університету в Празі